що тікає. розбивається і має нахабство мовчати
Утік.
Прийнявши душ ранкових новин. Поголившись до крові_Поголившись кров’ю. Впустивши лісову м’яту собі до рота. Виплюнувши тіла поранених мікробів. Змішавшись зі смаком кави-пасти. Перестрибнувши через усі замки. Впавши в провалля, зіткане сходами. Утік на вулиці південно-західного вітру.
Південно-західний вітер прийшов з прогнозу погоди. І хоч я не знаю де в цього міста захід і тим більше південь; хоч всі сторони світу губляться в лабіринтах старих і не дуже стін; хоча сонце вперто ховається за своїми білими партизанами; сьогодні це місто, за визначенням менеджера погоди, є містом південно-західного вітру. Я і воно, я разом з ним, я у ньому. Ми рухаємось в напрямку Середземного моря, викидаючи по дорозі залишки вчорашніх думок.
Адже містом правлять не люди чи нелюди. Містом правлять не метали чи купони. Містом правлять не біг-борди чи асфальт. Містом завжди править вітер. Тільки він його рухає. І якщо з цим хтось не згідний – викиньте його за борт, шкіпере.
А якщо йдеш проти вітру… Чорт, якщо йдеш проти вітру, як я зараз йду. Вітру, приправленого пилюкою і сіллю на губах – не намагайся жалітися. В тебе не вийде. Тому що не вітер йде проти тебе, а ти проти нього. І знаючи це, жалітися просто не маєш змоги.
Коли маленька стрілка на годиннику того прохожого зустрінеться із латинською цифрою дванадцять; коли велика стрілка на годиннику того прохожого зустрінеться із латинською цифрою дванадцять, ти будеш в мурашнику. Не забудь попросити добродія, щоб тебе розбудив.
Приповз до свого мурашника не одразу. Звісно потелефонували. Звісно вранці. Звісно нагадали про трудову угоду, трудові книжки, трудові обов’язки. Я звісно нагадав, що звільнився. Та вони дуже вимагали узгодити усі формальності. Я вимагав облишити все як є. Вони нагадали про компенсаційний пакет. А я нагадав, що мені завжди потрібні гроші. Саме ці потреби і понесли мене до 502 кабінету. У відділ суцільних кадрів.
Приповз до свого мурашника не одразу. Пояснив це вітром, що вперто вів мене до моря. Нечорного.
- То ви, пане, звільняєтесь?
- Так, пане. Втретє повторюю.
- Зрозуміло. Хоча геть нічого не зрозуміло. Що з лицем?
- Голився.
- … І все ж, перш ніж залагодити всі формальності, дозвольте поцікавитись причиною вашого звільнення.
- Але ж я вам вже казав. Навіть в анкеті написав. Подивіться: сорок восьма сторінка, білим по чорному.
- Так то воно – так, та не так. Дивне формулювання у вас… Дивне пояснення. Дивна причина. Одначе головна проблема не в тому. Розумієте, наша компанія, і ви про це мабуть читали, визначила персонал, тобто Вас, головною цінністю, і ви про це мабуть читали. Ось, будь-ласка: декрет за 06.08. І нам дуже цікаво, чому головна для нас цінність бажає піти. А ваше формулювання… Нам хотілося знати про реальні причини, б.
Це заробітна… – ні – плата? – Ні. – Бо якщо заробітна – ні – плата, – ні – домовимось. – Ні. – Ви цінний – ні – …цінність – ні – ви. – Ні. – Умови? – Ні – Функції? – Ні. – Графік? – Ні. – Фізичне – ні – середовище? – Ні. – Стоянка? – Ні. – Курилка? – Ні. – Коханка? – Ні.
- Пане, зрозумійте нас правильно. Генеральний директор, наш улюблений товариш Йосиф Віссаріонович Сталін, просив особливу увагу звертати на персонал – головну цінність. Тому ми б були вдячні якби ви… Ну що це за формулювання? Подивіться сюди. Це хіба серйозно?
Я глянув на його монітор. Точніше на фоновий малюнок робочого столу. На голубому фоні красується емблема фірми і Йосиф Віссаріонович. І тоді я подумав: ну про що можна говорити з головою, що цілими днями вдивляється в той монітор, перечитує декрети, робить свою справу і дивиться на нашого улюбленого товариша, що завмер на екрані в месіанській позі, розставивши ноги. Я звісно можу сказати щось для нього привабливе…
- Так, це заробітна плата. Мені запропонували в двадцять разів більше.
- Тоді все гаразд. Дякуємо за довгі роки…
Мені дарують квіти, цукерки, гроші. Я йду. Всі плескають в долоні.
Я можу сказати щось привабливе. Тільки от справа в тому, що не дуже хочу це робити.
В ту ж хвилину в кімнаті 502; а також на розі 17 і 2, на глибині 15 і 5, при температурі 30 і вісім та й взагалі на всій планеті зникає звук.
Я беру аркуш паперу. Пишу декілька слів. Передаю аркуш інспектору. Інспектор посміхається. Знизує плечима. Хитає головою. Мої губи ворушаться. Його губи ворушаться. Мої голосові зв’язки напружуються. Його голосові зв’язки напружуються. Я піднімаюсь з крісла. Він піднімається з крісла. Я розводжу руками.
Він: вказує своїм пальцем на мене. Він: вискалює свої зуби. Він: жестикулює руками. Я: штовхаю його, забираю жовтий конверт, перекидаю стіл. Він падає у крісло і відкидається до стіни. Я грюкаю дверима. На нього падає календар. Календар за травень.
Звук повертається, змушуючи всіх на мить затулити вуха від його яскравого світла.
Іду коридором. „Привіт, добре. Дякую, все в порядку. І тобі щасливо”.
І поки спецслужби могутніх і не дуже країн розпочинають розслідування таємничого зникнення звуку, я все ще йду коридором. Заходжу у ліфт. Раптом до мене доходить, що я щось забув. В цю мить Йосиф Віссаріонович, емблема, монітор, інспектор – все в одній штуці – злітають у повітря. І я згадую, що й хотів там дещо забути. В кабінеті 502.
Виходжу на вулицю. До мене підбігають кореспонденти і питають, що я про це думаю. Про що, – питаю я, стоячи спиною до диму з вікна 502. Вони питають, що я думаю про референдум. Нічого, - чесно відповідаю я. Вони, розчаровані летять зі своїми камерами, своїми ручками, своїми питаннями, до іншого перехожого, що якраз фотографує дим. Він настроює свій апарат, намагаючись захопити якнайбільше диму. Той вперто тікає в напрямку південного заходу.
Спецслужби у тимчасовій тиші, аномальній для нашої гучної планети, звинувачують одне одного. Радикальні буддисти беруть відповідальність за вибух на себе. Я купую морозиво за 2.20 і відкриваю жовтий конверт.
