-- Слухайте мене, славні породження темряви та її слуги! Ми, двоє мирних подорожніх, вертаємося додому і не прагнемо зробити вам лихого. Не перешкоджайте, і будемо вам вдячні.
Песиголовців мої слова розвеселили. Та найбільше, мабуть, сміялися вершники. Ті, що стояли свого часу перед Гамаюлом.
-- Не перешкоджайте нам, інакше відчуєте гнів справедливий, благословенний богами і гартований вашими предками впродовж століть. Гнів майстра шторму! - це не я говорив…
-- Бабусі своїй розкажеш, якщо до її спідниці дістанешся. Покровитель води вже давно як втопився, - відповів мені найдальший вершник в повній як чаклунській, так і військовій амуніції. І глухо засміявся.
А далі почалося… За секунду-дві небо затягли дощові хмари. Ані місяця, ні зірок на всі боки горизонту. Перстень засвітився блактиним сяйвом і це сяйво покотилося рукою, влилося в Княжий браслет, в його “водяний” зубець і далі розчинилося у всьому тілі. Я тепер був фігурою з води. Вершники почали стреляти зеленими променями, які без жодної шкоди проходили крізь мене й вискакували з іншого боку. Я цього взагалі не відчував. Проте відчував інше: над нічним степом із синіх хмар зірвався дощ. Він стікав моїм обличчям, надаючи наснаги. Шипіли скиби, гасли вогненні вихори, вода тиснула їх до землі. Далі була блискавка. Спершу в небі. Потім, як я підняв голову, наказав їй іти до мене, і вона стрілою помчалася на мій погляд, застигла в руках. Тепер між долонями-полюсами містилася така сила, що могла розметати муровані стіни. І ця сила пішла в дію. Першими зайнялася шкіра на песиголовцях. Ламаною кривою бліді спалахи з моїх рук знаходили свою жертву. І та падала, пропалена наскрізь. Небо давало силу мені, я утримував її між долонями і наказував бити неприятеля. Язики блискавки самі вибирали кого. Вихори почали рачкувати. Але робили це надто повільно, тому падали із закровавленими запеченими кінцівками. Вершники панічно рвонули навтьоки. Але було пізно. Блискавка не має меж, летить так далеко, як я схочу. І перепалені коні разом з вершниками падали й розсипалися попелом. А той, головний, намагався протидіяти, відбити срібну криву, і в нього це майже вдалося. Блискавка вдарила поруч, проте чаклуна-військового скинуло з коня. Отримав на горіхи навіть згаданий гамаюлом гайовик, який землетрус вчинив. Почвара забилася глибоко під землю й сподівалася, що я не помічу. Та я все бачив. І спрямував у його підземні хороми киплячу воду. Зібрав зливу в кулак, нагрів і метнув собі під ноги. З’явилася досконало кругла яма, з якої валила пара. Гайовик зварився, наче у велетенській каструлі. Більше бити не було кого, хоча поруч в чорному згустку повітря стояв темний знахар, дивився на мене переляканими вовчими очима і чекав. Щось глибинне говорило запустити і в нього блискавкою, однак він є другом. Ба, більше, вчителем.
