- Бог хворий сьогодні, - пояснив Гавриїл Пуріелю коли той навідався до небесного царства аби спитати небесного творця, щ є йому робити далі. Вже ніяк не міг розібратися сам в ситуації з Єремією та його матір’ю – відьмою.
- Я всього на хвилинку. Мені б спитати поради.
- Ну знаєш яка була б черга якби кожен приходив питати поради, - відрубав архангел і янгол – охоронець мусив плестися на землю щоб самотужки вирішувати проблеми й суперечності, які, почасти, почалися з його вини.
А Господь й справді нікого не міг бачити тоді, в нього страшенно боліла голова і він ніяк не міг зрозуміти якою небезпечною хворобою заразився коли вирішив творити цей світ. Може то було якесь тимчасове, приховане божевілля, що не минуло досі? Може він об’ївся блекоти чи переборщив з опієм і тепер мусів щодня, щохвилини виправляти наслідки свого необдуманого рішення?
Іноді він любив цей химерний світ, цих чудних людей, нерідко йому подобалося спостерігати за ними, думати які рішення вони приймуть, які помилки зроблять, як їх виправлятимуть. Здебільшого йому подобалося бути богом й у творінні своєму давати вихід думкам, бажанням, пориванням, котрі не личили верховному божеству, але пасували людям. Приємно було розуміти, що згідно з одним лише велінням твоїм сонце зійде на заході або небо впаде на землю. Але інколи то була така страшна, нестерпна мука.
Світ став усім, що Бог любив, цінував, знав чи хотів знати, то була його пристрасть, одержимість й захоплення, його душа і серце, сам він і усе довкола нього. Господь прекрасно розумів: багато чого зроблено неправильно, навіть свого сина мусив принести в жертву щоб виправити деякі помилки, але усвідомлення недосконалості виконаної роботи не зменшувало любові до неї.
Проте, час від часу, тепер таке ставалося дедалі частіше, в Бога опускалися руки і йому хотілося спалити землю пекельним вогнем очищення як палить в каміні невдалий рукопис письменник. Він перестав бачити смисл в тій метушні, тому мурашнику, тій божевільні, котру інші називають життям. Він загубив орієнтир, не знав чи варте його творіння хоча б ламаного гроша. Але Бог залишався богом, усі зверталися за порадою до нього, питали про пораду його, а йому не було до кого звернутися, попросити допомоги. «Що я наробив?», - питав він сам себе нерідко. Все так часто псувалося й виходило з-під контролю, янголи збунтувалися і для них довелося викопати пекло, вигадати вогонь, вічні муки, люди ввесь час норовили переробити землю на свій лад, яблуко скуштували в кінці кінців. Але що за дурна примха саджати те кляте дерево посередині раю?! Добре, добре, зробленого не переробиш. Бог розумів як часто помилявся, світ був не таким як треба, став якимось божевільним, неправильним. Він стомився від цього божевілля, яке проникало і в його голову, робило там усе чого саме хотіло.
Сотні тисяч людей, янголів сповідалися перед ним кожного дня, просили пробачення за помилки та прогрішення. А перед ким мав сповідатися чи вибачатися він? Бог стомився, страшенно стомився, тягар гріхів скоєних проти нього, та тих, скоєних ним проти свого творіння виснажував його. От посадити б Сатану на свій престол. Якої б він тоді заспівав? Ліпше не варто бо в нього на всі питання одна відповідь й для усіх проблем одне рішення – зламати, потрощити, перевернути з ніг на голову. Хоча навряд чи це сильно відрізняється від того, що робиться в світі зараз, то яка різниця?
Бог сердився, понад вечір почувався зовсім виснаженим, але знав, якщо й не розумом то серцем знав, що зранку знову візьметься за роботу й ніяка сила не зможе зупинити його бо він митець, а кожен митець, кожен творець душу віддав своєму творінню, душу продав тому, що зробив своїми ж руками. Може тому й створив Господь письменників, художників, композиторів, науковців, усіх тих, хто давав початок чомусь новому навіть всупереч його волі. Може він хотів щоб хоч кілька обраних розуміли як то тяжко бути богом.
