На жодній мапі світу ви не знайдете маленького хуторця Великі Комірці. Але не тому, що він не заслуговує на таку честь, чи то занадто малий за розміром та кількістю населення, ні -ні, причина захована глибше. Під прошарком його власних малопомітних недоліків можна знайти просте пояснення, так би мовити, первинну причину цієї події, незначної події як для легковажних укладачів вітчизняних мап. Так – так. Ці майстри просто нехтували робити те, що від них вимагала держава, а саме - дотримуватись свого розпорядку дня, працювати самовідданно, прискіпливо ставитись до виконання своїх службових обов’язків. Чиясь миттєва неуважність, чиясь легковажність і от – маємо декілька десятків ображених жителів Великих Комірців та мільйонів жителів країни, які назавжди втратили можливість споглядати на мапі маленьку крапочку з надписом : „Великі Комірці”. Між іншим, в устрої цього хутора можна знайти багато цікавого, такого, що заслуговує на увагу будь – якої пересічної людини, якій не байдужа історія та культура власної країни, власне життя нарешті. А це стає можливим тому, що Великі Комірці є суцільним втіленням цього життя, сучасного життя - ніби дзеркальним відображенням. Це ідея, до речі хутірського філософа діда Григорія, того самого, який декілька років тому активно поширював теорію зародження життя та появи первісної людини за допомогою гостей з космосу на безмежних полях рідного великокомірцевого краю. Теорія, як і буває в подібних випадках, за відсутності доказів ( або свідків ) не підтвердилась, а дід Григорій на деякий час відійшов від наукових справ, зосередившись на своєму радикуліті. Хоча сама ідея вельми цікава і колись ще може бути переглянута, зрозуміло за наявності доказів (і за наявності свідків ). Ну, а в цілому, тут було тихо і якось буденно.
Раптом звичайний ритм життя хутора Великі Комірці було порушено. Порушено неочікувано, незрозуміло.
А почалось все минулої весни, ранньої сонячної весни .....
Спочатку у Степана, того, чия хата стоїть біля самої крамниці, у дворі виросла якась потвора, маленьке колюче деревце, щось схоже на яблуню і кактус водночас. Виросла швидко, за ніч. Це дитя природи порозкидало зелено – рожеві гілки з червоними пахучими квітками в усі сторони і повільно хиталось, довіряючи ранковому свіжому вітерцю. Терпкий запах плив у повітрі і лоскотав носа усім цікавим особам, а їх набігло - ой як багато !
Весь куток зібрався щоб подивитись на цю диковинку. Дід Григорій натякав на підтвердження власної теорії ( є ж доказ !), баба Марфа одразу сказала про участь якихось вищих істот, які мають відношення до цієї значної події.
Хутірські діти - Юрко, Андрій, Танька та Оксанка захоплено дивились на дерево і пошепки розмовляли. Колгоспний голова Федір Іванович зняв капелюха, витер ним лоба і промовив :
- Ну, Стьопо ! Я ж тобі казав – кидай ти ту оковиту !!
Ольга і Наталка, теперішні подружки і в минулому суперниці, винесли однозначний незворотній вирок - зрубати і край !
- Що будемо робити, Степане? - запитав Федір Іванович. – Ти ж розумієш...
- Розумію.. - невесело відповів Степан.
- Це ж подія не дуже гарна, я б навіть сказав – небезпечна! Ти б Степане, того - подумай, може тобі переїхати. Може на новому місці життя кращим буде, га?
- Не знаю. - зажурився Степан.
Він розгублено дивився на дерево, міцно стискав у руках іржаву сокиру. Степан хоча і полюбляв навідуватись до хутірського шинку баби Марфи, але людиною був непоганою, чуйною. За життя нікого не образив, не зачепив. Поступливий був цей Степан. Це точно.
В ці хвилини Степану сусіди нагадали багато забутих подій і фактів його біографії: і партійне минуле, і душевну слабкість до оковитої і тривале навчання у столичному вузі. Не обминули і його сумнівного зв’язку з колишніми суперницями, а тепер подружками Ольгою та Наталкою. Власне кажучи, останні були найактивнішими у своєму прагненні схилити громаду на бік свого однозначного вироку.
- Степане, Степане! - дорікала Ольга. – Я завжди знала, що ти чудний, але щоб так. Я навіть не уявляла..
- Степане! Як ти міг таке допустити! – додавала Наталка. – І чого Воно виросло саме на твоєму подвір’ї? Щось тут не гаразд!!
Степан із сльозами на очах декілька разів із сокирою в руках підступався до дерева і зупинявся, опускав руки, ховав свої чесні очі від народного осуду.
Потім все - таки знайшов в собі силу проявити твердість рішення і сказати тихе „Ні !” , а потім повторити більш гучніше і впевнено:
- Ні ! Нехай росте собі !
- Як!! Що він собі думає? Це нахабство! Свавілля! Ач, - надумався! П’яниця! - понеслось між людьми.
Такого ніхто не чекав, особливо колишні суперниці, а тепер подружки. Не говорячи вже про інших жителів хутора Великі Комірці. Тому народ ще деякий час висловлював своє незадоволення, а потім став поступово залишати свої позиції і повільно розходитись по домівкам, адже на хутір темно – синіми плямами не зворотно насувалась ніч.
А вночі дерево хтось зрубав, безжально знищив.
Степан зранку сидів на своєму крильці і мовчав. Справа від нього стояла пляшка горілки, зліва сидів двірський пес Мухтар.
В такий компанії Степан і просидів до самого вечора. Увесь день коли біля його двору проходили сусіди, він пильно на них дивився і з посмішкою спостерігав як вони прискорювали ходу ( Що? Ходите? Ну, ідіть, ідіть). Так пройшов день.
Вранці біля двору Степана знову зібрались мало не всі жителі хутора Великі Комірці, вони зачаровано споглядали маленьке колюче деревце з зелено - рожевими гілками та пахучими квітками і мовчали.
- Що ж тепер буде? Як же тепер жити з таким соромом!
Через деякий час із області приїхати журналісти, гучно клацали фотоапаратами та блимали яскравим світлом, говорили в мікрофони, дивлячись в свої камери. Вони ж задавали дурні питання усім присутнім і, по більшій частині, самі на їх відповідали.
Жителі хутора дуже швидко зникли з вулиць і позамикались у своїх домівках.
Пізніше чудо – дерево показали в новинах обласного телебачення і написали в газеті про нього та теорію діда Григорія про зародження життя і появу первісної людини на території хутора Великі Комірці.
Через декілька днів у Великі Комірці приїхала група стурбованих людей у захисних комбінезонах, вони почали за допомогою складної електронної апаратури все вимірювати у дворі Степана : землю, повітря, будинок, Мухтара, і , звісно, саме дерево. Апаратура після десяти хвилин експлуатації почала гарчати на людей і раптом замовкла, захисні комбінезони перетворились на лахміття і гості за мить зібрали свої речі і зникли за горизонтом.
Приходив дільничний інспектор у формі пісочного кольору з великою товстою папкою, почухав потилицю ( що ж це таке, хай йому грець!), щось собі записав у своїх паперах, зайшов в гості до баби Марфи і також зник.
Більше Степана і його дерево ніхто не турбував. Сам же Степан розлучився з оковитою, і почав нове життя , життя без головної болі з ранку, життя наповнене зрозумілим тільки йому сенсом життя та пахучим запахом зелено-рожевих квіток дивного дерева. Він тепер піднімався дуже рано, одночасно з появою сонця і починав працювати на городі - наводити там лад, який раніше йому не вдавалось зробити. Сусіди намагались уникати Степана, тому він так самотньо деякий час і жив. Ну, а потім раптово зник. Казали, що бачили, як він вранці одного дня з великою сумкою попрямував у бік траси.
Приблизно через місяць після згаданих подій центром народної уваги стала баба Марфа. Раптом на її охайному городі виріс буряк. Подія сама по собі не значна , от тільки якби буряк не був розміром з колгоспний трактор. Весь куток зібрався щоб подивитись на цю диковинку. Колишні суперниці, а тепер подружки виносили однозначний вирок, хутірські діти пошепки розмовляли, дід Григорій безмежно радів, а колгоспний голова побіг комусь телефонувати. Сама баба Марфа розгублено мовчала...
- Ну, Марфа! Ну, Марфа! - кричала Ольга. Від тебе я такого не чекала! Це ж треба розвести хтозна що на своєму городі! От садівниця! От домогосподарка!
- А ще строїла тут із себе. Та ти за одне із Степаном! – говорила Наталка.
Тут повернувся Федір Іванович і почав всіх заспокоювати:
- Люди добрі! Я зателефонував кому треба. Їдуть вже. Їдуть. -
і він швидко пішов додому.
„ Що ж тепер люди скажуть” - думав він. – „ Це ж не вперше таке”.
- Ач! - промовив хтось із натовпу. - А ще голова! І як же він допустив!
На другий день приїхали журналісти, на третій - люди у захисних комбінезонах, і, нарешті, під кінець тижня прийшов дільничний інспектор. Гості довго не затримались і залишили після себе тільки деталі складної електронної апаратури, уривки комбінезонів та недописаний тремтячою рукою дільничного інспектора протокол .
Баба Марфа закрила свій хутірський шинок і почала жити новим життям.
* * *
Ось так поступово у маленькому хуторі Великі Комірці почались великі зміни. Від минулої весни і до теперішнього часу чого тільки не було... Ольга, та, що колись покладала одним оком на Степана, виявила на своєму подвір’ї потужне джерело з газованою мінеральною водою. Вода ця мала цілющі властивості, принаймні від надмірної ваги Ольгу врятувала. Так чи інакше, але вона помолодшала років на десять чи з цієї причини, чи з іншої. Хтозна, однак факт є фактом. Крім того, сама Ольга помітила, що відбулись деякі зміни не тільки із зовнішністю. Так, тепер її не дуже тягнуло збирати великокомірецкі чутки, та й гарчати на Степана тепер не хотілось.....
Наталка, та, що покладала на Степана друге око, якось вранці знайшла перед своїм будинком цілу клумбу чарівних троянд, квіти мали приємний запах і при невеличкому вітерці починали наспівувати веселу мелодію.
- Троянди – співаки! – так лагідно їх називала Наталка.
Дід Григорій спочатку збентежено очікував появи якогось гостя і у своєму дворі. Однак ніхто не з’являвся і це турбувало діда. Кожного дня, вранці, коли хутір ще спав, дід Григорій виходив у двір і перевіряв мало не кожен клаптик землі, мало не кожне деревце, кущик, квіточку. Ретельно перевірявся і город. Та все було марно. В такому розпачі дід Григорій почав жалітися власній корові і тут же отримав тривалу консультацію. Матильда (так звали корову ) як могла заспокоїла діда, сказала, що не так це важливо – ці гості! І повідомила, що якщо він не може прийняти цю складну проблемну для нього ситуацію, слід змінити своє ставлення до неї. Дід під час бесіди плакав (Матільда ще назвала це незрозумілим словом - катарсис), згадував своє дитинство, розказував про свої дитячі образи, про свої втрачені можливості. Так вони і запам’ятались сусідам, цей дід Григорій і його корова, два цікавих душевних співрозмовника, що вели дискусії до пізньої ночі
* * *
Подібні події у Великих Комірцях вже давно перестали бути новиною і нікого не дивували. Ніхто вже не звернув уваги на Білі гриби - мандрівники, Кавуни-футбольні м’ячі, Вишневий садок висотою з добру тополю, Летюче волошкове поле та на інші явища, які поширювались в центрі та на околицях хутора Великі Комірці. Тим більше, що стали поширюватись чутки, нібито у сусідньому селі на городі у одного із жителів виросла невелика яблуня з дивним приємним запахом.
Та що там у сусідньому селі! Казали, буцімто в обласному містечку у парку відпочинку щось дивне з’явилось, зовні схоже на кульбабу, але значно більше за розміром...
Ото була резонансна подія! Зібралось чимало жителів міста.
Говорили на хуторі і про Степана. Хтось бачив його в місті, в простому одязі пошитого з мішка, з бородою, ходив по вулицях міста і розказував про теорію зародження життя та появу первісної людини за допомогою гостей з космосу. Навіть згадували, що має вже багато послідовників цей Стьопа. До речі, саме під його патронатом на велике задоволення всього населення Великих Комірців у столиці відбулась урочиста подія - було випущено нову мапу країни із маленькою крапочкою і надписом :
„Великі Комірці.”
- Я одразу зрозуміла, що він хлопець, що треба, – розповідала Ольга сусідам. – Далеко піде - це точно!
- Що? - не погоджувалась Наталка. – Ти зрозуміла? Що ти там могла зрозуміти як у тебе в голові, що у опудала на городі! А те, що Степан хлопець надійний перспективний - було одразу видно.
- Оно як ти заговорила! Ач! Прилаштувалась! - миттєво зреагувала Ольга.
Так вони і погиркались.
* * *
Повернення Степана у рідний хутір одного літнього дня стало справжнім святом.
Було влаштовано теплий прийом з хлібом та сіллю. Мешканці Великих Комірців зібрались біля клубу, який вже давно став місцем урочистих святкувань, що відбувались як на всезагальному, державному рівні, так і на місцевому, коли святкували, наприклад, рік (а, точніше, день) заснування Великих Комірців. Народ вдягнувся у те найкраще, що знайшлося в їхніх шафах та скринях. Жінки з такого приводу витягнули навіть намисто, яке носили в молодості, дівчата блищали косметикою як нова копійка, а парубки, яких було й не так багато - вирядились у біленькі сорочки. Особливо шляхетно тримався дід Григорій, він усміхався усім присутнім, мовляв, „Степан герой , але ж і я не гірше...”
Стьопа розчулено дивився на славетне зібрання і мовчав.
Слово взяв голова Федір Іванович і довго та урочисто говорив про те, що Степан, цей простий український хлопець, що народився і виріс у їхньому маленькому нікому невідомому хуторі, зробив як ніхто багато в світі для добробуту Великих Комірців і для поширення серед людей нового знання.
- Шановна громада! Ми стали з вами свідками чудесного перетворення, яке сталось з цим простим хлопчиною. З пісні слів не викинеш, було, було у Степана багато недоліків. Але він геройські, я не побоюсь цього слова, мужньо, справився з ними. Саме тому, мабуть, на його ділянці вперше з’явились гості з далекого космосу, не дарма, не дарма, наші майбутні друзі (а я впевнений в цьому!) обрали нашого Степана для великої місії... Ну, а далі декілька слів скаже дід Григорій!
Дід Григорій поважно вийшов із натовпу.
- Шановні жителі хутора Великі Комірці! Я хотів би наголосити, що це не перша поява чудес за всю п’ятитисячну історію нашого хутора. Якщо ми б могли зазирнути на декілька століть назад, то стали б свідками й інших не менш важливих речей. І ще, я переконаний, що саме наш хутір є не просто місцем зародження людства, але й місцем перехрещення світів, яких, як ви знаєте, у нашому всесвіті ой як багато!
Всі радісно вітали промову діда Григорія. А потім могли виступити усі бажаючі і сказати і своє слово на підтримку ідей діда та взагалі всього того, що останнім часом так збентежило світ.
Прийшла ніч. І разом із собою вона принесла спокій. Але не надовго.
Вранці біля двору Степана знову зібрався чималий натовп. Всі здивовано дивились у двір і мовчали. Вони дивились на яблуню. Звичайну яблуню. Мабуть антонівку. З великими соковитими жовтими яблуками. Але цього вже ніхто не міг точно сказати.
- Що це за рослина!! Яка потвора!!! Яке чудовисько! Куди дивися Степан! Як це могло статись?
В цей час Степану згадали все. А потім винесли однозначний вирок.
Найбільше кричали колишні суперниці , а тепер подруги....
