Завтра перше вересня. Ну то й що. Хоч і двадцяте. Маринці було все одно , бо до школи вона не збиралась. Свого першого в житті портфеля дівчинка уже пообіцяла віддати старенькій тітці Олі .Та якось говорила , що забере його, бо Маринка не хоче іти в школу. Ну то і нехай. Може він на щось їй пригодиться. Картоплю, наприклад, з городу носитиме.
Та й навіщо до тої школи ходити. Он тато з мамою не ходять. Дядько Олег також іде на роботу, а не в школу. І вона не ходитиме. І не тільки в школу. Маринка нікуди не піде. Сидітиме собі вдома з бабусею.
А може тато попросить вчительку і та буде приходити до них додому? До школи іти страшно . Ну то й що що недалеко. Але скільки небезпек її чекає по дорозі . Відразу за хвірткою на дівчинку чатують противні гуси.Як вони витягують свої шиї , намагаючись ущипнути малу. А як шиплять, майже так само як змії.
Та це ще дрібниці. Бачили б Ви Рябка. Тільки Маринка наблизиться до його подвір"я – він починає гавкати. Та так голосно й завзято, ніби вона украла щось . Дівчинка б утекла , але куди : попереду песик , заду гуси. Усе, сидітиме дома.
Насправді, Маринка боялась не тільки гусей і сусідського Рябка. Її лякав ще й когут. Він завжди намагався клюнути дівчинку за ногу. Страшною була й коза Анфіска. Бабуся уже її прив"язувала, але мстива тварина все одно лякала Маринку своїм меканням.
А мухи й павуки? Дівчинка аж здригнулась коли згадала про них. Цих сотворінь Маринка боялась найбільше.
І не тому що були гидкі. Просто від них неможливо заховатись.
Дівчинка сиділа у куточку й думала, що б то таке зробити , аби не піти до школи. Раптом на стіні з"явився маленький сонячний зайчик.
- Знову Сашко дражниться,- подумала мала.
- Привіт ,Маринко- почулось нізвідки
Дівчинка панічно огладала кімнату , але нікого не бачила . Вона уже зібралася голосно заплакати, аж знову почула той самий голосок.
-Я тут . На стіні.
- Неправда, на стіні немає нікого. Тільки Сашків сонячний зайчик.
- Я не Сашків. Мене прислали попередити тебе про небезпеку, яка чекає на твоїх близьких.
-Ти справжній Сонячний Зайчик?- з недовірою в голосі запитала дівчинка.- Якщо і так , то чому прислали тебе, такого маленького й непримітного?
- Угу , відправ когось великого. Ти усього лякаєшся. Он коліна ще досі трясуться, - кепкував з неї Сонячний Зайчик.
- Не так уже мені й страшно . Думаєш , як умієш розмовляти то й дражнитись можна?- обурилась дівчинка, -А може мені холодно, от вони й трясуться.
- Ну, тобі видніше,- усміхнувся той. - Тільки запам"ятай: до заходу сонця ти повинна вилізти на вершину Старої Гори й перемогти Великооке Страховисько. Воно живе у найглибшій печері…
Зайчик напевно мав ще щось сказати, але хмаринка заступила сонечко і маленький посильний зник зі стіни.
- Отакої,- мало не розплакалась Маринка,- що мені робити?
Їйі стало дуже страшно .Дівчинка вибігла на вулицю. Вона шукала когось з дорослих, але де там , нікого не було дома.
- Та не бігай ти в усі сторони, не крутись без толку, -промекала до Маринки коза Анфіса,- послухай краще Сонячного Зайчика.
Маринка з страху не могла вимовити й слова.
«Такого не буває, тварини не вміють розмовляти»- вертілось у маленькій голівці.
- Ще й як можуть, особливо коли це потрібно,- прочитала думки дівчинки кізка.- Ти не роздумуй багато, іди на Стару Гору, а то нам усім буде дуже погано.
-Нікуди не піду. Я боюсь. Я ще зовсім маленька і не можу нікого здолати.
- Боюсь, боюсь, - перекривила Маринку коза. Ти усього боїшся. І гусей, котрі бажають тобі доброго ранку, і Рябчика, що зажди біжить на зустріч, щоб розповісти щось нове. Та й я прив"язана до кілочка через твої страхи.
- Га-га- га, як це вона не піде, - розкричались на цілий двір гуси, які щойно повернулись з толоки.- Що буде з нами, га –га-га . Біда, біда, біда…
Від шуму , що зчинили на подвір"ї пернаті крикуни у Маринки закрутилось в голові. Вона уже не знала чого боїться більше: чудовиська , що жило в Старій Горі, чи галасу, який влаштували гуси.
- Перестаньте, - вигукнула дівчинка,злякавшись власної рішучості,- Я піду на гору. Тільки не знаю дороги. Нехай хтось зі мною іде,- схитрувала мала.
Маринка добре знала шлях до гори . Вони не один раз ходили туди по ягоди з татом. Правда на верх не піднімались. Високо. Страшно.
Тварини вмить замовкли і почали дивитись одне на одного.
- Я не можу, -сказала коза, - я прив»язана до кілочка.
- І ми не підем, - загелготали гуси, ховаючи голови під крила.
Так само непомітно як і появився зник з ганку півник.
- Ну добре, я піду з тобою, -визвався сусідський Рябко,- може хоч тепер перестанеш мене боятися.
У Маринки не було вибору. Довелось іти з Рябком.
Ось позаду залишились городи. Зникло озерце у якому купились гуси. Уже не видно і Маринчиної хати.
Попереду виднівся дрімучий ліс. Він був темний –претемний, густий-прегустий. Дівчинці стало страшно, злякався й Рябко. Песик уже шкодував ,що погодився іти разом з Маринкою.
« Не можна виказувати що мені страшно, а то Рябко буде глузувати», - міркувала дівчинка й впевнено крокувала вперед.
« Ой,тільки б мала не побачила , що я боюсь. А то втече, або ще гірше- розплачеться».- тихцем поглядав на дівчинку песик.
«Щоб не було страшно , потрібно думати про щось хороше, або співати пісеньку» - подумки вирішила Маринка й дзвінким голосочком почала виводити співаночки.
« Може не така вона й боягузка. Он як розійшлася, на цілий ліс чути» ,- крутилось в Рябковій голові.
Песикові уже майже не страшно. Якщо Маринка не боіться, то і йому не варто.
Коли вони нарешті підійшли до Старої Гори,дівчинка переспівала усі співанки що знала.
- Ну що Рябку, вперед? – тихенько запитала мала.
Маринка з острахом дивилась на стежину –змійку, що піднімалась високо-високо й губилась серед каміння і кущів. Хто живе у тих чагарниках. Он чиїсь великі очі грізно зиркають на дівчинку . Рябко заховався за Маринку й почав тихенько гарчати. Страшно. Дівчинка взяла у руки каменюку. Ну той що що страшно. Треба підніматись на гору. Трісь. І майже біля самих ніг кулею пролетіло маленьке зайчатко. Ось який грізний звір сидів у кущах.
Ой і сміялась Маринка, забувши усі свої страхи.
Після такого кумедного випадку лізти на гору було уже не так боязко. А тут і не страшно.
Ліс як ліс. Довкола усе купалось в морі трав і запашних квітів, весело щебетали пташки, час від часу десь тріскала гілочка. Маринка уже не лякалась так сильно. Ну хіба що зовсім- зовсім капулечку.
Рябко бігав навипередки з метеликами й кониками- стрибунцями. Йому ніяк не вдавалось їх перемогти.
Здавалось, наші мандрівники забули що їх привело на гору. Та ні, Маринка добре пам"ятала, чому вона тут. Час від часу, так щоб не помітив Рябко, мала, з страхом в оченятах, зиркала на вершину, яка була уже зовсім поряд.
- Щось мені холодно і стомилась. Може відпочинемо трішечки? - з надією в голосі запитала дівчинка Рябка і присіла на камінь-валун.
- Чому б дійсно не перепочити,- погодився песик. Йому теж хотілось хоч на кілька хвилин відтягнути час.
- Я чув , хтось замерзає,- вигукнув Павучок, опускаючись з дерева на ниточці-павутинці.
Ще вчора Маринка почала б голосно плакати і кликати на допомогу маму, або бабусю. Сьогодні не можна. Вона не хотіла налякати Рябка своїм криком. Та й павучок не страшний. Його спинка була розмальована веселими кульками і паличками, а кирпатого носика прикрашали чудні цяточки. Гм , як вона раніше усього цього не бачила?
- Мені холодно,- прошептала дівчинка. Вона ніяк не могла звикнути, що тварини птахи, комахи можуть розмовляти.
- Ти перепочинь, а я- зараз,- порадив павучок і щез так само раптово як і появився.
Маринка сиділа на нагрітому сонечком камені, розглядаючи вершину гори. Що її там чекає. Чи зможе вона перемогти страшного звіра. Так не хотілось , щоб через власний страх і слабодухість поплатились інші. Вона спробує.
На плечі дівчинки опустилось щось тепле і м"яке.
- Ой хустинка,- здивувалася Маринка.
Довкола, крім неї і Рябчика, нікого не було. Дивно. Дівчинка уважно придивилась до обновки. Вона уже десь бачила ці тоненькі ниточки, багате мереживо… Ах, та це ж Павучок подарував. От хитрун.
Треба буде обов"язково подякувати.
Сонечко уже котилося на захід.
- Рябко, нам пора,-гукнула Маринка песика й піднялась з каменя.
Треба встигнути дійти до вершини. Ось вона, зовсім близенько. Але чому останні кроки даються так важко. Ще й неслухняні камінчики почали втікати з- під ніг. Дівчинка захекалась, але вперто лізла вгору. Головне не дивитись вниз. Тоді не буде так страшно і голова не закрутиться. Вона чула це колись від татка. Тепер його наука пригодилась.
Рябко не відставав. Песик також стомився, але не хотів залишати дівчинку саму. Він вирішив допомогти Маринці подолати Великооке страховисько. Адже разом легше.
Ще трошечки, ще капулечку… і ось Маринка з Рябком на вершині. Як тут гарно, і вниз дивитись не страшно. Он городи і став. А там, за тополями , заховалась Маринчина хата.
Дівчинка згадала за чим прийшла і лякливо озирнулась довкола… Не було тут ніякої печери. І чудовиська теж не видно. Ой лишенько, вона напевно помилилась. Але ні, Сонячний Зайчик говорив про Стару Гору . Маринка знесилено опустилась на землю.
« От і усе. Я запізнилась»-вирішила дівчинка. По личку котились прозорі сльозинки відчаю .
- Хто це у нас тут так рюмсає , що на цілі гори чути,- весело запитав Сонячний Зайчик. прмінчиком висушуючи Маринчині сльози.
- Я не плачу .Це вечірня роса,-випалила мала.
Дівчинка потихенько починала розуміти, що Сонячний Зайчик покепкував над нею. Не було тут ніколи жодного страховиська.
За мить личко просвітліло, а від сліз і сліду не лишилось.
- Куди це ти пропав Зайчику і навіщо мене обдурив. Нема тут ніякої печери і страховиська. Кого мені перемагати?- не вгавала Маринка.
Як цей шибеник міг так посміятись. Вона ж уже доросла , завтра до школи іде , а він глузує. От нахаба.
- Маринко,-розсміявся сонячний пустун.- Ти уже перемогла.
- Кого це?- озираючись довкола запитала дівчинка.
- Свій великоокий страх, -усміхнувся промінчик. – Він жив у тебе в серденьку.
Сонечко заховалось за високу гору й забрало з собою Зайчика. Той так і не встиг пояснити їй усе до кінця. Нічого страшного. Маринка подрослішала і сама усе добре зрозуміє .
Дівчинку розбудило "ку-ку". Щоранку воно лунало з бабусиного старого годинника. Маринка швиденько вистрибнула з ліжечка і побігла вмиватись. Сьогодні перше вересня.
Сонячний Зайчик тихенько залетів до кімнати.
- Привіт, - зраділа Маринка побачивши його. - Підеш зі мною до школи?
Звичайно що піде . І не тільки сьогодні. Він ще не раз відволікатиме дівчинку від навчання.
« Цікаво: це був сон чи я справді вилізла на вершину,- розмірковувала Маринка за сніданком,- треба перевірити. Сьогодні повернуся з школи і попрошу тата піднятися зі мною на гору»
Дівчинка одягнула ранець( добре що його не встигла забрати тітка Оля) й сама попрямувала до школи. Мама і тато здивовано перезирнулись. Дорослішає донечка.
Маринка весело помахала рукою зрадливій козі Анфісці. Шкода ,що гусей уже не було дома.
На дорогу вибіг Рябко. Він побачив дівчинку й радісно замахав хвостиком. Пешокласниця дістала з сумки бутерброд. Мама дала в школу, але то нічого, вона поділиться.
На чистому голубому небі усміхалось сонечко. Воно весело пускало зайчиків, адже не тільки одна Маринка йшла сьогодні в перший клас.
