Кожного вечора піднімалися вони з вод морських, їхні тіла були виткані з місячного світла, в їхніх грудях лежав маленький камінець. Вони набігали на берег подібні до хвиль, холодні, мертві, і кілька хвилин лежали в піску ніби утопленики, а тоді підводяться щоб шукати розірвані картини, спаплюжену музику, забутих коханих, зруйновані домівки. Вони блукали безкраїм лісом подібні до примар, мовби шматочки місяця, зірочки спустилися на землю, ожили…
Сотні років тому, цілу вічність тому були вони людьми, великими митцями, королями, купцями та коханцями серед людей, душею й тілом віддані своїй музиці, своїм картинам, незліченним статкам, дітям й коханим. Якось прийшов до них великий Бог і спитав їх:
- Що ви любите найбільше, діти мої? Що любите ви більше за все на світі?
А вони впали перед ним на коліна.
- Тебе, владико, - сказали.
І Бог, посміхнувшись, відійшов, він був задоволеним. Він був щасливим батьком, котрого любили діти.
Але от минув час, здавалося сотня років. Художники навчилися малювати красивіші картини, а композитори – писати прекраснішу музику; правителі розбудували свої держави, коханці ж стали ще пристраснішими ніж раніше. Тоді Бог прийшов до них вдруге.
- Що ви любите найбільше, діти мої?, - спитав він, - Що любите ви більше за все на світі?
А вони впали перед ним на коліна.
- Тебе владико, - сказали.
І Бог, посміхнувшись, відійшов, він був задоволений.
Але минула тисяча років, довга тисяча років пройшла як один день. Композитори тепер писали таку прекрасну музику, що навіть янголи й птахи замовкали аби послухати їх; художники малювали такі красиві картини, що від них неможливо було відірвати погляд; правителі розбудували свої королівства, котрі тепер простягалися від краю до краю землі, а золоті вежі величних споруд вигравали неймовірними барвами затьмарюючи сонце.
Тоді втретє спитав їх Бог:
- Що ви любите найбільше, діти мої? Що любите ви більше за все на світі?
А вони впали перед ним на коліна.
- Наші картини, нашу музику і наші міста, - сказали.
Господь розсердився страшенно бо серце його розбилося на друзки. Він скинув великих митців, правителів та коханців на дно морське, а плоди їхньої праці розвіяв за вітром.
З того часу вони кожного вечора піднімаються з солених вод, їхні тіла виткані з місячного світла, в їхніх грудях лежить маленький камінець. Вони набігають на берег подібно до хвиль, холодні, мертві і кілька хвилин лежать в піску ніби утопленики, а тоді підводяться щоб шукати розірвані картини, спаплюжену музику, забутих коханих, зруйновані домівки.
Бог же дивиться на них і його серце обливається кров’ю адже саме їх він й досі любить найбільше, їх любить він більше за все на світі.
