Три місяці блукав Єремія у вовчій шкурі. Так покарала його Маргарита, увесь цей час сердилася на нього, але ще більше сердилася на себе саму за те, що не побачила, не зрозуміла.
Три місяці жив Єремія впроголодь, мок під проливними дощами, ховався від ворогів, страшенно схуд, здичавів, вже майже перестав вірити в те, що колись був людиною ніби ті, давно пережиті, 25 років разом з думками й почуттями видалися всього лише сном, неймовірною вигадкою дуже хворого, божевільного звіра.
В кінці третього місяця, коли великий сірий вовк тремтів від холоду й голоду під якимось кущем, прийшла Маргарита. Він загарчав не знати звідки набравшись сили, він був страшенно радий бачити її, але й сердився на неї не менше бо у своїх теперішніх стражданнях звинувачував тільки цю жінку.
- Заспокойся, Єреміє, - попросила відьма сина та хлопець не міг цього зробити, нестримне, нездоланне бажання роздерти тіло цієї жінки туманило його свідомість більше ніж голод.
- Заспокойся якщо не хочеш лазити на четвереньках до кінця своїх днів!, - крикнула Маргарита і Ярема притих. Чого-чого, а цього йому аж ніяк не хотілося.
Вона сіла на корінь старої грушки, було страшенно холодно, їдкий вітер пробирав до кісток, завивав в кронах дерев.
- Ходи сюди, - покликала графиня.
Вовк так і залишився стояти, не бажав коритися їй, хоч якось хотів проявити свій протест, своє обурення.
- Ходи сюди, - звеліла жінка і він мусив скоритися, вже добре розрізняв інтонації з якими звучав її голос, прекрасно розумів коли можна поторгуватися, а коли варто слухатися без заперечень, це був якраз один з таких випадків.
Вовк підійшов до відьми, поклав голову їй на коліна і вона стала гладити його сіру голову, довгими пальцями проводила по вилинялій, брудній, кошлатій шерсті. Він не ворушився, слухав. Маргарита пригадувала як довгими ночами на протязі цих трьох місяців прислухалася до його сумовитого, відчайдушного виття. Їй було боляче, їй було шкода свого сина, але цей урок він мусив запам’ятати.
- Я була дуже сердита на тебе, - сказала молода графиня погладжуючи кошлату вовчу голову, - Я й досі серджуся на тебе.
Звір жалібно заскімлив, це можна було прийняти за вибачення й відьма посміхнулася.
- Це моя помилка, я визнаю, - вела далі жінка, - Я мала раніше помітити, що ти вже не дитина, але я не розуміла, не хотіла розуміти цього. Тепер все буде інакше.
Все й справді стало іншим бо з того дня Маргарита стала приводити до сина жінок, найвродливіших жінок в окрузі, які все ж здавалися йому навіть на половину не такими гарними як вона, але Єремія мусив задовольнитися малим. Усіх їх він звав Маргаритами, Маргарита Зеленоока, Маргарита Руда, усіх їх він забував щойно відсторонювався від них, щойно засинав і тоді єдина справжня Маргарита, та котра доводилася Єремії матір’ю, виводила зі спальні сина його горе коханок і коли молодий граф прокидався то був вже сам, так наче нічого й не сталося. Пуріель спершу протестував проти такого розпутства, але згодом його обурення ставало все мовчазнішим й мовчазнішим аж доки не стихло зовсім. Він надто сильно підпадав під вплив людей, надто довго жив на землі, надто рідко навідувався на небо, все частіше помічав, що заздрить Яремі, що хотів би пізнати те саме блаженство в якому купається його підопічний, довгими ночами, обернувшись непомітною тінню стежив за молодим графом та його коханками аж доки Маргарита якось не взяла янгола за руку, не відвела до церкви й там, на очах його Бога, не віддалася йому. Холодна, мертва, але так само пристрасна як і раніше, вона вчила ангела направляючи руки й губи свого невмілого коханця, так вчила сина рік тому, але тепер дійшла до кінця і, поки Пуріель схлипуючи лежав у її обіймах, намагався прийти до тями, відьма погладжувала його світле волосся й говорила, говорила.
- Не думай ніби ти згрішив, хлопчику мій, - казала вона, - любов не гріх і те, що сталося між нами то лише ще один прояв любові. Як можна судити те чого не розумієш? Тепер ти розумієш, тепер ти знаєш. Чи було це страшно, чи було огидно?
Відьма взяла обличчя янгола в долоні і пильно заглянула в його сині очі.
- Скажи мені, це був гріх? Невже це була смерть?
- Це було прекрасно, - прошептав Пуріель і вона посміхаючись знову поклала його голову собі на груди, гарячі, обпікаючі сльози янгола падали на шкіру Маргарити, він плакав, схлипував, обіймав її так сильно, що напевне задушив би якби вона ще дихала.
- Це було життя, - вимовив янгол, - життя і смерть…і воскресіння.
- Le petit mort, - прошептала графиня.
- Що?, - спитав Пуріель.
- Так називатимуть це пізніше, - пояснила відьма, - маленька смерть.
Він посміхнувся крізь сльози, але нічого не сказав.
Якось, на третій рік після того злощасного випадку коли Єремія перетворився на вовка і проблукав в такому стані кілька місяців, привела Маргарита до нього жінку, та ні, дівчину, їй того дня виповнилося 17 і вона була більше схожа на маленьку тварину ніж на людину. Вона скімлила, пищала, гавкала як собака й муркотіла ніби кішка, вила подібно до вовка і сичала ніби змія, вона голосно сміялася в момент найвищої насолоди чим призвела до кількатижневої депресії Єремії. Ту дивну жінку назвав він Маргаритою Божевільною, лише через кілька місяців довідався, що його матір підібрала її на вулицях Будапешта де та блукала немита й голодна і спала під мостом. Була вона досить вродливою, але краса її здавалася настільки чудною, що ніхто й красою не наважився б це назвати. Вона була висока й худюща як облізла кішка, з дитячою фігурою та велетенськими, надто великими для її обличчя, очима. В довгій, білій сукні, у яку зодягала свою гостю Маргарита, та здавалася зовсім дитиною, але до неї, саме до неї запалав Єремія такою безумною, ненаситною пристрастю, що ні на мить не відпускав більше своєї коханки.
Після першої ночі проведеної з Маргаритою Божевільною він кілька тижнів не торкався жодної жінки, міг думати лише про неї, її гнучке, зграбне тіло, її голос, її сміх, той голосний, переливчастий, дзвінкий сміх пролунав для нього як грім серед ясного неба і, ще й досі дзвенів у вухах, не виходили в нього з голови. Її сміху він боявся як вогню, він хотів би більше ніколи не бачити цієї жінки, але не міг викинути її з голови. Зрештою пожалівся Маргариті, був впевнений, що вона, тільки вона, зрозуміє, вона знала й розуміла геть все, ніби була його душею.
- Не бери пустого в голову, - звеліла відьма, - не переймайся. Вона божевільна, от і все. божевільним все прощають, на них не ображаються і їх ніколи, ніколи не сприймають серйозно.
Жінка замовкла, довго дивилася на сина немовби вивчаючи його, а тоді спитала:
- Хочеш бачити її?
Він кивнув.
- Добре, я все владнаю.
Єремія було відкрив рота аби сказати ще щось, але Маргарита, мовби прочитавши його думки, вимовила:
- Вона більше не сміятиметься.
Вона й не сміялася, скімлила, скавчала, гарчала і муркотала, але не сміялася. Вона чомусь страшенно любила Маргариту ( так любила, що аж Ярема ревнував), як кішка підповзала до неї, клала голову на коліна і відьма довго гладила її довге, м’яке, ще ніколи не стрижене волосся, щось розповідала синовій коханці на дивній мові, котрої ніхто більше не розумів. Ярема просив демонів навчити його тій мові, але ті запевняли, що не можна навчитися неіснуючому.
Зрештою Єремія женився на Маргариті Божевільній, це рішення здивувало всіх окрім його матері, саме вона зодягала наречену у свою весільну сукню, заплітала волосся, прикрашала усю ніч напередодні весілля. А на ранок почалася розкішне святкування, яке не могли перевершити в тих краях ще 200 років. Запам’яталося весілля ще й тому, що ніхто, ніколи, ні до ні після, не бачив такої дивної молодої.
З того часу вони жили разом, усі четверо, така собі дивовижна сім’я. вони жили разом в нереальному, чудному, майже вигаданому світі де всі найхимерніші мрії, думки, ілюзії ставали реальністю, де сни та дійсність так перемішалися, що вже ніхто, ніколи не зміг би їх розділити. Вони жили, жили аж доки вагітну Маргариту Божевільну не спалили на багатті як відьму; доки справжня Маргарита і справжня відьма не валялася в ногах у Єремії просячи його втікати поки він не скорився, як корився їй завжди, і не заховався в монастирі; доки Пуріель, зі сльозами на очах, не просився назад, на небо й не був прощений бо Господь милосердний.
А багаття горіли, горіли по всій окрузі, горів маєток графа Яноша всі хто мали до нього яке б то не було відношення, горіли поля та фруктові сади, горіла, як і раніше молода, Марія. Все поглинули язики полум’я і ще довгі роки ті землі заростали бур’янами, полином та чортополохом і вітер ганяв перекотиполе почорнілим, вигорілими долинами.
