Мене, ніби щось тягло за ноги вниз. Я летів у ту страшну, закручену «чорну діру», як летить смітина в аеродинамічній трубі, як шматок бруду, коли його змивають в раковину.
А все сталось через мого друга, бортмеханіка Степана. Хто просив його так різко маневрувати? Тоді б не зірвало гравітаційних панелей і я б не поліз їх кріпити.
Як би, як би… Що зараз на собі щетину рвати, хіба вже щось можна змінити?
І взагалі, де взялася ця «чорна дірка» на нашому шляху? Дідько б її взяв! Ні на одній зоряній карті, ні в одному атласі її не було. Головний комп’ютер, який знає все і який провів нас сюди, в глибини галактики і ні разу не схибив, мовчав, ніби спереду нічого й не було. А вона виросла на шляху зорельота, якось враз, наче булька на калюжі. Нате вам, ось я красуня! Певне Марина її проворонила, як би ж то вона менше фліртувала з командиром, а частіше заглядала в навігаційні прилади. Знову я всіх звинувачую. Але яка тепер різниця, мене зірвало при спробі вирівняти корабель, відчепило разом із сміттєвим відсіком і тепер моя капсула, навипередки із сміттям, летить у цей чортів відстійник. Значить так треба. Я сам визвався і поліз… Вірніше, чого там лукавити, це моя справа лагодити тай драний гравітач, для того мене й взяли на корабель. Тепер лечу, як купа лайна. Скільки там мені залишилось? Яка дурна, прикра смерть – ця діра спресує мене до квадратного мікрона, кварка, чи ще чогось. Забув уже цю фізику, та й чи знав її – списував, як усі з галогених касет. Може як би знав, то не хникав би зараз у цій капсулі. Дурна смерть, та чи буває смерть розумна? Мене просто не стане, як прикро… Але кому, зараз, потрібне моє нікчемне життя, хто згадає про мене? Степан? Таміла? Може Таміла, хоч заплаче? Але для чого мені її сльози? І чи від цього хіба буде мені втіха.
Капітан скаже, що герой – врятував корабель. Та який з мене герой - я роззява, прозівав з віражем, потрібно було на кілька секунд раніше… Ех!
Та хай, що сталось, те сталось. Змінити все рівно я вже нічого не зможу. Тепер залишилось летіти туди вниз і чекати. Скоріше б кінець. Швидкість все збільшується. Баки із сміттям за ілюмінатором, ніби випаровуються – розкладаються від швидкості на іони. Капсула моя міцніша. Та і вона не зможе довго витримати таких перевантажень. Я вже майже нічого не бачу - я мікроба. Мої руки, ноги – їх нема, тільки туман. Але ж я думаю, відчуваю – значить я є.
Спереду суцільне світло. Але чому немає болю, не сталось різкого гальмування. Значить, зіткнення ще не було. Скільки світла навколо. Дивно, ця «чорна діра» зовсім і не чорна.
Скільки світла! Спалах ! Темно. Остання думка. Все кінець!
* * *
Ні ще не все! Я відчуваю біль. Мене тисне ніби потужним пресом і штовхає нагору. Розгін змінився і тепер я лечу головою вперед. Мене розвернуло, чи може «чорні діри» дійсно, двері в інший всесвіт. Я ще думаю – значить я живий, я є! Знову з’явилось відчуття рук, ніг. Але чого вони такі кволі і маленькі? І чого навколо стільки липкої рідини? Вона кругом, навіть в легенях, від чого зовсім неможливо дихати. Останній поштовх, як боляче!
Хто це там так кричить? Зараз і я закричу від болі. Голова здається лусне. Як тисне. Кістки викручує. Як боляче стиснуло голову. Світло! Я живий - безсумнівно я живий. Я знову бачу світло.
Та що це - я народжуюсь знову? Палата, білі халати, лікарі, акушери. Оце влип!
Це зовсім не шланг живлення з капсулою, а пуповина, і з’єднаний я з тією чорношкірою, змученою жінкою. Невже це моя нова мама? Це не можливо! Спокійно, зараз я їм все розповім. Я не можу бути її дитиною.
- А-а-а! – кричить жінка.
- Уа-уа! – кричу я. Зараз, ось тільки викричусь і все розповім. – Я астронавт із Проксима Центаври.
Від цього страшного тиску, щось в голові клацнуло. Я ж геть забув – там чіп! Казав же я Степану, як другу, вийми мені з мозку той дурнуватий чіп. Нічого в моїй пам’яті для туземців немає. А він, чорти б його взяли - обдурив мене. Сказав, що все окей. За свою дупу побоявся, інструкцію бач не порушив. Це ж за кілька хвилин вся моя пам'ять зітреться! Треба вспіти все сказати!
« Люди, я ж не темношкіра дівчинка, я астронавт із Про…»
- Уа-уа-уа!
