Десь на п’ятисотому ударі серця, проклинаючи своїх необачних друзів, закричали чатові на всіх вежах. Крім нашої. До замку в нестримному бігові летіли вовчі зграї. Бо віїли-воїни, всі, як одна, перекидаються тільки на білих вовчиць.
– Час
І не так давно полагоджений гномами барабан підйомного механізму з шурхотом відпустив ланцюги. Міст повільно описав над ровом півколо і бухнув, здійнявши купу снігової куряви, на скелястий виступ з берега. А далі ми, використовуючи силу води, розірвали надміцне ковання на сотні ланок-підків. Гноми тільки тепер зрозуміли, що сталося, і в дворі почалася несусвітна паніка. Відкидаючи кирки і хапаючись за мечі, під світло місяця вискакували стомлені копачі. Старійшини намагалися вгамувати запал і хрипливими голосами кричали, що частина повинна повернутися під землю, закрити за собою ходи й тікати. Невідомо звідки під мурами опинилися діти й жінки, які перелякано вищали і благали Дажбога і Велеса, щоб все минулося. Чарівники, грізно розмахуючи руками, намагалися підняти опущений міст. Ті, хто був при зброї, спішили до воріт, щоб на горло вирізати зрадників. Всі жахіття війни постали за якусь мить. Знову заговорив всередині давно забутий голос:
– Ти цього хотів, Марку? Хотів смертей? Чому гноми, хай і відступники, повинні втрачати життя? За що? За те, що хочуть жити, не так, як всі?
Та скоро часу на роздуми й внутрішні суперечки не залишилося. Треба було відбиватися чарами та коротким мечем від важко озброєних бойових гномів з їхніми сокирами та горами оберегів. Треба було не думати, а діяти... Де ж ти, Ялине... Аж поки не затряслися стіни. Гноми-чарівники вирішили не піднімати міст, не продовжувати різню, а гордо піти: забрати із собою життя полонянок, пожертвувати воїнами та врятувати потомство, заваливши рештками замку входи в печери. Хоч як трималися закриті в холодних камерах віїли, але щойно побачили, що на них, майже врятованих, валиться стеля, то почали благати всіх, хто чує, про порятунок. І їхній переляканий поклик губився серед сотень таких же.
Решітки гнулися, поволі розкриваючи виходи, та камені, відколовшись від трьохсотлітньої цілини, їх завалювали. Стіни старого замку похилися всередину, в двір, обіцяючи вірну смерть усьому живому. Єлена, нічого не тямлячи і не дбаючи про себе, утворила над полонянками купол з підземних вод, чим ще більше розхитала нестійкі мури. Але купол не витримав ваги і розлетівся на друзки. Чарівниця, перевиснажившись, впала без свідомості.
– Кепські ваші справи, господарю.
– Хоч ти замовкни, дурню безтілесний. Знайшов час глузувати.
Треба щось робити... І не баритися з рішеннями, бо, поки добіжать тигриці, або нас порубають на капусту, або полонянок перетворять на криваве місиво. Думай, Марку, думай!
– Юліє, пильнуй! Мені не повинні заважати!!!
Кілька широкоплечих гномів, які бігли на мене із сокирами, тут же порозбивали носи об прозорий водяний купол. Ховати за під рукавом Княжий браслет сенсу більше не було. І хранитель, вирвавшись з-під тісних одеж, прорізав синім і сірим сяйвом ранкову пітьму. На мить час зупинився... Всі – і гноми, і віїли, яким вдалося вирватися з тісних лабет, – зачаровано втупилися в манливе світло. Завмерли навіть мури. Так яскраво браслет ще жодного разу не сяяв. А далі мій німий поклик почули піднебесні вітри і ринули долі. Рвучкі й самовпевнені. Руйнівні й безжалісні. О, зараз надійшов їхній зоряний час, потрібна їхня нестримна сила. Щоб повернути трьохсотлітні мури в інший бік, змусити їх падати в рови. Тільки вони це можуть зробити. Бо хто ж іще?
І почалося пекло. Небесні потоки, звільнивши всю силу, яку був спроможний їм дати я та Княжий браслет, втиснули все живе в промерзлий ґрунт і замели снігами, не розбираючи, де гном, а де віїла. І, відбившись від землі, вдарили об мури. Нависла тиша. У вухах відлунювало моє серцебиття, близький тигрячий віддих та далекий шурхіт снігу. Врешті, наче за командою, мури почали нахилятися в інший бік. Поодинокі відпалі камені здіймали в рові фонтани крижаної води. Закостенілий пісок рипів під вагою монолітних брил. Чиїсь перелякані голоси з бійниць все ще молили про спасіння. Аж доки чотири мури з ревом, що переходив у регіт, не впали на лід озера. Забутого замку більше не існувало. Він розкрився, наче велетенська квітка, розкинувши пелюстки на чотири боки. Стояти залишилися тільки вежі, які здавалися зараз одинокими і беззахисними, а зовсім не грізними.
Далі я бачив холодне зоряне небо...
І чув, як дерев’яним мостом біжать княжі віїли. Не звірі, а люди...
А ще була Юлія. І Улангул. Їхні обличчя світилися по обидва боки від Місяця. І стомлено усміхалися.
– Ми зробили! Ми зробили це!!!
А що ми зробили, почути мені не було дано. Сили покинули тіло, а розум відмовився шукати пояснення.
