Ти ж не зможеш, знаєш бо, ти ніколи не могла. Твоє серце порожнє, холодне, закрите, всередині ти мертва, в тебе не горять очі. Якщо тобі протягнути келих з отрутою ти її вип`єш не замислюючись до дна, за майбутнє, нема майбутнього, нема щастя, все оповила темрява. На тобі найкращий одяг – довга, темно – червона сукня, якби на неї пролилася твоя кров ти б не помітила бо болю вже давно не відчуваєш. На шиї твоїй ланцюжок з найдорожчого золота, тобі байдуже. Гроші? Ти посміхаєшся автоматично, як машина. Для чого, навіщо? На грудях твоїх маленький хрестик, але ж в Бога ти не віриш. Для тебе нема ні Господа ні Сатани, ні високого ні низького. Ти говориш з порожнечею, порожнеча заповзає в тебе, розростається, живе в тобі, це єдине що лишилося в тобі живого. Світ вирує навколо, світ захлинається гріхом, гамором, сміхом. А тобі байдуже. Тебе називають то повією то черницею, але ти не та й не інша. Ти лялька, ти мертва. Але іноді, рідко – рідко, коли ніч така темна, що здається навіть Бог не побачить, не почує в тобі прокидається якесь дике, безтямне прагнення чогось, але ти не знаєш, не пам`ятаєш, засинаєш і не згадуєш більше, ніколи. А ти ж хочеш жити, я знаю, я так само прокидаюся іноді, я так само іноді задихаюся. Я знаю чого ти прагнеш – впасти на коліна й ридати, і щоб сльози твої були гіркими та пекучими, ти хочеш сміятися щиро й невимушено, ти хочеш відкрити вікно своєї сірої, задушливої кімнати і відчути подих теплого весняного вітру на обличчі. Ти хочеш бачити сині гори й зелені сади і хай на шкірі твоїй залишаються опіки, хай холод торкнеться тебе, хай біль розірве твоє серце навпіл, хай щастя сповнить тебе. Ти хочеш любити до смерті і з ще більшою силою ненавидіти. Ти хочеш пристрасті яка б заповнила тебе наче найкраще вино найдорожчу чашу, ти шукаєш страху та насолоди і прагнеш розбити той ланцюг яким тебе сплутали ще при народженні. Але ти не зможеш, знаєш бо, ніколи не могла.
