- Людочки, вояки… Перекусити хоч щось у вас можна, га? Про-хар-чу-ва-ти-ся! На-жер-ти-ся! По-їс-ти! На-би-ти кен-дюх! Ви що, поглухли? Поверніться бодай до мене, на пальцях покажу, який я голодний. Всю ніч веслувати…
Але охоронці були незворушними. Зате заворушилося “щось” в камері напроти. Із густо накладеної на ліжко соломи висунулася одноока безволоса голова. Чорне, повністю чорне око без білків дивилося в мій бік з-під обпалених, мабуть неприроднім чином, вій. І ця старшнюща земляного кольору голова наче спитала мене: “Чого ти смикаєшся, приречений?”. Мені раптово стало недобре. В тілі вибухнула така відраза до істоти із сусідньої камери, що хотілося вирвати з корінням срібне віконце й втекти звідси куди подалі.
Проте я намагався цього не показувати. І чим більше око дивилося на мене, тим слабкішим я себе відчував. Сили вивітрювалися, натомість приходив страх і млість, починала крутитися голова, зникало всяке бажання опиратися. Цікаво, а на моїх охоронців це також діє? А голова дивилася, застигши зі своїм німим питанням на обличчі. Треба було відповісти. Я розкрив рот і кілька разів голосно проплямкав. Око навпроти загорілося якимось дивним багряним відблиском, потріскані, наче печені губи, скривилися в усмішці і почувся сміх. Глибинний, навіжений, божевільний. Це вже було вище моїх сил: я тут же впав на підлогу й порачкував до найдальшої стінки. А почвара не зупинялася, заливаючи сміхом всю тюрму. З кількох інших камер її підтримали таким же зловіщим реготом. Одноока на мене вже не дивилася: вона сміялася в стелю і крізь жахливу посмішку виглядали рідкі чорні ікла. Це були не зуби, а ножі, створені для пожирання живої плоті. Може й людської. Вдосталь насміявшись, почвара вистрибнула зі свого солом’яного сховку і стала переді мною у всій красі. Одноока, однорука й однонога. Худа-худюща, від чого ще страшніша. Якби я міг, то тікав би від далі. А так тільки щільніше притиснувся до стіни. Охоронці на це ніяк не прореагували, наче таке чудо бачили щодня. Але я ж вперше! І почвара це, мабуть, зрозуміла. Вона кинулась до срібних ґрат, схопила їх своєю одною, зате широчезною й кігтистою рукою, і почала трясти, що є сили. З-під її пальців валив смердючий дим, срібні дроти камери палили їй шкіру, дим валив з-під босих ніг на срібній підлозі. А вона кричала… Кричала з розпуки, ненависті й безсилля. І звинувачувально дивилася на мене, наче я винен в тому, що одноока тут.
