Коли Сашко Вітер з’явився в нашому класі, я одразу зрозумів – у нас стало на одного дивака більше. Маленький, із русявим волоссям, з кирпатим носом, він стояв біля дверей і мовчав. Наша класна керівничка, та ще й вчителька література Ніна Петрівна, подивилася на нього уважно, посміхнулася і промовила:
-Заходь, Сашко, не соромся. Познайомтесь, це наш новий учень, який приїхав із...
- З дуже далекого міста, – тихенько продовжив Сашко. Голос у нього був приємний і трішки хриплий.
-Добре, сідай. Он туди, за четверту парту.
Звісно, я одразу піднявся із обуренням.
- Ніно Петрівно, ви ж в курсах, місце поряд зі мною зайняте, Костя...
- Костя сяде на інше місце, і, взагалі, треба до школи ходити..
«А», - я впав на стілець. Ото мій друг зрадіє, треба йому подзвонити на перерві, повідомити новину. Я похмуро дивився, як Сашко наближався до моєї парти, і, вочевидь, мій вигляд був таким, що керівничка постукала ручкою по своєму столу, мовляв Андрію, зроби приємну фізію, зрадій новоприбулому, як своєму найкращому другові. Та в мене ж найкращий друг Костя Бувалов, а не цей шмаркач. Тому я опустив очі.
Новачок виявився ще більшим диваком, ніж я передбачав. Він ходив частенько якийсь замріяний, але на уроки не запізнювався. Тримався якось відокремлено від усіх і, особливо, від мене з Костею. Мій друг, коли прийшов наступного дня до школи, зайняв своє законне місце, а потім під тиском прохань Ніни Петрівни пересів до Катьки Потапцевої. Керівничка напевно потайки цьому раділа, бо давно погрожувала, що пересадить від мене Костю.
Звісно, ми відчували себе досить дорослими, щоб не робити те, що нам казали, але іноді йшли на поступки. Тому я зробив вигляд, ніби це мене не торкається, але насправді приховав чималу каменюку за пазухою, щоби її за можливості пожбурити у новачка. Кості ж я постійно натякав, що слід розібратись із Сашком Вітром, перевірити його, так би мовити, на міцність, на характер. Мій дружбан погоджувався – він був завжди готовий довести, хто є господар у домі. Щоправда, для правдивості довелось трішки набрехати, ну, мовляв, він про тебе щось там патякав, дивився з презирством.
Сашко був спокійним і, вочевидь, розумним хлопцем. Тобто відрізнявся від усіх нас, які змушували нервувати вчителів, керівничку та директора. Крім того, була ще одна річ, яка змушувала нервувати вже нас. У Сашка не було мобілки. А що ти за людина, якщо в тебе немає телефону? Скільки можливостей для жартів та обміну інформацією. Такого недоліку новачку в нашому класу пробачити не могли. Навіть Вітька Колісник, який ніколи відкрито ні з ким не заїдався, а завжди ховався за спиною Кості, і той спідлоба дивився на Сашка. Дівчата (особливо Катька Потапцева) весело жартували над новачком і мушу визнати - їхні жарти могли образити будь-кого. Та цей інтелігент якось мляво реагував на репліки наших «моделей». Незадоволення наростало і ось-ось повинно було щось трапитись. Так і сталось.
Якось Костя в п’ятницю, на перерві, після того, як географ вийшов з класу, підхопився зі свого місця і весело запитав:
- Народ, хто зробив англійську?
Народ мовчав. Ну, з англійською у нас завжди були проблеми. Галина Іванівна багацько кому не подобалася, вимоги в неї були ого-го. Потім Дімка невпевнено почав пояснювати, ну, тіпа, він зробив, але не знає, чи правильно, потім хтось з дівчат підхопив його страждальну пісню. На що Костя зреагував просто і швидко:
- Так, ніхто не зробив. Ясно?
А що, коли ніхто не підготувався, то й вимагати нема чого.
Більшість погодилась, Дімка щось пробурмотів, а новачок ледь чутно промовив:
- Я теж зробив і збираюсь відповідати.
Після чого піднявся і пішов між рядами.
Ми із Костею швидко обмінялись поглядами.
- Здається, я сказав зрозуміло, чи не зрозуміло, як я cказав? – недобре посміхнувся мій друг.- І взагалі, зачекай..
Новачок зупинився біля дошки. Костя за мить підскочив до нього. Більшість з класу піднялась зі своїх місць, хтось невпевнено прокоментував:
-Хлопці, не треба...
То була напевно Танька, із військового містечка (ми так її і називали – Танька із військового містечка), але ми з нею ще розберемося, поспілкуємось.
- Слухай, друже, ти, що це, всіх нас хочеш підвести?
-Що ти маєш на увазі?
-Не прикидайся дурнем, - підказав я Кості шлях до подальших дій.
- Це ви прикидаєтесь...
Раптом Костя зробив крок вперед і міцно взяв зухвалого новачка за барки. Я теж приготувався до того, щоб у разі необхідності допомогти Бувалову. Дивно, але цей новачок зовсім не злякався. Це було досить цікавим явищем, адже у Кості в бійці таке обличчя, яке змусить будь-кого драпати з поля бою. Навпаки, мені здалося, що в очах новачка на мить промайнула блискавка, але потім зникла. Здавалось, все, що відбувається його не турбувало. Ну все, зараз почнеться!
Раптом відчинились двері і в клас увійшла Ніна Петрівна, звісно, нам при її появі стало кепсько, бо нас із Костею вже неодноразово попереджали, обговорювали нашу поведінку, і навіть батьків викликали.
- Що тут відбувається? – запитала керівничка. - Бувалов? Остапенко?
- Нічого тут не відбувається, – крізь зуби відповів Костя. Свої руки він вже заховав у кишені. Нема рук – немає до чого причепитись!
- Сашко?
Зараз почне жалітися. І момент вибрав гарний!
- Все гаразд, Ніно Петрівно, – промовив новачок та усміхнувся.
На цьому все й закінчилося. Ніна Петрівна забрала Сашка із собою (напевно, щоб з’ясувати, що ж таки відбулося), а ми пішли на свої місця. Перерва мала от-от закінчитися. Новачок трішки запізнився на урок, вибачився і сів біля мене. Декілька разів я кидав погляд на Костю, він сидів якийсь чудний, серйозний. Щось в нашому королівстві...
Більше ніяких подій у п’ятницю в нашому класі не відбулося.
**
В понеділок Сашко не прийшов. Я недбало прокоментував цей факт, мовляв, боїться. Костя промовчав. Це вже зовсім зле, змінюється мій дружбан. А керівничка навіть не назвала новачка, коли перевіряла присутніх. Ба, як щастить людям! Зате згадала всіх відсутніх. Тут я вже не витримав і поцікавився, що це відбувається, онде, новачок не прийшов, а його і не згадали, навіть незлим тихим голосом.
- Я знаю де Вітер. Він на змаганнях, ще не повернувся.
- На яких змаганнях? – запитала Потапцева.
- Сашко – спортсмен, із шести років займається дзюдо, поїхав на змагання. Якщо пощастить, увійде в республіканську збірну, – охоче повідомила Ніна Петрівна. – А вам він, напевно, нічого не розповів? Бачу, що ні. А ще я хотіла б з вами поговорити, бачите, батьки Сашка загинули...і він змушений був переїхати до нашого міста, до родичів.
На мить у класі запанувала тиша. Я тихенько подивився на Костю, він тихо сидів і дивився на керівничку. Потім глянув на мене і було в його погляді щось таке, що змусило мене захвилюватися. Здавалось, він запитував: «ну, що він про мене там патякав?».
Раптом я піднявся зі свого місця, пробурмотів щось схоже на «вибачте» і рушив до дверей. Ноги самі несли мене вперед, а в грудях пекло, ніби там був камінь...
