Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2594
Творів: 47229
Рецензій: 91701

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Чужа мати

© Ira, 07-12-2008
Очі старенької жадібно вдивлялися у кожну рисочку обличчя дітей, що бавилися на сусідньому подвір’ї, ловили їх кожен рух. „Онучата мої, любі!” – тріпотіла, загнаною пташкою, думка.
Діти  - два хлопчики, близнюки, шести років, бігали за м’ячем, штовхалися, сміялися, раділи. Відчинились двері у будинку навпроти і на подвір’я вийшов чоловік років тридцяти п’яти. Гарний, високий, статечний. „Син!” – різонуло.
Жінка відійшла від вікна.

Скільки років минуло...
... коли дізналась, що матиме дитя, першою була думка – відмовитись, виправити помилку. Довго думала, мучилась. Адже дитина без майбутнього. Батько – одружений чоловік і відколи почув про дитину, до неї вже не приходить. Отака любов виявилась! Нащо йому вона ще з такою вадою (Євгенія була з народження глухо-німою). А що вона? Чи зможе виховати та поставити на ноги дитину, чи буде дивитись як воно разом із нею тиняється десь поміж людей та просить на хліб. Сама. Лише подруги по інтернату, особливо Марія – найближча подруга, часом зайдуть провідати у її старе напіврозвалене помешкання, яке віділили на окраїні міста.
Відповідь нагодилась сама. Євгенія дуже любила кошенят. Їх було завжди в домі не менше трьох. Якось увечері, взявши кішку на руки, вона притулила її до живота і та почала так ніжно тертися, наче відчувала нове життя. Захищала його...
„Це ж я його захисток! Воно таке маленьке, довіряє мені, а я готова його зрадити! Віддати на глум живодерам! Щоб по клаптику видирали з мене! Мою кровиночку! Ні, я справлюсь, я не дам йому загинути. Он навіть кішка захищає”. Ту ніч Євгенія проплакала. Подушка була мокра від сліз, зате на душі і у серці легкість від прийнятого правильного рішення.
Дитина, син, народилась здоровою та міцною. Коли вперше піднесли їй до грудей нагодувати – міцно вхопила. „Вольовий син буде! Виросте – буду як за стіною”, – думала молода жінка. Назвала Андрійком, як хлопчика з яким вчилась у школі і якому ніби подобалась. Називати іменем батька не хотіла.
Все наче йшло добре. Синочок підріс, почала бігати на роботу – синочка в садок віддала. Жити ж за щось треба. Якось зводила кінці з кінцями. Андрійко ріс слухняним, розумним, жвавим хлопчиком.
Одного дня у дім завітала знайома по інтернату і повідала сумну історію про її подругу, ту саму Марію. У неї життя склалось дуже схоже на її – Євгенії. Але сталась біда. Дізнавшись, що у Марії буде дитина – коханець силоміць відвіз жінку до знайомого лікаря, щоб та не народжувала. Марія дивом утекла, але з того часу щось сталось у неї з спийняттям навколишнього. Вона створила свій світ і втекла туди. Реальності для неї більше не існувало. Час народжувати підходить, а вона не спроможна навіть себе доглянути.
Євгенія засмутилась. Доброю та щирою була подруга і не заслуговувала такої долі. Вони разом колись мріяли про щасливе життя, дітей, сім’ю. Жінка вирішила провідати подругу. Але та її навіть не впізнала. Це було страшно. А дитя з’явиться через кілька тижнів. І Євгенія вирішила. Коли подруга народила дівчинку – вона пішла у пологовий будинок і заповнила усі документи на дитину, забрала її собі. Перешкод ніяких не було. Мати дитини признана не спроможною виховувати та доглядати дитину і дитя віддали б у дім-малютки. Краще ж йому буде у сім’ї, хоч і з не рідній. Та й любити вона її буде як свою. Все таки ж дитина найкращої подруги!
А Марія через кілька місяців після пологів – померла у психіатричній лікарні.
Почали вони жити втрьох. Але чомусь рідний син Євгенії відразу не сприйняв та не незлюбив маленьку дівчинку, яку вона назвала Оксанкою. Важко довелося жінці виховувати двох малят, але ж скільки радості було у домі. Оксана росла доброю дівчиною, завжди допомагала названій матері, але мала важкий характер. Постійні бійки з хлопцями, погана поведінка у школі, скарги батьків. Євгенія все це відносила до становища дівчинки-приймачки, якій „добрі сусіди” ще маленькій повідали як вона потрапила у сім’ю. Євгенія ж розповісти нічого не могла. Намагалась пояснити все дочці і любити. Любити дітей одинаково. Не робити різниці ні у чому. Це було найважливіше.
Андрій же навпаки був лагідний але улесливий і підступний, і названій сестричці завжди намагався якусь шкоду зробити.

Діти підросли, закінчили школу. Потім і вищі навчальні заклади, куди поступили своїми силами. Андрій надумав одружитися. „Молодий ще, нерозумний” – думала мати  та дівчина так його зачарувала, що не послухав нікого. Привів дружину Наталку до материної хати. Гарна була Наталка та якась колюча і слизька. З Оксаною ніби-то й добра та щира, все їй розповідала, ділилась секретами, наче подруга, але позаочі ганила та насміхалась через її минуле, через те що Оксана одягається не по-модньому. А себе завжди ставила вище.
Якось, прийшовши додому пізно ввечері, Наталка щаслива побігла до Оксани ділитися секретами. Андрій ще не повернувся з роботи.
- Оксано, я щойно з таким чудовим хлопцем познайомилась! Він мене на каву запросив. Я в захваті!
Оксана оторопіла. Як це? Вона ж дружина її названого брата! І на каву з хлопцями? А далі що буде? Вона що знущається? Я ж його сестра. Нехай названа, але ж виросли разом. Та вголос сказала:
- Ой, та ти що? Розкажи. Як цікаво! Куди ви ходили?
- Та яке там ходили! Їздили. Ти що? Ходити це вже вчорашній день. От ти б не сиділа дома над книгами, а причепурилась хоч трошки, бо що це в тебе на голові таке? – куйовдячи її неслухняні кучері підсміхувалася Наталка. - Пішла б у місто, погуляла, з людьми поспілкувалась, хлопця знайшла.
- Та треба вже, треба, – підтакувала Оксана для підтримки розмови, а у самої в душі аж закипіло.
- Ну що там далі?
- От ми в барі посиділи, пиво випили, а потім по місту катались. А потім... тільки нікому не кажи, добре. Він мені свою квартиру показав... – хитро засміялась невістка.
Тут вже Оксана не стерпіла.
- Як ти могла! – і вийшла з кімнати.
- Чого ти? Я ж тобі як подрузі... Дура ти! – крикнула услід Наталка.
Оксана довго мовчала про цю розмову. Ні братові не хотіла псувати життя, ні матір тривожити. Але якось, коли Оксана надто пізно прийшла з навчання і Андрій накричав на неї  - кинула:
- Твоя дружина он з іншими по місту роз’їжджає, на квартири ходить! Її виховуй, бо з рогами залишишся!
Він замовк. Довго кліпав очима, а потім мовчки розвернувся і вийшов з кімнати. Чути було, що між подружжям відбувалась серйозна розмова. Але, мабуть, Наталка вміла вийти сухою з води.
Через тиждень Оксана дізналась, що він узяв кредит у банку і купує будинок сусідній з їхнім. З сестрою він не говорив. Не промовив ні слова з того часу, наче закляли його. Коли Оксана щось його питала, мовчки проходив повз неї, наче не чув її і не бачив.

Минув рік. Вже й мати здогадувалась про невістчину зраду, але нічого вдіяти не могла – син наче зовсім чужий став і лише прагнув якнайшвидше перебратися у нову хату. І тільки ремонтні роботи були завершені - подружжя переїхало.
Наталка вже була вагітна. Вона кинула тоді йдучи за Андрієм з дому:
- Не хочу вас у нашому домі бачити! Не заважайте нам жити!
Євгенія з Оксаною залишились самі. З того часу рідний син ні разу не зайшов до матері. Навіть її здоров’ям не цікавився.
Народились У Андрія і Наталки діти. Двійнята, хлопчики. Євгенія понесла дарунки, хотіла хоч глянути на онучат. Взяти на руки, побавити. Двері були міцно зачинені. Годину стояла жінка під дверима і стукала, грюкала, а потім з розпачу вже й гупала – не відчинили.
Більше вона туди не йшла. Через вікно у кухні гляділа на хлоп’ят, що бавилися на сусідньому подвір’ї і ковтала сьози, гіркі, як полин.
Так минали роки. Оксана стала господинею у домі. Євгенія почала все частіше хворіти і дочка доглядала названу матір, як рідну. Наче віддавала ту шану старенькій за щасливе дитинство у сім’ї, яке вона їй дала.

Якось ідучи вулицею Євгенія побачила своїх онуків, що гралися біля воріт. У серці затепліло.
- Стара пішла, дивись, яка старезна, – на жінку дивились її онучата і тикаючи пальцем щось говорили, підсміхувались.
- Вона ще й глуха. Можна будь-що до неї говорити. Стара! Старезна! Баба-яга!
„Рідні мої, любі онучата!” – щеміло у серці.
Лише з мовчазних губ не злетіло ні звуку.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.84150290489197 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …