Мудрість – це не що інше, як наука про щастя.
Д. Дідро
Жила собі юна дівчина, і була вона принцесою.
І була вона нещасна, адже, хоч і була вона гарною юною дівчиною (і до того ж – принцесою), і хоч юнаки в предовгу чергу ставали, щоб її побачити, і в ще довшу – щоб слівце їй мовити, на більше їх не стачало, і ніхто-ніхто не здогадався просто принести їй кілька гіацинтів із зелених пагорбів міста, а потім притулити її голівку до своїх грудей і поцілувати її в губи. “Ніхто мене не любить!” – думала Принцеса, і бігла – щоки в сльозах – геть із роскішного палацу, і цілими днями блукала сама-самісінька зеленими пагорбами міста, тими пагорбами, з яких ніхто не приніс їй гіацинтів.
І от одного разу, коли вона йшла, зітхаючи, по зеленій траві й барвистих квітах, і її біла з рожевим сукня маяла, як напнуте вітрило, молодий Матрос побачив її, і, звичайно ж, покохав. Адже, хоча вона і була принцесою, вона була ще й просто юною гарною дівчиною, сумною дівчиною, а Матрос мав добре серце. “Бідна, бідна дівчина!” – подумав Матрос: “Вона така самотня!” І він зірвав білий гіацинт, а потім – рожевий, а потім – знову білий, і вийшов милий маленький букетик, і він подарував його Принцесі. І Принцеса страшенно здивувалась – вона ж-бо думала, що тільки в казках все виходить, як мріється, – а потім страшенно зраділа, а потім… Потім Матрос притулив її голівку до своїх грудей і поцілував її в губи. І Принцеса зовсім не образилася, тому що вона теж покохала Матроса. І тепер вони вже вдвох гуляли зеленими пагорбами міста, руч-об-руч, і їхні щасливі очі дивились вдалину, а вуста всміхались.
І от одного ранку, замість того, щоб іти за місто, де він тепер завжди гуляв зі своєю Принцесою, Матрос старанно почистив чоботи, подивився для хоробрості в дзеркало і почимчикував у палац – до Короля й Королеви. Адже, хоча він і був простим Матросом, він був дуже хоробрим, а це завжди допомагає.
І він прийшов до палацу, до Короля й Королеви, і сказав, що хоче одружитися з Принцесою. І Принцеса також сказала, що хоче одружитись з Матросом. Король з Королевою дружно зітхнули, а потім – дружно заплакали, а потім… Потім вони дружно погодились, адже вони взагалі жили дуже дружно, і дуже дружно хотіли, щоб їхня дочка була щасливою. І Принцеса, і Матрос застрибали від щастя просто в тронній залі, адже стрибати від щастя – це зовсім не соромно; і дружно (адже вони одразу також зробилися дружними) сказали: “Дякуємо!” – і побігли гуляти.
І вони гуляли зеленими пагорбами міста, руч-об-руч, і їхні щасливі очі дивились вдалину, а вуста всміхались.
І так вони гуляли день-у-день, і день-у-день, поки вони гуляли, у величному палаці була величезна метушня, адже в палаці всі готувались до весілля. Там мели і мили, білили й шили, забивали цвяхи й пекли пироги. Принц і Принцеса (тепер Матрос став Принцем, адже за правилами лише принц міг одружитись із принцесою; втім, ставши Принцем, Матрос залишився таким же, як і був, адже він взагалі був дуже надійним хлопцем), так от, Принц і Принцеса теж готувались до весілля. Вони не місили тісто і не стукали молотками, вони просто гуляли зеленими пагорбами міста, і тихесенько чекали на той день, коли будуть квіти і дзвони, торти і музика, а потім прийде ніч, і Принцеса зможе покласти голівку на плече Принца. Але ж тихесенько чекати і є найскладнішим!
Дні минали, минали, минали, і от нарешті прийшов день весілля. І були квіти і дзвони, торти і музика, і всім було дуже весело. А потім прийшла ніч, гості розійшлися, а Принцеса поклала голівку на плече Принца. І вони були дуже щасливі. А потім був день, а потім знову прийшла ніч. І знову Принцеса поклала голівку на плече Принца. І знову вони були дуже щасливі. А потім був день, а потім була ніч. День зміняв ніч, а ніч зміняла день багато-багато разів. А Принц і Принцеса були щасливі, як і раніше. Але минули ще дні і ночі, і одного разу Король і Королева (а до того часу Принц і Принцеса вже стали Королем і Королевою), так от, Король і Королева помітили, що вони нещасні.
І вони дуже здивувались. Адже в них було багато-багато грошей, і вони кохали одне одного як і раніше, і їхня дочка (адже до того часу в них з’явилась дочка – Принцеса, і навіть встигла вирости), так от, їхня дочка, Принцеса, встигла не тільки з’явитись і вирости, але й закохатись, і тепер теж була дуже щаслива.
І коли Король з Королевою помітили, що вони нещасні, вони дуже засмутились.
І тоді Король, який раніше був Матросом, повісив свою запилену (так довго він був королем і не знімав її!) мантію на цвяшок і натягнув старі холостяцькі чоботи. А потім він пішов у порт і купив собі корабель, адже в нього було дуже багато грошей, і став на ньому капітаном, адже королю негоже бути простим матросом. А потім… Потім він повернувся до палацу, поцілував Королеву, Принцесу і Принца (того юнака, що мав одружитись з Принцесою), так от, він розцілував усіх-усіх, подивився для хоробрості в дзеркало, і знову пішов у порт, і піднявся на свій корабель. Адже він був не лише хоробрим, але й мудрим, а це також завжди допомагає.
І корабель напнув білі й рожеві вітрила, і вийшов у море, і поплив далеко-предалеко, адже в Короля, який раніше був матросом, завжди була мрія – побачити далекі краї.
А Королева дивилася йому услід із високої вежі, і вуста її всміхались, а сиві коси (адже її коси встигли до того часу посивіти), так от, її сиві коси маяли на вітрі. І вона думала про те, що коли-небудь Король повернеться, і будуть квіти і дзвони, торти і музика, і Принцеса вийде заміж, і всі будуть дуже щасливі. А ще вона думала про Мрію. І про Щастя. І її щасливі очі дивились вдалину, а вуста всміхались. Адже до того часу вона також стала дуже-дуже мудрою.
