Гей, ви, хлопцi, стрiльці сiчовiї,
Янкель – сотник i Натан – хорунжий,
Перший корпус славної УГА! Еміль Крупник, «Єврейський курінь»
«Старик взвизгивал и вырывался. Тогда Кудря
из пулеметной команды взял его голову и спрятал
ее у себя под мышкой. Еврей затих и расставил ноги.
Кудря правой рукой вытащил кинжал и осторожно
зарезал старика, не забрызгавшись.» Ісак Бабель, «Конармія»
1919 рік, поблизу Бердичева.
Посуваю біноклем у ранкову млу – в одноманітному клубочинні рясних і кучматих крон помалу розпізнаю пишні верхів’я ґудзуватих дубів, горіхів і груш, стрімкі маківки тополь. Аж ось мій погляд чіпляється за чорні хрести на банях. Попід ними мляво вимальовуються обриси барокових будівель. Трохи нижче, з-за міцних – буцім фортечних – мурів, визирають краєчки коминів і крокв чернечого кляштору. Айно! Упізнав – cе монастир ордену босих кармелітів!
Вертаю оптичні скельця свого «Carl Zeiss Wien» ще далі. Линуть мокрі дахи провінційного містечка. У кошлатому тумані то випливають, то тьмаво вгасають елементи архітектурного дизайну. Де-не-де понад хатами виграє димок і, май-май, поволі розчиняється. Напевно, це дбайливі ґаздині вже зрання кухарюють сніданки своїм ґаздам!
Роздивляюся, пильно вишукую будь-які ознаки присутності в сьому містечку ворожого війська. Натомість, у поле зору потрапляє величенька шляхетна споруда. Хрестів на ній не бачу, хоча поважність архітектури відразу видається мені гідною Божого храму. На класичному фасаді, у горішній частині портику, помічаю велике кружало мозаїчного вікна. Ніби «роза» на ґотичному костелі. Уважно придивляюся до гри кольорів… Ай-вей! У віконному вітражі сяє величезна зоря Давида-царя. Ураз упізнаю і cю будівлю – містечкову хоральну божницю!
Краєм ока ледь-ледь встигаю помітити хапливий рух і спалах барв. Ніби майнуло золотавою корогвою. Умить спрямовую туди свого далекогляда. Ген-ген – а диви – помітив! На даху однієї з поважніших і статечних будівель, бодай щось було, а вже нема... Трохи зачекав. Аж ось знову! Гейби майнуло яскравою жовтизною.
Авжеж … Бачу! Жовто-синя фана на даху! Дві сірі постаті обабіч ледь видко з-за туману. Їхні кабати – стрілецькі одностроєві мундири – тануть у димчастій ранковій імлі.
Правдоподібно, се жовніри з кінно-розвідчого відділу чотаря Фоґеля. Та й корогва є наша, галицька, жовта й синя. Стяги наших cоюзників – Наддніпрянської Армії – мають блакитне та жовте забарвлення.
На підході до сего містечка я вислав був наперід кінноту – маршевий аванґард з чотарем Фоґелєм. Аби розвідати дислокацію вражої залоги – у ґерцю чи инакшім розвідчим способом дізнатися про його число й силоміць. Скілько большєвик має багнетів? Кілько шабель? І найважніше – чи має до диспозиції гнізда скорострілів? Чи може, не дай Боже, має десь у місті артилерійні гармати?
Я мав приймати тактичне рішення – чи вступати до містечка силою своєї окремішньої передової сотні. І тим мати ризик фронтального анґажемєнту з большєвицькою залогою, якщо вона в місті є. Або, натомість, радше зачаїтися в околицях у позиційно вигідних підступах. Зачекати аж допоки не надійде маршем решта бойових відділів нашого куреня. А тоді, з перевагою в силі та без жодного ризику, вдарити рішучо і впевнено.
Останнім часом, опісля того як у липні Галицька Армія перетнула була ріку Збруч, військові відділи нашого Першого Корпусу під командою полковника Осипа Микитки просувалися Правоберіжною Україною з переможним успіхом і швидким поступом, пліч-о-пліч з Дієвою Армією УНР. Уже ми звільнили з-під большєвика Жмеринку і Вапнярку. Тоді взялися за Вінницю. Нині маршуємо на Бердичів. Княжі гори стольного Києва звідти вже майже під боком. Ген-ген – і незабаром на власні очі побачимо, а радше на власні вуха почуємо «як реве ревучий»…
Раптом відчуваю, ніби якась холєра шкоботить мені в шию. Поволеньки так, лоскітливо – чух, чух! Що за химерія така!
Обережно відтягую свого високого сторчкового ковніра з гаптованою «зубчаткою». Тоді головою хиль! І водночас долонею, у шкіряній рукавичці, рвучко так – цвьох! Ачей, диви, вже струшую в жменю... живого жука.
Так і є! Melolontha melolontha! А простішою мовою – «західний хрущ».
Змалку я мав надзвичайний інтерес до царини комах і жуків. Відтоді, як батько подарували були мені грубезний фоліянт «Lehrbuch der mitteleuropäischen Insektenkunde». Тую книгу я читав, зачитував, перечитував і бодай ледь не всю завчив напам’ять. Ото там було чималенько мальованих рисунків і геть усе докладно розписано про шкідливе комашиння по Серединній Европі! Від тієї книги, власне, й почалося моє палке захоплення наукою про комах і жуків – ентомолоґією.
До речі, я вельми пишався тим, що і серед моїх співвітчизників було чимало видатних науковців-ентомолоґів світового рівня: галичани Антоній-Владислав Якубський зі Львова та Максиміліян Сила-Новицький з Яблуніва під Станіславовом, Теофіль Жебравський з Войнича під Краковом, Францішек-Антонін Нікерль з Праги, Фердинанд Коварць з Чеських Будейовиць та Ян-Емануель Поль з Чеської Кам'яниці, тіролець Карл-Вільгем фон Далла-Торре, віденські ентомолоґи Алоїз-Фрідріх Роґенгофер і Ґустав Майр, Юліус фон-Берґенштам і Ґеорґ фон-Фраунфельд.
Пристрасть до книжок і читання в моїй родині мали всі. Ажень усенький наш ґелт, усе життя-буття було присвячено книжкам, оточувано книжками, завдячувано книжкам. Наша фамілія володіла антикварною книгарнею в моєму рідному містечку на вулиці 3-го Мая, колишній Ґімназіяльній. До речі, перейменованій так ще осімсот девятьдесять-першого року. Гейби на ознаменування сторічного ювілею Конституції.
Там таки на тій ошатній центральній маґістралі Тарнополя, де хідник вимощено плитами з теребовлянського каменю, в затишку тихої і тьмавої книгарні, серед щільних полиць, що здіймалися аж під стелю, я пізнавав дивовижний світ комах. Невтомно і наполегливо відкривав для себе екзотичні й казкові краї, де ніколи не буває ані снігу, ані холоду, де люди вірують в те, що буцім ніхто в світі не вмирає, а лишень змінює тіло, неначе вбрання. Як от, скажімо, не вмирає хробак, а натомість жиє далі – стає лялечкою, а лялечка теж не вмирає, а стає метеликом …
Я мріяв, коли стану дорослим, буду сам досліджувати життя комах, досхочу студіюватиму ентомолоґію і потрафлю написати власноруч видатну наукову моноґрафію. З докладними рисунками. Авжеж, і не згірш, ніж в моїй улюбленій книзі дитинства!
Проте, коли я ще не скінчив ґімназії, наш родинний консиліум вирішив, що я, яко середній син нашої фамілії, не мусив був ані переймати від батька справу книгарні, ані йти студіювати на лікаря чи адвоката. Натомість, я мав слідувати за вуйком Альфредом – поступати до служби в цісаревому війську.
Відтак, замість писати трактати про життя своїх улюблених комах, я потрапив офіцером до тарнопільско-злочувського ополчення, k.k. Landwehr IR Nr.35*.
______________________________________________________
* Kaiserlich-Königlich Landwehr-Infanterie-Regiment Zloczów Nr.35
- 35-й Золочівський стрілецький полк цісарсько-королівської Крайової Оборони
Принаймні однією приємною розрадою моїх армійських буднів було те, що переважне число жовнірів у полку становили українці з мого рідного містечка та прилеглих сіл, тому я завжди мав можливість поспілкуватися по-людськи.
Торік, після замирення Великої війни, занепаду Двоїстої Імперії та Листопадового Зриву, я свідомо став на українському боці. А як тільки моє містечко швиденько звільнилося від польської влади, я охоче записався до лав Галицької Армії. У складі цілого куреня своїх сусідів, добрих знайомців і друзів дитинства, я пішов боронити нашу нову державу, вільну і незалежну Україну.
. . .
Вістун від Фоґеля сповістив, що ворога в місті нема. Відтак, моя пробойова сотня неквапом входила до містечка. Стрільці сунули ніби цуґом – у дві валки пообіч головної вулички. Тулилися попід мурами будівель. Пильнували вікна й закути –«манліхери» напереваги, набої заладовано, баґнети напоготів. Бо ми вже добре затямили, що большєвик – се підступний і жорстокий ворог.
Урешті-решт ми вийшли на широку площу перед маґістратом – шляхетного вигляду кам’яницею, над якою Фоґелєві вояки вже встигли залаштувати галицьку корогву. Ото ж я бачив на власні очі у далекогляд, як вони встановлювали наш прапор на даху маґістрату.
Долі на майдановій бруківці я помітив скуйовджене червоне ганчіряччя. Певне, ця шмата ще донедавна була большєвицько-москвинським знаменом, що висіло допіру на маґістраті.
Чотар Фоґель на камінних сходах ошатного ґанку провадив інструктаж кільком стрільцям. Коли він помітив моє наближення, то ураз повернувся обличчям, вправно ценькнув острогами, змахнув правицею в шкіряній рукавичці – хутко підніс честь під козирець своєї картузяної «петлюрівки» і гучно привітався.
Я відповів належним чином. Чотар Фоґель умить заходився мельдувати мені свій рапорт. З його слів слідувало, що під час розвідчого рекоґносцірування кіннотники не зустріли у містечку жодної большєвицької залоги, жодного москалевого комбатанта. Натомість, спіткали ватагу збуїв – кількаро локальних чи радше заїжджих харцизників, які були ворохобили й збиткували мирних місцевих обивателів, учиняли серед них погром.
Фоґелєві бійці відразу стали з погромниками на прю. Одного з ватаги встрелили на смерть. Двох поранили: одного – троха, а другого – дужче. Того другого сильно юшило, аж поки кров йому пішла горлом і він зробив амінь.
Тоді решта погромників здалися живцем. Їх роззброїли та спровадили «в арешт» – замкнули під вартою до буцегарні у маґістратовій пивниці. А їхнього ватажка, найзапеклішого погромника, скрутили окремо. Троха намнєцкали в писок і доправили до одного з кабінетів для подальшої квестії.
Одначе, найліпше мене втішило теє, що всі наші вийшли живі й здорові! Адже під час ґерцю Фоґелєва чота не мала жодної втрати – не зазнала навіть найменшої шкоди чи поранення.
Знесилені після довгого маршу, стрільці моєї сотні ледве стояли на ногах. Я наказав підхорунжому Зиґмундові Шнайдеру встановити подвійну варту довкола маґістрату. У міжчасі решта вояків мала б спочинок і перекус.
Настав час розібратися з бранцями-погромниками. Я вступив до кам’яниці маґістрату й закрокував навзирці за Фоґелєм. Лискучі паркетні підлоги рипіли під кованими обцасами наших файно ґлянсованих чобіт. Ценькали остроги, брязкали шабельні піхви.
Металевий тенькіт линув попід високі стелі маґістрату та дзвінко відлунював із куточків спорожнілих кімнат. Ми проминули широкими й лунками коридорами та завернули до кутового кабінету з високими стрілчатими вікнами. Там вартувало двійко Фоґелєвих стрільців.
Посеред кабінету бовванів огрядний стіл під зеленкуватим сукном. Поруч стояв ошатно різьблений стілець. На ньому сидьма скоцюбився головний погромник. Дебелий, наче клишоногий бурмило з Карпат. Чубату голову похнюпив долів. Руки йому зкручено за спину. У пельку запхано ганчірку. Праве око підріхтовано й добряче набриніло. Ліве вухо геть усе заюшило і з нього дріботіла цівка. Вишневі краплинки помалу цяпали на паркет.
На підлозі поруч лежав зіжмаканий морський кашкет без козирця, з двома довгими стрічками, ніби косицями – так звана «безкозирка». Я трохи нахилився та повернув голову набік аби розібрати витіюваті літери кирилиці, що разом складали назву корабля. «Іоаннъ Златоустъ».
Погромник убраний був у брудні чоботи, шкіряні ґаліфе та шкірянку, наопашки. У Великій війні такими лискучими кожушечками фасонили переважно повітреплавці-літуни, кермовці самоходів чи панцерників, час до часу – стрільці скорострільних відділів. А віднедавна – ще й червоні большєвицькі комісари.
З-під шкірянки в харцизника визирала розідрана москальська «ґімнастерка», під якою мерехтіли тонкі чорно-білі смужки – у таке спіднє, що називалося в москалів «тільняшка», вбиралися їхні матроси на фльоті.
Відтоді, як ми злучилися з Наддніпрянською Армією, я вже запримітив, що наддніпрянці мають неабиякий клопіт зі своїм старшинським корпусом. У них є чимало люду мілітарно слабко вишколених і з авантурною вдачею. Мене ж иноді шляк трафить розпізнати хто серед них правдивий комбатант Дієвої Армії УНР. А хто – башибузук, харцизник і злодій, що приблудив був до наддніпрянського табору під блакитно-жовті стяги аби лишень бешкетувати й рунтати обивателів – виїмково на свій власний зиск та велику дошкульну шкоду нашій спільній українській справі.
Утім, мушу визнати, же свого кавалку поторочі та проблем не бракує також і Галицькій Армії. Зокрема, маємо тарапату з браком кінноти. То є нашим найслабшим елементом. Численніші кінні відділи були б значно скріпили боєву силу всього війська, додали б рухливости, придалися б як швидка і маневрена поміч нашим стрільцям. У тому завжди було і буде боєве значення кінноти!
Наразі ж галицькі команданти використовували наші нечисленні кінні відділи у Правобережній Україні дуже обмежено, майже виїмково для розвідчої справи. Таке військове розуміння справ було, як на мене, сумним наслідком довгих років нещодавньої Великої війни. Там, де мільйонні війська гнили у шанцях позиційного паралічу, не було ані місця, ані можливостей розгорнутися стрімкій і рухливій кінноті. Натомість нинішня українсько-большевицька війна була якраз достоту протилежною – не позиційною, а дуже маневровою, коли невеликим числом війська треба й можна було швидко охоплювати великі відстані.
Зв’язаний погромник підвів похнюплену голову. Нечупарне волосся стирчало кучмою навсібіч, тлусті щоки неголено. Він глипнув на мене з чотарем Фоґелєм. Напевне розлічив нашу старшинську ранґу. Відтак почав сіпатися, ревти та бутіти – наче віл. Писок у нього зробився мов буряк. Несамовиті очі полізли рогом і спалахнули божевіллям. Гаспидяка і край!
Бранець далі мукав і мукав, гейби скажена худобина. Аж допоки я не наказав вартівникові вийняти йому ганчірку з пельки та розв’язати руки. Погромник одразу ж заходився волати на пуп, буцімто його вже різали на горло:
– Свой я, братьці, свой!
– Ану ж який ти «свой»? – стримано сказав Фоґель і стиснув кулаки так міцно, аж зарипіли його шкіряні рукавички.
– Та ш я хахол чістакровєнний! Я ш за Пєтлюру! ЗА НАШЕ ДЄЛО!
Раптом він смикнувся вбік. Хиль головою. Змахнув щось із шиї. Щось ніби завбільшки з соняшникове зернятко чи квасолину. Так теє маціпусьо кєрбутом – перевертом перекидаючсь сторчголів – полетіло долі.
На підлогу впав манєній жучечок. У блискучому бронзовому панцирі. Упав бідака навзнаки та перелякано зашурував ніжками у порожнечу – намагався чимдуха перевернутися долічерева.
Я лише й встиг розпізнати, же то ворушив кінцівками так званий «східний хрущ». Дженджуристий панцир, чорне барильце, ошатні вусики з сімома рухливим пластинками. Типовий представник Melolontha hippocastani.
Я враз розпізнав, що се був самець. Бо ж на кінці черевця відросток піґідія вузький і заокруглений. А вусики пишні, буцім у правдивого наддніпрянського козака. Аж раптом мої обсервації утялися найбрутальнішим чином.
Погромник чоботом туп!
…Ще й поволеньки розмазав підбором.
Я ледь не зойкнув від несподіванки. Осьо була жива істота, метушилася незграбно. Аж раптом невідь звідки взялася стократ могутніша й брутальніша сила і – туп її! Живої істоти більш нема! Ніби й не було взагалі. Тільки вогка темна цятка на лискучому паркеті...
– Хрущ! – раптом гучно й бадьоро вимовив погромник і простяг мені свою брудну лабету. Цим рухом він геть спантеличив мій плин думок. Я аж відсахнувся.
…Аді, звичайно се був хрущ! Я ж одразу се запримітив. Але ж пощо було відразу чоботом!
– Так. «Східний» хрущ се був… – відповів я трохи засмучено. Нічого вже не вдіяти. Був хрущ, таки був – але вже нема …
Погромник глипнув на мене якось не так, гейби здивовано, паки з виразом непорозуміння на його намнєцканій пиці. Аж раптом він мовби збагнув і гай реготіти:
– Ге-ге-гех, нах! Ну так, канєшна, шо «східний»! А як жиш йсьчо! Це ш ви, галіційці, у нас західні «западеньці», ге-гех, нах!
Вочевидь, уже моя черга була глипати здивовано. Що той вар’ят верзе? Чи я було неправильно його зрозумів? Чи може він був мнєкий на голову? Ото вже дивне. А він знай собі гнув бандиґи:
– Хрущ. Ге-ге-гех, мля! Йван!
Я ж і далі ніц не міг уторопати:
– Прошу мосьпане, який, до колєри, «йван»?
– Ге-ге-гех, ну шо з вас, нах, «западєнцьов» возмьош… Одно, карочє, западло, мляць, гех-гех... От шо значє, колі рускаво язика нє понімають, нах! Я ш гавору, єптць. Шоп пойнятно було. Я – Йіі-вааан Хрууууущ, отаман отряду повстанчєского...
Здається, я нарешті збагнув.
– То се пана сего так називають …Хрущ? Іван?
Бранець радісно вищирився:
– Ну, так жеш! Мляць, я ш і гавору… Хрущ Іван Іванавічь!
Я розпитував його далі:
– І пан є отаманом сего мілітарного відділу?
– Ну, єптць! Ап чом жешь і гавору, мля!
– Тоді, пане отамане, ордебатай якого війська містить сей мілітарний відділ?
– Шо-шо? Хто «забодай»?
– Гм-мм, мосьпане, «розпис війська» се ж і є Ordre de Bataille. Тобто се porządek bitewny... Себто, иньчіми словами кажучи, Schlachtordnung?
Виглядало, же бранець-погромник і далі не розтямив мого питання.
– Шо-шо, «шляхту» хто? О! Еге ш. Це ми нараз, мля! Шляхту – ф’ють, ножічьком по горлу, і в калодєзь …
– Ка-гм! Перепрошую пана отамана. Мушу знову питати. Надісь такво. Під стягом котрого війська виступає сей мілітарний відділ?
– Ет, мля. Нуть, як це котрого, нах! Так НАШАВО жеш, пане сотніку! Я ш і гавору, мля…
Мій терпець уже сливе досяг межі. Вочевидь, дістати порозуміння з цим отаманом Хрущем Іваном Івановичем не було жодної шанси. Утім, я щиро намагався перебувати у повному спокою, тому перепитав:
– Прошу, васпане?
Сам він також утратив той терпець до порозуміння, бо враз заголосив у відповідь, звертаючись ніби до стелі:
– Браткі! Та шож ета дєлаєццо! Та я ш за волю Украєни! Я ш за Ниньку пасць парву, мля! Маргали викалю! Та ну бля буду, наттє хрєст!
І нумо заходився накладати пучкою святі знамення – та не дрібненько й натарапом, як роблять набожні баби на базарі, а так поважненько, зі смаком і значінням, яко парох, від чола й до барила, тоді – навскіс у кожне плече.
– О! То пан отаман вірує? – мовив я, але певно, що пан отаман іронії у моєму голосі не відчув.
– А то, нах! – впевнено відповів Хрущ.
– І яко мілітарна особа старшинської ранґи пан отаман сі дотримує наказів і приписів командування й надає у тім взірець задля своєї воєнної сили?
– Ну, дек, єптць!
– А чи пан отаман відає, же Штаб Головного Отамана наклав заборону збиткувати мирне населення?
Іван Хрущ не знайшов як на се відповісти. А відтак він часто-часто закліпав очима, буцім розгублена суягна корова. Я продовжив:
– Чи відає також пан отаман, же Головний Отаман, яко ваш так і наш, пан Симон Петлюра, прецінь, окремішньою реляцією заборонив чинити ґвалт і рабунок мирного населення? Чи відає се пан отаман? Ажень за погром – розстріл!
Бранець урешті ніби розтлумкав про що йшлося та жваво заторохтів:
– Та ж якеє то мірнеє насєлєння, пане сотніку! Ми мірнеє насєлення і нє чіпалі зовсєм. Бо там тіко цукермани і гольдштейни: кароче, одна жидоба! А це ж святе дєло їх повчити! НАШЕ ДЄЛО!
Я ледь не отетерів. Либонь як у ту мить, коли цей Хрущ-погромник чоботом розчавив хруща-комаху. Несамохіть у мене вирвалося:
– П-п-прошу..?
– Та нічо-нічо, пане сотніку. Разві ш то рабунком назовьйош колі свойо сам собі возвєртаєш!
Я навіть не знав що на те йому відказати. Правдоподібно, се вже я закліпав, неначебто розгублена суягна корова. А погромник знай буяв:
– Пане сотніку, це ш ми трудовой вкраєньській люд на свойой зємлі, тескєть, за сваю зємлю повсталі. А воні – гнабітєлі кляті! Жидоба пархатая! Сколькі ш ми в ярмє їхньому мучалісь! Сколькі ш воні нас гнабілі!
У розмову втрутився чотар Фоґель, який допір лише мовчки стискав кулаки:
– І кілько ж тотих «гнобителів» українського люду, пане отамане, ваші вояки змордували? Кількох на горло скарали?
Хрущ почухав потилицю.
– Ну, дик, ніхто ш так нє счітав, шоп рахувать. Ми ж нє счітоводи. Нє якісь там іюди-анціхрєсти, а повстанці народні! Ну, так ужо гаворя, ми с хлопцамі земєльку нашу счєдро скропілі поганой кров’ю їхньой…
У кімнаті запала мовчанка. Чутно було як на стіні цокав великий годинник. Хрущ поглянув на наші мовчазні обличчя. Краєм ока я запримітив як зблід на крейду Фоґель. Погромник звів очі до стелі й мовчки заворушив губами, ніби й справді рахував жертв своїх погромів. А тоді промовив до мене:
– Ну, правду сказать, пане сотніку, точну ціфьрю ни знаю. Алє ми сваї клінкі обмилі кравінушкой їхньой поганой нє аднова дисятку пароди жидофскай…
Чотар Фоґель запитав сухо:
– І кілько ж, пане отамане, тоті «гнобителі» змордували вкраїнського люду заки ви їхнєю кервою «клинки обмили»? Кількох вони вкраїнців на горло скарали?
Хрущ здивовано глипнув на Фоґеля – вилупив очі, як індик:
– Скілько вони? Та шо ви такоє гаворітє, пане чєтарь! «Воні» билі тока жидовкі старі й молоді, жидєнята малиє, жидюгі стариє, такіє шо уже на ладан жидофській дишют. Ну і как ето «воні» моглі пь кавось замордувать! Проста вазьмутітєльна, пане чєтарь, чєсслова.
Решт і решт, о цій миті мій терпець урвавсь:
– Руй! Се авус, панове! Пане Фоґелю, просив би випровадити бранця на люфт до пляцу!
Обидва вартівничі стали обабіч кремезного погромника й повели його геть. Я пішов попереду, а Фоґель – позаду. Бранець Хрущ плентав мовчки, не пручався. Авжеж, багнети на стрілецьких крісах полискували загрозливо.
Ми всі прокрокували лункими коридорами й вийшли на повітря, на майдан перед кам’яницею. Чотар Фоґель відібрав між стрільцями з десяток добровольців, вишикував їх у шерег. Погромника Хруща поставили попри маґістрат, писком до глухої стіни.
З пивниці вивели назовні решту затриманих погромників. Я наказав своєму писареві зачитати наказ Штабу Головного Отамана і виголосити вирок ватажкові погромників.
Бунчужний Йосип Ріхтер мав пишний голос і читав гучно й виразно, немовби драматичний актор. До маґістрату з бічних вулиць зачали помалу виходити місцеві горожани. Вони боязко позирали на жовто-синю корогву, на стрільців, чемно віталися.
Над майданом і далі лунко піяв ясний голос бунчужного Ріхтера:
– «…Уникайте провокацій, а з провокаторами, хто сам чинить погроми та підбиває слабіших від нас, будьте безпощадними. Кара на смерть мусить упасти на голову погромників провокаторів…»
Шерегові стрільці заладнали набої. Цигикнули затвори. Стрільці приклалися одностайно. Цівки «манліхерів» виструнчилися рівно, заміряли в Івана Хруща. Я вигукунув команду.
Бабахнуло! Хрущ беркицьнувся долів. Над ним повисла хмаринка сизуватої порохняви від куль, які сколупнули стіну кам’яниці. Та хмарка виглядала мені буцім то душа забитого погромника відлітала – і, ачей, зі встиду за вбиство невинних душ у погромі сама ховалася у тій порохняві.
Я неквапно попрямував до тіла Хруща. Поки йшов, поволі розстібував кобуру. Підійшов майже впритул. Мрець лежав долілиць у червоній калюжі, коліна незграбно підібгав під живіт. Раптом він ворухнув ногами і застогнав.
Тим часом я вже вийняв свого пістоля – дарунок за звитягу в бою при звільненні Вапнярки. Цю зброю, цісарського «штейра» дев’ятиміліметрового калібру, мені урочисто вручив наш командант ґенерал Антін Кравс, правдивий галицький лицар і щирий український патріот з давнього німецького роду.
Чоботом я помалу торкнув тіло Хруща. Воно пиняво перевалилося набік, ледве-ледве заворушилися ноги й руки.
Зненацька, я несамохіть здригнувся від несподіваної думки – кволі рухи кінцівок Хруща Івана Івановича, щойно розстріляного нами погромника, пригадали мені незграбні ворушіння іншого хруща, східного хруща, самця Melolontha hippocastani, раніше розчавленого на підлозі маґістрату чоботом цього самого погромника...
На якусь хвилю до горла підступило кепське почуття. Ніби огида до сего нелюда. Чи жаль за розчавленою комахою. Чи за цим розстріляним чоловіком, Іваном Івановичем Хрущем, про життя-буття якого я навіть і не здогадувався ще якісь півгодини тому. Чи, насправді, людяний смуток за невинними жертвами його погромів. Чи може навіть просте відчуття своєї власної втоми останніх місяців, коли не років, від невпинних війн, пострілів і смертей, з нескінченною буденністю вбивст, убивств і ще вбивств…
А вже наступної миті ніби все проминуло. Я випростав правицю з пістолем трохи вбік і додолу. Не цілився. Лише доправив «штейра» просто в керунку чубатої голови погромника. Потис на гачок. Без жодного почуття. Без жалю чи смутку. Буденно й спокійно.
Гахнув постріл. З розбитої голови чвіркнула бурякова юшка. На бруківку ляпнуло грудками глейкуватої сіруватої слизоти. Хрущ ураз сіпнув ногами і вкляк…
Саме сеї миті сонечко визирнуло з-за сивої хмаринки. Промінчик мерщій заграв на лискучому залізному боці мого пістоля, де на сріблястій пластинці полискував карбований напис:
За звитяг у бою – сотникові Зельману (Соломонові) Цукерману
Тернопільськ. жидівськ. пробойового куреня І-го Галицьк. Корпусу
від ген. Антіна Кравса, команданта ІІ-ї Армійськ. Групи ГА
1919-го року.
