Місяць того вечора був велетенський, неймовірний, він величався на вицвілому за день небі подібно до якогось пекельного тавра, залізяки щойно розпеченої в горнилі і, не знати ким, повішеної над самісінькою землею.
Ярему вразив той місяць, вразило все в ньому: небачені розміри, яскраво-жовтий з червонявим відблиском колір, те що повня настала так несподівано. Він дивився на нічне світило зачарований його первісною, навіть непристойною, недозволеною красою. Чоловік ніяк не міг відірвати погляду від нічного світила, цього дива природи створеного ніби й не для людей, йому ввесь час здавалося, що дивлячись отак на велетенську срібну монету, котра не знати чого, приліпилася до хмар він порушує якийсь закон і, немовби підтверджуючи цю думку, місяць почав поволі ховатися за гіллям верб, але Єремія піднявся на поверх вище, не міг відірватися од досконалої, неповторної краси і от вже круг ідеальної форми, жовтогарячий, запашний, розмальований якимось химерними картинками знову коронує небо.
Сутінки насувалися невпинно, неймовірно швидко і барви, якими Господь розмалював нічне світило, ставали ще дивовижнішими, насиченішим, від того ясного, сяючого кольору віяло божевіллям, чимось злим, чимось нестерпним, це відчувалося у повітрі, в росі, у вітрі, гавкоті собак, торохтінні коників, шелесті листя і Ярема чітко зрозумів, так ніби хтось шепнув йому на вухо: наближалося лихо. Захоплення, котре чоловік відчував раніше, змінилося жахом, страх наростав, наростав, тіснився у грудях, не давав дихати, душив. Єремія вже напевне знав, вже був впевнений: насувалося щось недобре, але навіть усвідомлення цього не могло змусити чоловіка відірвати погляд од того клаптика неба на якому, піднявшись з самісінького дна пекла, зберігаючи його паркий, смердючий віддих, його жар, величався неймовірний, прекрасний та лякаючий місяць.
Єремія не бачив нічого, чорна темрява оповила увесь світ, лише неясні силуети дерев та будівель вимальовувалися довкола, поволі важка, нестерпна тиша звалилася на немолоді вже плечі чоловіка, сон шкрябав у вікно, але граф не міг, не те щоб не хотів, просто не міг відірватися від дивовижного нічного світила, прикипів до нього поглядом, серцем, втратив контроль над своїм тілом, воно більше не корилося йому. Ярема дивився, місяць піднімався вище й вище, сховався за рогом будівлі і він, зі спритністю не властивою його віку, піднявся на поверх вище, зметнувся сходами як хлопчик й приник до вікна зачарований, нажаханий. Йому незмінно здавалося ніби нічне світило розмовляє з ним, нашіптує, що промені, м’які, примарні, ледве помітні, проте обпікаючі, в пеклі розжарені, проникають в серце, в мозок і Єремія знову відчував у собі давні пристрасті, бажання подібно до ран, котрі ніби й загоїлися, але ніколи, до самого кінця світу не перестануть боліти.
Щось ворухнулося в його старому, хворому серці і він схопився за груди. В ту саму хвилину, тієї самої миті коли це сталося, ніби відчуваючи біль графа, місяць піднявся ще вище, нереальним, неземним світлом осяяв усе довкола. Наче серед білого дня побачив перед собою Ярема безмежну долину, таку знайому, проте все ж зовсім іншу у цьому потойбічному, нестерпному сяйві. Все довкола нього спалахнуло немов срібло, вода в могутній ріці, спокійний плин якої так зачаровував раніше, закипіле, завирувала, роса в траві заблистіла ніби хтось розсипав по землі перли добуті з дна морського, сама земля виблискувала, нуртувала, переливалася і місяць, з медяно-жовтого, перетворився на бліду, сяючу, холодну примару, розгубив жар пекла у своїй безкінечній подорожі небом. Чоловік заплющив очі, вже не міг дивитися на це, але й відступити, лягти у ліжко, заснути не смів, йому здавалося ніби, поринувши в солодке забуття сновидінь, не прокинеться вже ніколи, а він хотів прокидатися як і раніше, як і шістдесят років тому, може навіть більше. Він об’їздив увесь світ, проте так мало бачив, перечитав сотні тисяч книжок, все ж не знав нічого, ще так багато мав зробити, ще так відчайдушно хотів жити. Жити! Жити! Це єдине чого Ярема прагнув і саме тоді зрозумів чому саме так лякав його цей велетенський, блідий місяць, що віщував кончину. Єремії судилося вмерти цієї прекрасної літньої ночі, янгол вже летів по душу, ні на хвилину не бажав затриматися.
Граф оглянувся, на столі лежали розкидані папери, розгорнуті книжки, докази безкінечної, невтомної праці тривалістю в життя. Жити! Жити! Жити! Ще рано, ще надто рано, не сьогодні, не зараз, ще день, хоч годину і він знайде спосіб жити вічно, зрозуміє як уникнути цього прокляття, цього нестерпного, чорного холоду могили, котрі поточать його тіло як точили тіла негідних, тіла черні, жеброти. Невже мав він прирівнятися до них?! Ні-ні! Жити, жити завжди! Онде спали молоді, здорові, марнували безцінні дні, години, не знали який дар розтринькують коли він мав вмерти. Чоловік заплакав від відчаю, впав на коліна, голосно заридав. Яка несправедливість! Боже правий, яка страшна несправедливість! Тоді поряд з ним роздався тихий шурхіт, Єремія здригнувся, оглянувся: нікого, порожньо, тихо, але за хвилину щось знову заметушилося, проте кімната, так само, залишалася порожньою. Граф схопився на ноги, шарудіння, ледь чутні голоси, навіть стогони звідкись знайомі, але давно забуті, тепер долинали звідусіль, змішувалися з гавкотом собак, дзижчанням комах билися в вікна, шкрябали в двері…Ярема закричав відчуваючи, що божеволіє, що вмирає, душа рвалася з тіла, чоловік притиснув руки д грудей не дозволяючи їй вийти, та вона просочувалася поміж пальцями, була прохолодна на дотик. Ні, не так скоро, день, ще хоч день, хоч годину щоб розгадати таємницю вічності. Ще надто рано, занадто рано.
Чиясь рука торкнулася напруженого, вже похололого плеча Яреми. Він озирнувся й побачив перед собою Пуріеля, після більш ніж тридцяти років, що минули з часу їхньої останньої зустрічі, той знову стояв перед ним, але виглядав так само як і тоді давно, не постарішав ні на день. Страшна, чорна заздрість опанувала Єремію, якби міг то впився б в горло цій безсмертній істоті, випив її кляту молодість, вічну красу, незмінно світлий розум, нічого не пожалів би, проте продовжував стояти і жар чужої, живої долоні вогнем обпікав вже мертве, закостеніле тіло.
- Пора, - сказав янгол й посміхнувся.
- Ні!, - викрикнув чоловік, - Ще не час, не час! Не так скоро!
- Пора, - повторив ангел.
- Не смій мені казати цього, - грозився граф, - Не смій забирати в мене того єдиного що, вже напевне, належить мені.
- Вона ніколи не належала тобі, - вимовив Пуріель вказуючи на душу, котра вперто рвалася з грудей Яреми. Граф не ворушився. Невже все втрачено?! Невже втрачено? Невже нема ніякої надії? І тоді, більше відчуваючи ніж розуміючи, покладаючись не на розум, але на інтуїцію він впав перед ангелом на коліна.
- Дай мені цю ніч, - просив, - одну єдину ніч, не більше, до світанку, поки не зійде сонце, доки не проспівають перші півні.
- Я не можу.
- Одну ніч, всього одну ніч, - наполягав чоловік, - в знак любові, що була між нами.
Єремія став цілувати ноги, руки посланця Бога, обливався гіркими сльозами.
- Кілька годин, - шептав він, - Всього кілька годин, не більше, щоб покаятися. Ти ж не даш мені вмерти без сповіді.
Чоловік глянув на ангела, той мовчав.
- Я хочу покаятися. Кожен має право на каяття, хіба не так? Хіба відмовиш мені в цьому?
Вони дивилися одне на одного здавалося цілу вічність, час зупинився, місяць сховався за хмарою, а тоді Пуріель мовив:
- Гаразд.
І, перш ніж зник ангел, кинувся граф до своїх паперів, аж доки не проспівали перші півні шукав у старих книжках секрет безсмертя. Таким його й знайшли в ранці, схиленим над столом, вже бездиханним.
- Кінь на Ж4, - сказав Бог, переміщуючи фігурки на шаховій дошці, що лежала між ним та Сатаною, - Нічого не вийшло бо великими стають, а не народжуються, цього замало.
- Не я зробив його сином того графа, - огризнувся Диявол, - Може якби він не вмер тоді з голоду, якби сам вижив, якби боровся то все не зійшло б на пси.
Люцифер почувався страшенно розчарованим, стільки зусиль потратив на Єремію і все даремно. Сам Ярема йшов похитуючись краєм шахматної дошки, який відділяв половину Бога від половини Сатани. Вони ніяк не могли вирішити, що робити з душею бо син чоловіка та відьми за своє життя не зробив нічого доброго, але й нічого по справжньому злого. І обидва, як Господь так і Люцифер почувалися обманутими у своїх найкращих сподіваннях.
А Єремія все йшов і йшов, боявся спіткнутися, знизу, з пекла, сидячи в казані, на нього дивилася Маргарита, вона не шкодувала про те, що опинилася там оскільки за велич треба платити, але для сина такої долі не хотіла, зрештою він ніколи й не був великим. Вперше й востаннє в своєму житті відьма молилася від чого пекельний вогонь ставав ще гарячішим, та вона не помічала цього. З неба за кожним кроком свого колишнього підопічного спостерігав Пуріель і, так само як його матір там внизу, молився за графа. А Єремія все йшов, йшов, в одній руці ніс свої гріхи, свій егоїзм, своє себелюбство, свою байдужість, в іншій – знання, бо, не має значення з якого джерела почерпнуте, воно не буває лихим; свою любов та сміх Маргарити Божевільної. І Бог, зрештою, забрав Ярему до себе тому що той, хто не зробив нічого доброго, але й нічого по справжньому злого, проте пізнав любов, не заслуговує вічної кари, він заслуговує прощення.
