Коли Єремії виповнилося 23 його батько помер. Янош тяжко хворів кілька років і молодий граф робив усе можливе й неможливе щоб якось допомогти старому, викликав усіх демонів та янголів, духів і чаклунів, навіть грозив їм Соломоновим перснем й ув’язненням, але усі знання, сила, страх, злість навіть любов виявилися безсилими перед байдужим лицем смерті.
День і ніч сидів Єремія біля ліжка вмираючого батька, забув про Пуріеля, навіть прекрасну Маргариту, хоча б на день, на годину намагався продовжити життя Яноша, поїв якимось дивними відварами, розтирав небаченими мазями, прогнав усіх лікарів, вважав їх бездарними шарлатанами, котрі нічого не вміють й не можуть.
- Ваш батько старий, - казали вони, - настав його час.
Але молодий граф відмовлявся слухати, не хотів вірити, всіма силами чіплявся за старого, нізащо не бажав відпустити, не уявляв життя без нього. Янош подібно до кам’яної стіни стояв між сином та світом, захищав його від світу. Невже тепер мав Єремія лишитися сам? Нічого не означали усі здобуті різними способами знання перед обличчям смерті.
- Відпусти мене, - простогнав якось старий граф схопивши сина за руку, стиснувши її з неймовірною силою, якої не можна було чекати од смертельно хворого.
Була глупа ніч, довкола великого ліжка горіли десятки свічок, задушлива, серпнева спека, що не спадала вже кілька тижнів і якою пропиталося все довкола рвалася через відчинене вікно. Ту спеку начаклував Єремія бо Янош мерз увесь час і навіть вогонь, котрий без перестану, день і ніч, потріскував у каміні не допомагав. Навіть зараз, лежачи під трьома перинами, старий чоловік тремтів від холоду.
Ярема ні на хвилину не залишав батька, від цієї нереальної задухи в нього паморочилася голова і ввижалися дивні речі. Хлопець вже кілька днів не спав, думав, що збожеволіє, але не міг піднятися з крісла та піти до своєї кімнати. Боявся якби старий граф не помер поки його не буде поряд.
У покоях було тихо, лише потріскував вогонь та хрипів вмираючий, цей передсмертний хрип, що доносився ніби й не з грудей, а з самої душі Яноша і з кожним днем ставав дедалі голоснішим, зводив Єремію з розуму.
Перед світанком, коли небо на сході почало світлішати і заспівали перші півні, коли духи й демони, що товпилися біля ліжка хворого не підпускаючи смерть, розлетілися хто куди і Ярема на кілька хвилин забувся тяжким, безпробудним сном Янош схопив його заруку й холод старечої долоні розбудив хлопця.
- Батьку що?!, - спитав Єремія перелякано, з таким криком він прокидався ще кілька років.
Губи старого ворушилися, але молодий граф не чув жодного слова. Ярема наблизив вухо до самого обличчя Яноша і став прислухатися, за хрипінням та схлипуваннями намагався розібрати слова, холодна рука обпікала молоде, здорове тіло ніби вогнем, але хлопець не мав сили для того щоб звільнитися.
- Відпусти мене, - шептав старий граф.
Єремія відсахнувся від батька, кинув на нього зляканий погляд.
- Про що ви говорите?
- Відпусти мене, - простогнав Янош, - Відпусти, я стомився.
Молодий граф не слухав, став поправляти покривала аби тільки не бачити про що просили безкровні, німі губи, вже жалів про те, що раніше навчився читати по них. Але раптом старий граф схопив сина за руку, з нелюдською силою стиснув її у своїй і засичав, захрипів, заскімлив як собака, завив наче поранений звір.
- Глянь на мене, - просив він, - Сину, глянь на мене.
І, проти власної волі, Ярема повернув голову, як зачарований дивився на посинілі губи, впалі щоки.
- Дай мені піти. Пусти мене…
То говорив вже не старий граф, то нещасна душа завивала в мертвому тілі.
- Пусти мене на волю, вже кілька років гноїш мене в цьому ліжку, в цій задушливій кімнаті. Я хочу дихати, дай мені подихати.
І скрюченими, судорогою зведеними пальцями став Янош дряпати шию.
- Що ви робите, батьку?!, - закричав Єремія схопивши старого за руку, але не мав сили для того щоб зупинити його.
- Дихати, - повторював Янош, - Хочу дихати. Дай мені востаннє подихати свобідно.
Тоді Ярема підхопив немічне, крихітне, схудле тіло, котре вже й людським було важко назвати і вибіг з кімнати, мчав до великого балкона в правому крилі замку й діставшись до місця призначення опустив свою ношу на підлогу.
- Добре, - простогнав Янош трохи заспокоївшись.
З задоволенням вдихав старий граф повітря наповнене запахами меду, спілих яблук, скошеного сіна й диму, ароматами світанку.
- Відпусти мене, синку, - просив старий граф.
Єремія мовчав.
- Прожени усіх своїх посіпак, які не дають мені вийти на волю.
- Я не можу, - простогнав молодий граф й заплакав, - Я не знаю як мені без вас жити.
Невідомо звідки довідавшись, що старого пана перенесено зі спальні і що смерть його близька, на балконі почали збиратися слуги. Вони мовчали, слухали, сльози котилися по їхніх щоках. Всі любили графа Яноша. Єремія нічого не бачив перед собою, дике горе, відчай та безвихідь, усвідомлення того, що кінець вже близько і нічого з цим не вдієш зробили хлопця сліпо-глухо-німим, майже мертвим, ніби не батько його вмирав, але він сам прощався з життям.
- Ти вже дорослий, любий мій, тобі вже 23, - шептав Янош посміхаючись, - Я б дав тобі добрячого ляпаса за твої сльози якби був здоровим.
Але від цих слів Єремія заплакав ще дужче. Підсвідомо, бо ця думка була надто страшна для його свідомості, він розумів, що розмовляє з Яношем востаннє і тут не допоможуть ні янголи раю ні демони пекла.
- Я не боюся смерті, - вів далі старий граф, - Я нарешті знову побачу її, твою матір, мою Маргариту.
З цими словами Янош заплющив очі, посміхнувся і його душа відлетіла. В ту саму хвилину, одразу збагнувши, що сталося усі, хто зібрався страшно заголосили, заплакали, заметушилися навколо свого пана, лише Єремія сидів нерухомо, дивився в одну точку ніби зачарований. Злякана тим гамором душа графа, котра ще не встигла покинути землю, лише оглянулася і, спантеличена, вернулася в тіло.
Янош повними грудьми вдихнув повітря, воно зі свистом проникло в його вже опалі легені, він сердитим поглядом окинув тих, які галасували не даючи йому спокійно вмерти.
- Чого ви кричите?!, - заговорив старий граф, - Ні хвилини спокою, ні хвилини спокою…
З цими словами на губах він блаженно посміхнувся й впав у якесь дивне заціпеніння. Думали, що вже тепер чоловік вмер, але коли Єремія підніс до батькового обличчя дзеркальце воно запотіло. Молодий граф звелів віднести Яноша до його кімнати, як і раніше сидів поряд з ним тримаючи за руку, але усіх доглядальниць повиганяв, не хотів щоб своїм лементом вони знову затримали душу; усім духам, котрі з’явилися понад вечір щоб не впускати смерть звелів забиратися і, під ранок, старий граф помер, тоді ж таки пішов дощ.
Люди боялися, що підчас похорону Яноша розгуляються така ж гроза як і 23 роки тому, коли померла Маргарита, але нічого страшного не сталося. Яскраве сонце сяяло на вицвілому, блідому небі, сіра пилюка клубочилася понад землею, а ще були мухи, мухи, цілі рої мух від набридливого гудіння яких аж дзвеніло повітря, проте нікого це не здивувало, день видався схожим на сотні тисяч днів-близнюків, що передували йому та на безкінечну кількість тих, котрі слідували за ним.
Старого графа Яноша закопали в землю, прочитали кілька заупокійних молитов, поплакали від щирого серця і задля годиться, а тоді розійшлися по домівках раді з того, що нарешті можна перепочити. Лише Єремія самотньо вернувся до замку, нікого не хотів бачити поряд з собою, усіх прогнав. Йому страшенно бракувало Яноша, вже кілька років жив тільки ним, лише його хворобою, його смертю, все що вивчав чи дізнавався нового робив з єдиною метою – допомогти батькові. Тепер Ярема не знав чим зайнятися, турботи про величезний маєток, який добряче занепав за час хвороби власника тяжким тягарем лягли на плечі хлопця. Він завжди був відрізаним від реальності, схованим ніби в підземеллі за замкненими дверима своєї кімнати, тепер мусив вилізти й зустрітися зі світом, але боявся. Рідний дім здавався йому чужим без батька, все стало не таким, неправильним, ніби відображеним в кривому дзеркалі.
Блукаючи по дому без мети Єремія набрів на покої матері, котрі раніше були замкненими для нього, але до яких він тепер мав ключ. Можливість глянути на те, що стільки років було предметом здогадів та недомовок на мить втамувала ненаситне, безмежне горе, що так довго гризло молоде, здорове серце графа.
Увійшовши до материної кімнати Ярема ніби пірнув в ополонку, все там здавалося йому якимось дивним, вивернутим навиворіт, зворотний бік реальності. Більше 20 років – відколи Янош замкнув її на ключ – ніхто не заходив до спальні Маргарити, але все там видалося чистим й прибраним ніби служниці оце щойно привели кімнату до ладу.
Відімкнувши кімнату Ярема кілька хвилин не наважувався увійти, ці покої завжди уособлювали для нього чистоту та святість, але переступивши поріг хлопець відчув різкий, терпкий запах чого завгодно, проте не добра. Аромат, яким пропиталася спальня матері здався Яремі надзвичайно знайомим, але граф ніяк не міг пригадати де ще доводилося відчувати його. цей аромат змусив Єремію забути про все на світі, відігнав спогади навіть про батькову смерть, заповнив усі думки і молодий чоловік став поволі розглядати розкішну спальню Маргарити. Він виймав з шафи її плаття, ховав обличчя в кожному з них так ніби часточка мами, якої він ніколи не знав, все ще залишалася в м’якій, переливчастій тканині, так ніби хотів притулити свою стомлену голову до її грудей і знайти там заспокоєння.
- мамо, - шептав Ярема, - матусю.
Бачив цю дивну жінку тут, онде вона стояла на балконі зодягнена в довге чорне плаття, її струнка фігурка вимальовувалася на фоні блакитного неба та безмежної сині ріки, що зливалися воєдино в неї за плечима. Онде стала навколішки, в молитві склала руки, в білій сукні, що здіймалася й пінилася подібно до морських хвиль тоне її молоде, прекрасне тіло, ниточка перлів, повішена тепер на край дзеркала, прикрашає тонку, білу шию і губи беззвучно ворушаться. Ярема бачив це перед собою, бачив перед собою матір, може обличчя уявляв нечітко – йому ж навіть малюночка з зображенням Маргарити ніколи не показували, всі до одного не знати куди й поділися – але то напевне була вона. Скрізь вона, вона молилася, розчісувала коси перед дзеркалом, одягалася, все ще була присутня тут, все ще повновладна господиня всього цього.
В Яреми запаморочилася голова, йому здалося ніби химерні чудовиська з картин розвішених по всій кімнаті, на кожній стіні, заворушилися усі разом, молодий граф згадав, що нічого не їв уже три дні, впав і знепритомнів.
Щойно зійшло сонце Маргарита, котра зодяглася в плоть ніби якесь дивне божество, метнулася до свого сина, знала: зараз, як ніколи потрібна йому, шкодувала лише про те, що не могла провести з ним день, підтримати, допомогти. Молода графиня довго не могла увійти до будинку бо Марію Ярема прогнав разом з усіма слугами, а сам забув відчинити вікно. Довго вилася й металася відьма попід стінами, мало не кричала від люті та страху, боялася як би Єремія чогось собі не заподіяв і, зрештою, притислася через невеличку кватирку у їдальні, помчала до своєї спальні в якій не була вже 20 років, безпомилково знала, відчувала: Ярема там і це чомусь страшенно лякало її. Найстрашніші, найтемніші діла творилися в тих покоях, там лилися сльози та ріки крові, ще й досі цей ядовитий, зловіщий запах злодіянь не вивітрився звідти й розносився по всьому дому подібно до випарів якогось отруйного болота, не хотіла, не могла дозволити відьма щоб її син, її єдина любов, її біль та щастя, саме її життя вдихав їх, але саме там застала його. Ярема лежав на підлозі заливаючись гіркими сльозами в обіймах Пуріеля.
- Що з ним?!, - закричала Маргарита вбігаючи до кімнати, падаючи на коліна перед хлопцем, притискаючи його до грудей, - Що з тобою, любове моя?
І Єремія почав розповідати про усі страхи та турботи, які переслідували його, не давали ні хвилини спокою. Як він житиме? Що робитиме? Хто допоможе? Пуріель збирався було вийти, але Маргарита жестом звеліла йому лишитися, а тоді взяла синове обличчя в долоні, витерла сльози.
- Дивися на мене і слухай мене, - сказала вона, - Ти не сам, ти ніколи не будеш сам, я з тобою, твій батько з тобою, навіть зараз, навіть після смерті він дивиться на тебе, твоя матір, твій янгол з тобою. Всі ми любимо тебе і готові допомогти тобі.
Єремія дивився на неї не відводячи погляду, як на божество. Боже правий, який аромат линув від неї. І він збагнув якось одразу, що там на балконі в чорній сукні уявляв її, що то її м’які губи ворушилися в беззвучній молитві, її руки заколювали волосся та розчісували довгі коси…
- Ми любимо тебе, - вели далі Маргарита, - Але навіть якби нас не було залишаєшся ти сам і ти сам можеш все, ти всемогутній.
І коли він простягнув руку щоб торкнутися цих благословенних губ жінка підвелася, не помітивши нічого звеліла синові вставати, але той надто знесилів від голоду та переживань.
- Залишайся з ним, - попросила Маргарита Пуріеля, а сама метнулася на кухню за їжею.
Єремія сидів ніби зачарований. Що оце щойно сталося з ним? Довгі роки, поки хворів батько, хлопець й сам залишався мертвим для світу, а тепер ожив, її переливчастий голос, її руки, її губи, воскресили його і в ньому ворухнулися дивні бажання природи яких він не розумів і які були чужі йому раніше.
- Я бачив як ти дивився на неї, - вивів хлопця з задумливості янгол-хранитель, - Ніколи більше так на неї не дивися. Чуєш мене? Ніколи.
Але Єремія вже не міг викинути цієї жінки з голови як не могли сотні до нього. Її нелюдська, дивовижна, смертоносна краса була призначена не для людей, вона зводила з розуму, вбивала задовго до народження Яреми. Він виріс на руках у цієї краси, випещений нею, викоханий, підсвідомо відчував, що ця краса створена для нього і повинна належати тільки йому. Чому ж інакше Маргарита приходила до нього кожної ночі? Вона пробуджувала в ньому чоловіка не бажаючи того, її легкі, порхаючи руки викликали невиразні, чудні поривання, вони пестили, поїли, годували, вкладали спати, змащували дивними мазями. Він довіряв цим рукам більше ніж своїм і тепер все життя віддав їм.
Ярема став управляти маєтком і той процвітав. В засушливі роки, за велінням Маргарити, молодий граф накликав грози ударами батога по воді, коли дощу ставало забагато розганяв хмари. Він використовував усі свої знання для того щоб володіння, котрі раніше належали його батькові не занепали. Так воно й сталося, яблуні, сливи, вишні та груші родили неймовірно, навіть гілля ламалося під вагою зрілих, соковитих плодів; ріки кишіли рибою, якій стало так тісно у шумливих водах, що вона викидалася на берег; для худоби, що плодилася як оскаженіла довелося будувати нові загорожі. Ще ніколи так не плодоносила ця земля, не було раніше таким благословенним це синє небо. Ліси розросталися з дивовижною швидкістю, тяглися до сонця, впивалися дощами і десятилітні дуби здавалися товстішими ніж столітні велетні, ще не встигали вирубати їх на дрова та для будівництва як на їхньому місці вже пробивалися з-під землі нові паростки. Чудні настали часи, пшениця гнила на полях бо її не було куди дівати і люди забирали собі те, що здавалося лишнім Єремії. Кожен розумів: без чарів тут не обійшлося, але тепер вже ніхто не жалівся.
Молодий граф, тим часом, продовжував жити затворником, тільки з власної кімнати перебрався до материної, тижнями просиджував за замкненими дверима, займався своїми дивакуватими справами, ні до чого йому не було діла, але він завжди усе знав, обманути його здавалося неможливим завданням. То Маргарита тихо нашіптувала синову на вухо, то вона, обернувшись вітром, проникала у всі усюди в ночі, Пуріель же брав на себе ці обов’язки в день. Так вони й жили разом, усі троє як одна сім’я. янгол став забувати своє небесне походження під впливом відьми, відьма почала рідше навідуватися до пекла, а посередині залишився Єремія, ввесь час перебував під впливом обох.
- Ти любиш мене?, - якось спитав молодий чоловік Маргариту, тоді йому вже виповнилося 25 і своє незрозуміле почуття до неї, імені якому не знав, він більше не міг стримувати.
- Ну звісно люблю, - вимовила графиня, - Хіба ти сумніваєшся в цьому хлопчику?
Жінка посміхнулася йому й продовжувала змішувати в ступці зілля. Цього разу чуття зрадило її і вона вперто не помічала тих плотоядних, пожадливих поглядів, котрі Ярема вже два роки кидав на неї.
- Я більше не хлопчик, - вимовив граф, - Може ти ще й досі не зрозуміла цього, але я вже не хлопчик.
Вона й справді не розуміла і його рука, котра звилася довкола її талії, його гарячі губи, які впилися у її рот, здивували жінку надзвичайно. Спершу Маргарита ніяк не могла зрозуміти, що відбувалося, а збагнувши відсахнулася, зірвалася на ноги.
- Що це ти робиш?!, - викрикнула вона витираючи губи і таке здивування, такий біль викривили обличчя Яреми, що його матір мимоволі замовкла. Маргарита любила сина більше за все на світі й нізащо не хотіла кривдити.
- Я думав ти хочеш цього, - почав виправдовуватися Єремія, - Ти ж сама казала, що любиш мене.
«Він не знає, не знає, - билася думка в голові відьми, - Якби ж він тільки знав». Але в голос вона вимовила тільки:
- Я люблю тебе…Але не так, не так, тільки не так.
Він відступив, в нього тремтіли губи, сльозами налилися очі. Вона не могла бачити сина таким, вона підступила до нього, взяла його обличчя в долоні.
- Я люблю тебе, справді люблю, усім серцем, сильніше ніж ти можеш собі уявити, сильніше ніж ти коли небудь любив мене…
Та він не слухав, її губи були так близько, її запах зводив з розуму і Єремія знову поцілував Маргариту швидко, невміло. Вона не відсахнулася, надто боялася знову побачити його насторожене, ображене обличчя обманутої дитини, вона відсторонилася й сказала:
- Давай я навчу тебе.
Він не відповів, був надто захопленим, земля втекла в нього з-під ніг і Ярема боявся, що не втримає рівноваги і впаде.
- Відкрий рота, - звеліла Маргарита.
Чоловік скорився, погано розумів, що відбувається з ним, не знав звідки взявся цей жар, ця слабкість у всьому тілі, цей страх і, разом з тим, нестримне бажання схопити цю жінку й ніколи не відпускати.
Вона посміхнулася, він не міг відірвати погляду від повних, гарячих губ матері, вона поцілувала його легко, обережно, ледь відчутно, в неї хололи руки, вона тремтіла, її язик прошмигнув до рота сина й торкнувся його язика, і хлопець сіпнувся немов злякана тваринка. Вона цілувала Єремію обережно, поволі так ніби боялася завдати болю чи налякати, її поцілунок ставав дедалі відчутнішим, чуттєвішим по мірі того як Ярема сміливішав. Вона цілувала його як ніколи й нікого до нього, вона втратила зв'язок з реальністю, забула про все на світі, його вуста здавалися такими теплими, такими м’якими, його рука пестила її груди і раптом Маргарита згадали ким він доводився їй, цей спогад зринув ніби з туману і яскравим світлом осяяв запалену свідомість жінки. Відьма відштовхнула сина.
- Не я вчитиму тебе цього, - вимовила графиня й, обернувшись чорною вовчицею, вистрибнула через вікно і він, не чекаючи такого від себе, зробив те саме.
Вона неслася полем не відчуваючи землі під ногами, не відаючи нічого окрім страху та незмінної присутності сина. Ярема мчав за нею як оскаженілий і не бачачи хлопця, не бачачи великого сірого вовка на якого той обернувся, Маргарита все ж знала, що він не зупиниться доки не наздожене її.
Легка, швидка як вітер бігла полем чорна вовчиця, тільки бліда тінь то зникала то знову з’являлася в місячному світлі. Усім тілом, всім своїм настороженим, напруженим тілом відчувала відьма синову близькість й коли той майже наздогнав її, вона вдарилася об землю й обернулася чорною кобилою, з новими силами помчала полем, але сірий вовк не відставав гнаний одержимістю. Єремія навіть не розумів, що вже більше не є людиною, хотів лише одного – наздогнати, взяти її.
Маргарита бігла, біла піна виступила на боках чорної кобили, якою перекинулася жінка, величезні камені кололися під її копитами. Раптом гострі зуби впилися у стомлене, виснажене переслідуванням тіло і, спіткнувшись, вона впала на землю, закричала б якби могла. Забилася, затремтіла поранена тварина і коли сірий вовк вчепився в її шию, обернулася кажаном й понеслася до неба, а він залишився на землі.
