Почвара не думала на нас нападати. Але, за місцевим прислів’ям, якщо течія не несе човна догори, тоді слід вигрібати проти течії. Лаврин зійшов з центральної дороги в невелику бокову вуличку й стрімко пішов до останнього будинку, що межував з полем. Вояцтво на такий поворот навіть вусом не повело, наче так і має бути. Напруга наростала. Нечисть зачаїлася саме в цій халупі з проваленою стріхою та потрісканими стінами. Таке ведення господарства дуже характерне для природжених руйнівників, в мові яких немає й слова на кшталт “відбудуй” чи “полагодь”.
– Зараз, Марку, ти познайомишся з одним з моїх дуже давніх друзів, – сказав мольфар у спосіб, притаманний тільки чарівникам.
Ми зупинилися перед щільно закритими дверима. Охоронці розтягнулися вздовж тину й підготувалися до сутички. Бо вже ніхто з них не сумнівався, що ворог в будинку спромігся на засідку чи іншу підступність. Інакше б навіщо Лаврин всіх сюди вів? Місцеві жителі дивилися на наші приготування здивовано, але заперечувати озброєним не наважувалися. Тільки відійшли, про всяк випадок, подалі від подвір’я.
– Виходь і говори з нами, бо ми тебе бачимо.
За стіною щось заворушилося, та дверей ніхто не відчинив. У будинку було двоє.
– Виходь і говори з нами, бо ми самі увійдемо.
На цей раз користі було більше. З внутрішнього боку заскрипів засув і двері почали прочинятися. Перелякано, переминаючись з ноги на ногу, на подвір’я вийшов обдертий, латка на латці, бідняк. Я ще не міг сказати чому, а темним породженням був саме цей зашкарублий і боязкий селянин. В натовпі за нашими спинами прокотилося незадоволене рокотання. Мовляв, що ці зайди хочуть від дурного Глера, якому боги вкоротили розуму? Лаврин це чув, та робив свою справу.
– Тобі не місце тут, і ти це знаєш. Тому йди й не повертайся.
Дурний Глер зігнувся мало не до землі й глянув, питаючи поглядом, “що шановні добродії від мене хочуть?” Та різкість Лаврина не пом’якшила навіть ця покора.
– Йди й не повертайся.
Після цього наказу обдертий бідняк вирішив проявити своє справжнє єство. Спершу обличчя набуло земляного відтінку, губи пересохли, посиніли й почали тріскатися. Далі щира посмішка перетворилася в злий вишкір, а очі налилися кров’ю й стали схожими на кошачі. Божевільний вже не пригинався долі, гордо вирівнявся й почав зростати. За якусь мить став навіть вищим за Лаврина. Над бровами прорізалися дві невеликі гулі, які швидко випиралися вперед й переростали в роги, схожі на серпи, зігнуті гостряками донизу. З-за спини вогнем запалав зміїний хвіст з гострими трикутними гребенями у всю довжину. Одежа тріскала по швах, аж поки не впала на землю брудним лахміттям. Нечисть постала перед здивованими односельчанами у повній красі. Вдвічі вища за будь-кого з півничан, червоноволоса, широкогруда, з цапиними ногами, довжелезними пазурами, вогненними рогами й хвостом. Та ще й голосно сопла й видихала полум’я.
– Не ти мене кликав, не тобі й мене проганяти! – сказала почвара грубим, наче з ями, голосом.
– Кликав тебе не я, але силою, даною мені, я наказую тобі покинути цей будинок і забути дорогу до цього селища. Бо іншого тобі не дано, повітряний перелеснику, користолюбцю чужих нещасть. Нечисте до нечистого, людське до людського! Йди геть!
Тут Лаврин замовк і взявся до дії. Витяг зі своєї сумки пучок терлич-трави, що росте високо в горах, й розвіяв перед почварою. В повітрі зависло попереджувальне шипіння. Перелесник, про якого мені Гамаюл трохи встиг розказати, відверто не хотів покидати обжиту домівку. Бо тут його любили і леліяли, чекали й цінували. Тут він створив сім’ю й множив темне щастя. Ці підступні духи приходять тільки до жінок, якщо відчувають їхні страждання за втратою чоловіків і прагнення бути коханими. А прийшовши, вони заміняють собою весь світ, змушують забувати про печалі і перетворюють довірливих на своїх служителів, відьом.
Так сталося і цього разу. На захист вогнедишного людинозмія з будинку вилетіла, розпустивши коси, молодиця. І наміри в неї були зовсім не мирні. Витягши кістляві руки вперед, вона спробувала накинути на мольфара чорну, невидиму для інших людей петлю. Перелесник в цей час задоволено засміявся. Проросло його зілля в жіночому серці. Та Лаврин залишався спокійним, як лід, і розірвав петлю заввиграшки, однією силою своєї волі. А далі різким струменем повітря зірвав відьму з місця й кинув спиною об стіну. Тут вона й знайшла свою загибель, бо від удару не витримала трухлява покрівля і дерев’яна балка пробила молодиці груди. Такий поворот подій перелесника невимовно розлютив. Бо щойно загинула його відьма, виплекана слуга, вбити яку можна тільки пронизавши серце.
