МИТЕЦЬ
Рафаїл лежав на хмарі і писав музику. Поки що в нього поганенько виходило, але молодий ангел багато вправлявся. Він так хотів щоб Бог оцінив його старання, так хотів заспівати свій власний хвалебний гімн творцю, але майстерність інших, досвідченіших, талановитіших змушувала Рафаїла триматися і тіні. Та все ж глибоко в серці янгол плекав надію (а це головне) на те, що коли небудь перевершить своїх суперників, адже основне це наполегливість. Якщо тяжко працювати можна досягнути всього.
Янгол лежав на хмарці поставивши перед собою чималий згорток паперу і чорнильницю, в руках тримав велике гусяче перо й з превеликим задоволенням посмоктував темний кінчик. З тієї великої, товстої хмари, на якій вмостився Рафаїл, відкривався неймовірної краси вид на землю та море і він сподівався, що це видовище надихне його на створення якого небудь ні з чим незрівняного шедевру, котрий не стидно буде представити в ангельському хорі, але поки що нічого не приходило йому в голову, а він же пролежав отак з самого ранку й сонце піднімаючись все вище починало припікати проте янгол не здавався.
Рафаїл висунувся з-за хмари і ще раз оглянув краєвид. Висувався він дуже повільно, надзвичайно обережно бо попри свої велетенські білі крила побоювався висоти хоч і соромився в цьому зізнатися. Якби решта ангелів дізналися про таємний страх свого колеги то негайно засміяли б його.
Тим часом море здіймалося, пінилося, ніжне, м’яке, воно шипіло стиха і шепіт той долітав до вух Рафаїла легким зітханням, шовковим передзвоном. Хвилі розбивалися об камінь з ревом, шурхотом й дрібні, солоні краплини ледь чутно бриніли опадаючи на тверду, вітром обшарпану скелю.
- Шух, дзень-дзень, - виспівували води, - Шух, дзень-дзень.
А тоді дрібні пісчинки викинуті на берег, подібні до крихітних брязкалець тихо поскрипуючи верталися в безмежну, синю безодню, що їх приютила.
- Трень-трень-трень-трох, - наспівував пісок.
- Шух, дзень-дзень, трень-трень-трох, - співало море.
Ангел посміхнувся й вмокнув своє гусяче перо в чорнило, а тоді вивів на великому, білому сувої паперу, котрий майже зливався з хмарою, кілька незрозумілих закарлючок.
Хвилі лизали берег.
- Шух, дзень-дзень, трень-трень-трох.
Хвилі верталися в море керовані наказом Господа Бога і знову рвалися на суходіл. В море, і на суходіл, без перестану, до самого кінця світу. Вони ревли від злості, хотіли затриматися на землі, чіплялися за скелі, клекотали і знову сповзали в улоговину призначену для них творцем.
- Шу-у-х-цвень-дзень-дзень-трох, - виспівували води.
Рафаїл змахнув крильми і зібравши усе своє приладдя, затиснувши перо в зубах перебрався на іншу хмару, меншу, елегантнішу. На ній було страшніше сидіти, але ж більше видно і трохи далі від моря монотонний шурхіт якого наганяв на янгола сон. Так можна задрімати й звалитися прямісінько на голову якомусь перехожому. Тоді Бог, вже напевне, не зрадіє. З цієї хмари йому було краще видно велетенську долину, що пеклася на сонці, але все ж краплини роси, які ще не встигли висохнути, стікали по стеблинках і мелодійно тенькаючи скрапували на траву.
- Дзень, - співала росинка.
- День-дзень, - вторила їй ще одна з того краю долини.
Ангел знову посміхнувся і вивів на білому пергаменті ще кілька закарлючок.
Раптом повітря розсік такий різкий, несподіваний звук, що Рафаїл таки мало не впав зі своєї хмарки. То якась божевільна птаха виспівувала незвичних, земних пісень. Спочатку її спів трохи роздратував його, але прислухавшись Рафаїл зрозумів: щось таки неповторне, незвичне було в тому дивному щебеті і янгол додав ще кілька кривульок до тих, котрі вже красувалися на листку.
- Дзень-тцень-тцень-тцень-тцень, - вітала ангела долина.
- Шух- цвень-дзень-дзень-трох, - доносився з далека переспів моря.
Коли над травами пробігав вітерець і розчісував їхні довгі, заплутані коси, пестив їхні соком налиті, росами вмиті тіла до Рафаїла долітало ще й тихе, ледь чутне дихання.
- Ух, - стогнав вітрюган несучись далі, трави ж опадали, застигали нерухомі до наступного пориву невидимого пустуна.
- У-у-х, - шипів вітер…
- Що ти оце робиш?, - роздався раптом голос позаду Рафаїла.
- Цього тільки не вистачало, - прошептав ангел швиденько згортаючи сувій паперу і ховаючи чорнильницю з пером в м’якому, податливому тілі хмари, але було надто пізно, нежданий гість вже встиг помітити чим займався Рафаїл.
- А, пісеньки пишеш, - вимовив він.
- Відчепися Сифе, - огризнувся наш янгол обертаючись до того, хто так безцеремонно перервав його роботу.
Сифа він завжди недолюблював бо той, створюючи прекрасну музику і ввесь час одержуючи похвали та нагороди від Господа страшенно загордився й нерідко поводився дуже нечемно, навіть нахабно.
- Ану дай подивлюся, що ти там понаписував, - сказав Сиф протягуючи руку до згортку паперу, але Рафаїл швиденько відсторонився.
- Не дам!, - викрикнув він, - Ще вкрадеш мої ідеї чого доброго.
- Я вкраду твої ідеї?!, - розсміявся Сиф, - Чи ти жартуєш?!
- Краще забирайся, - попросив Рафаїл.
Проте суперник його ніяк не хотів відступитися, все норовив вхопити сувій. Так вони борюкалися декілька хвилин аж доки не розбили чорнильниці, від чого хмара стала фіолетовою.
- Дивися, що ти наробив, - зойкнув Рафаїл.
- Я наробив?, - обурився Сиф.
- Ти, а хто ж ще? Тепер через тебе піде дощ якого не повинно бути і Бог сердитиметься.
Ця маленька неприємність об’єднала їх ненадовго й забувши про згорток паперу обоє прийнялися відтирати чорнило з хмари, а пергамент, тим часом, покинутий всіма, підхоплений вітром злетів до долу і опустився на вулицю під ноги перехожим.
- Вольфгангу, ходи до дому, - покликала хлопчика років десяти молода жінка, але той не послухався, а побіг за якимось непримітним клаптем паперу.
- Вольфгангу, - повторила жінка, - Зараз почнеться дощ, диви, яка онде темна хмара.
Проте хлопчик скорився лише коли листок списаний якимось нотними знаками опинився в його маленькій ручці. Він бережно склав його й слухняно пішов за жінкою.
Вже через кілька років мелодія написана янголом прославилася на ввесь світ, навіть Бог почув її якось увечері сидячи на хмарині і щедро нагородив творця.
