- Мамо! Марія Петрівна сказала годівничку зробити, для пташок... на балконі! - Надійка, як завжди, льотом влетіла до кімнати. – Треба взяти дощечку гладесеньку, а тоді...
- Зачекай, - зупинила Надійку мама. – По-перше, з дощечками – це до тата, а, по-друге, сумніваюся щодо балкону. А Пуська - ти, що, забула?
І тато, коли ввечері повернувся з роботи, теж сказав, що на балконі пташок годувати не вийде. Пуська – кішка хоч і в літах, а за горобчиком чи голубом може й на бильця виплигнути... Спіймати, може, і не спіймає, але розлякає всіх точно... а як сама впаде?!
На маму й татка ображатися Надійка не могла. На Пуську, що розляглася на канапі, наставив на них рожеве вушко, щоб краще чути, тим більш.
Але як же не послухати Марію Петрівну?! Усі ж, усі в класі сказали, що будуть годувати птахів. Що ж робити? Має ж бути якийсь вихід...
І татко, як завжди, вихід знайшов.
Під час сніданку батько покликав Надійку до вікна.
- Дивись, ось тобі й підопічні, - сказав він.
Спочатку Надійка не побачила жодних пташок. Під вікном була гамірна вулиця – тротуарні плити, тоді смуга газону, наразі блякло-жовта від зів'ялої трави. Далі широка стрічка асфальту, якою в обидва боки котилася ріка машин.
Вона запитливо подивилася на батька, а той, присьорбуючи каву, посміхнувся й показав на інший бік вулиці. Саме навпроти в суцільній стіні будівель була величенька прогалина – скверик, заповнений старими деревами, що цього осіннього ранку чорніли крізь туман своїм оголеним, заплутаним віттям.
Крім того, верхівки дерев густо вкривали ще якісь темні кульки – наче величезні яблука. Придивившись, Надійка побачила, що це чорні птахи. Настовбурчивши пір’я, вони, мабуть, шукали серед гілля притулку від негоди.
- Це ґави? – запитала Надійка.
- Швидше, граки, - відказав тато, - роздивишся зблизька. Ґави мають сірі спинку й живіт, а граки суціль чорні, але з білим дзьобом. Та, власне, яка різниця? Годувати незле й тих, і тих.
- Переходити вулицю небезпечно, - втрутилася мама. – Поглянь, який рух!
- Не треба нікуди ходити, - посміхнувся тато. - Відвідувачі самі завітають до нашого ресторану.
Тато й Надійка завжди виходили разом з-під арки на вулицю, а тоді розходилися - вона до школи, а він за ріг, на зупинку метро. А сьогодні вони разом підійшли до газону. У Надійки в пластиковому мішечку були шматочки зачерствілого хліба. Їй трохи не вірилося – невже птахи роздивляться, хай навіть із висоти, її частування за суцільним потоком машин?
- Висип на траву, і відійди трошки, - порадив батько. – А тоді подивишся.
Надійка так і зробила. А коли озирнулася, один грак обережно, боком, уже підбирався до їжі. Раптом до нього спустився ще один... ще... а тоді немов чорна хмара знялася з дерев і, опустившись на цьому боці вулиці, заполонила газон. Надійка побачила, що тато теж зупинився біля рогу й спостерігає за птахами й за нею. Вона весело помахала йому й підстрибом побігла до школи.
Уже за два дні граки стали злітатися до Надійки, тільки-но вона висипала крихти з мішечка. А тоді стали зніматися з дерев назустріч їй, щойно вона з’являлася в арці. Тепер Надійка завжди мала в кишені щось для граків, аби їм не довелося піймати облизня.
А коли одного дня білі хмари наче ковдрою вкрили шкільний будинок, а тоді ще й просипалися пухом, Марія Петрівна запитала учнів, чи не забувають вони допомагати пташкам у скрутні часи. Діти розповідали, як хто влаштував годівнички.
До Олиного балкону ласувати крихтами та зернятками прилітають зграйки горобців. Щоправда, слідом за ними сунуть голуби, займають усю годівницю, важкі, у переливчастих шатах, і горобчикам тільки завдяки своїй спритності вдається утягти в тих з-перед дзьоба й собі шматочок. А ще прилітає двійко горлиць – гарненьких, з голівками, наче туго обв’язаними хусточками, з кільцями на шийках, як разочки намиста. Вони геть небоязливі, мов ручні.
У Костя птахи ще розумніші. Це синички. Вони злітаються дзьобати шматочки несолоного сала, що Кость підвішує для них на довгій ниточці. На таку годівничку можуть сісти тільки вони. Якщо Кость не додивиться, що час новий шматочок вивішувати, синички дзьобиками стукають по підвіконню та в шибку.
- А мої граки мене впізнають навіть з іншого боку вулиці, - розказала Надійка. – Побачать, що із двору виходжу, і сю ж мить до мене линуть.
Оля й Кость Надійці не повірили. Мовляв, птахи можуть призвичаїтися до місця, де їх годують, а не до людини.
- Ти ж граків не розбираєш, де який? – сказав Кость. – Ось і вони так само. Їм усі люди один на одного схожі.
Але сваритися друзі не стали. Натомість домовилися сьогодні ж після уроків влаштувати перевірку – чи насправді граки такі кмітливі?
...Спостережний пункт влаштували у Надійки на кухні – звідти і скверик, і шматочок газону навпроти - як на долоні. Ще й до того ж Надійчина мама заходилася смажити на великій пательні пиріжки з яблучним повидлом та пригощати дітлахів. Навіть виходити на вітер і холод не хотілося. Але – діло є діло. Експеримент, не аби що!
План був такий. Спочатку з-під арки виходить Оля. Підходить до газону, але корму гракам не пропонує. Після неї те ж саме зробить Надійка. Якщо птахи не злетяться й до її пустих рук, то зрозуміло буде, що вони розпізнають їжу, а жодним чином не того, хто її дає.
Оля стала натягати куртку, зелену з білим хутром.
- Чекай-но, - сказав Кость. – У Надійки червоне пальто. Може, граки на кольори реагують? Наш Джек сигнали світлофора краще за мене знає.
Проти ускладнення перевірки Надійка не заперечувала. А Оля й поготів – яка ж дівчинка відмовиться щось на себе примірити?
Усе ж таки Надійка трохи хвилювалася, спостерігаючи з вікна, як Оля прогулюється вздовж газону. Може, граки й справді звикли саме до її яскравого одягу, а не до неї?
Але ні. Птахи на цей бік вулиці не звертали жодної уваги, і, взагалі, здавалося, не збиралися полишати своїх улюблених дерев аж до весни.
Тенькнув дзвоник – до прихожої зайшла розчервоніла на холоді Оля.
- Так, Надійко, - увійшов у роль наукового керівника Кость, - тепер ти йдеш... Можеш у своєму пальто, а краще в Олиній курточці...
- Давай я в твоїй піду, - запропонувала Надійка. – Подивимось, чи птахи мене пізнають, коли я буду перевдягнена хлопчиком.
У картатій курточці й чорному хлопчачому картузі, під який Надійка сховала свої світлі кіски, вона й сама себе не впізнавала. Але насипала повний мішечок хліба та крупи.
- А то що ж я їм дам, коли прилетять? – пояснила вона. – Я їх ще жодного разу без частування не залишала.
Поки спускалася ліфтом, так і чула недовірливе хмикання Костя.
Але рішуче зробила крок з-під арки.
А назустріч їй наче повітря закипіло від мерехтіння чорних крил. Граки й на газоні не чекали, планерували просто перехожим під ноги.
Оточена кільцем, Надійка все ж-таки підвела всю компанію до травички, припорошеної першим сніжком. На білому тлі ще гарніше вимальовувалися чорні, аж сині, поважні постаті граків.
Не зволікала далі. Хай Кость каже хоч що, а дослід завершено успішно. Дістала з кишені мішечок, стала розкидати їжу посеред газону.
З вікна за нею назирали Кость і Оля, не забуваючи про пиріжки.
- Зараз підемо до Олі дивитися її пташок, тоді до Костя, - подумала Надійка. – А скоро Новий Рік, ялинка... Ой, як добре!
Добре жити на світі, коли в тебе стільки друзів – і мама з татком, і Кость з Олею... і Пуська, звичайно! А от тепер ще й нові вірні приятелі – граки.
