Мій перший спогад. Я на вулиці. Поруч із мамою. Ми стоїмо перед темно-зеленою лавкою. На лавці лежить істота. Вона трошки схожа на мого ведмедика*.
*Тут я підловлюю самого себе: отже, це не перший спогад, адже ти вже маєш уявлення про ведмедика та й про лавку, її колір, про маму, врешті-решт. Так, але ці знання нібито закладені в мене апріорно, а от перша подія у моєму житті (яку я можу сам пригадати) трапилася саме тоді*
Істота начебто спить, але в неї гострі, рухливі вуха, та й очі подеколи напіврозплющуються, дивлячись у... власне, у нікуди. Ми підходимо до лавки. Мама пропонує мені погладити істоту. Звичайно, мама якось її називає, але я не розчув як. Хоч і неохоче, але я гладжу її (дивно чому я чинив опір дорослим у дріб'язках, але в серйознах речах (таких як похід до стоматолога) слухняно приносив себе у жертву). Істота тепла і ніяк на мене не реагує. До неї підходить моя мама та гладить її за вухами. Раптом, істота перевертається на спину та намагається передніми лапами схопити мамину руку. Мама відсмикує її. А я ховаюсь за її ногу. Не маю сумнівів, що мама злякається і втече від істоти. Але мама сміється: "Диви - кішка доросла, а грається!" Істота (кішка) дивиться на мене. Вперше у житті я перехоплюю погляд нелюдини. Ми йдемо. Я озираюсь - кішка лежить на лавці зі заплющеними очима...
