Вони летіли над сплячою землею, над містами й селами, над садами й полями, іноді так низько, що майже торкалися трав чи прохолодних вод, інколи здіймалися до самих хмар, летіли немов дві примари в світлі місяця. Вони піднялися на таку височінь, куди ніколи не залітали навіть птахи і вже не лишилося нікого крім ангела, відьми та безмежних небес, кудлатих хмар, які пахли дощем, сяючих зірок, котрі сяяли так близько, що від них віяло жаром і, якби крила Пуріелю зліпили з воску, вони б давно розтопилися й він впав би до долу. Але янгол летів, його крила здіймалися та опускалися з ледь чутним шелестом. Ніч здивовано оглядалася їм в слід. «Що за дивний союз?», - питали одна одну душі смертних приречені на вічне на вічне блукання світом. Маргариті якось не спадало на думку, що вже шість років вона належала до них, надто живою почувалася.
Тим часом, поки тривав цей чудний політ без мети, що мав скінчитися на світанку бо разом зі сходом сонця розбивалося на друзочки тіло відьми зліплене з місячних променів, тануло волосся сплетене з ночі, сині очі витікали водою. Кожного ранку оберталася Маргарита вітром, подихом, раніше раділа цій необмеженій свободі, але тепер була матір’ю й не могла опиратися потребі торкнутися своєї дитини.
Користуючись нагодою графиня розглядала янгола, був той ще зовсім молодим, якби не знала, що таким він залишиться до самого кінця світу, могла б прийняти його за хлопчика. А так, скільки років йому, 10, 20, 1000? Ніхто не скаже. Проте вік янгола турбував її найменше і судячи про вік вона, в останню чергу, звертала увагу на зовнішність. Сама виглядала як 17-літня, а вже от 93-й рік блукала по землі. Цей таки був молодий і до такого висновку прийшла Маргарита щойно заглянула в його чисті, прекрасні очі. В них ще не читалися ні сила на мудрість, тільки безмежна доброта. Вона знала: він їй не суперник, вона розуміла як легко буде обманути Пуріеля тому, за інших умов, навіть не бралася б за це, але зараз мова йшла про її сина.
Не вперше доводилося Маргариті бачити ангела, не вперше приходилося зваблювати й тягти за собою до пекла, а решта – то робота Сатани, в пекельному вогні перетворював він їх на ангелів. Можу саме тому Диявол так хотів, так цінував саме цю відьму, може саме з цієї причини відривав голови усів чоловікам, які сміли торкнутися її. В ній, попри всю розбещеність, зіпсованість відчувалося ледве помітне світло, ледь відчутне тепло. Вона не прикидалася ні святою, кожен ангел відчув би брехню, ні грішною, яку той поспів би рятувати, вона лишалася сама собою, відьмою, страшною, жорстокою відьмою, кровопивцею, убивцею з серця якої линуло тепло і саме це тепло притягувало інших, саме цього тепла, живого, трепетного тепла дотику, тепла рук, губ, тепла тіла так часто не вистачало янголам і зваблені, зігріті нею вони спускалися за Маргаритою в пекло. Жорстоко ж познущалися б з неї деякі демони там, в низу, може тому й лишив її Люцифер на горі.
Вони летіли, летіли цілу вічність, безкінечно довго, наскрізь пропиталися місячним світлом та вологою хмар і от, над самісіньким морем, Маргарита почала спускатися, ангел понісся за нею. Вона ступила на велику скелю, що возносилася над водами, тихий шум хвиль заколисував. Графиня любила море, ще за життя вислизала через вікно, неслася сюди й сиділа мало не до світанку, аж доки кошлата мітла не втрачала своєї магічної сили.
- Я знаю, він дорогий тобі, - сказав ангел.
Жінка притисла палець до губ, самим цим рухом звеліла йому мовчати, але янгол не слухав.
- Я знаю, ти любиш його і не бажаєш йому зла, - вів він далі.
- Зважаючи на те, що звати злом, - вимовила жінка спокійно, - Я знаю, що ти скажеш мені, надто добре знаю вашу породу і те, що ви називаєте добром, а я вважаю марнуванням часу…
Ангел мовчав.
- Я не хочу цього для сина. Я бажаю йому свободи.
- Ти приречеш його на пекельну муку, на вічну муку.
- За все треба платити. За те, що я збираюся дати йому платити доведеться особливо дорого, але воно того варте.
- Він має стати великим.
- Обов’язково, неодмінно і я допоможу йому.
Вони сперечалися до світанку намагаючись відвоювати одне в одного право піклуватися про малого Єремію і скінчилося все тим, що тіло Маргарити розтануло в повітрі, а Пуріель понісся до хлопчика. Їх було двоє й з часом Ярема мав вирішити. Їх було двоє…
Всю дорогу назад згадував янгол минулу ніч, пригадував місячне світло, що так гарно миготіло на чорній воді, жар зірок й шум хвиль.
- Я люблю його, - сказала йому Маргарита, - Я не хочу йому зла.
Пуріелю хотілося крикнути, що така як вона не може любити, але в глибині душі ангел й сам не вірив в це. Вона стояла перед ним, така молода, зовсім юна, його ще могла обманути зовнішність бо він не знав людей, не знав життя. Вона стояла перед ним, її очі світилися ніжністю, ласкою турботою, він би спитав чи правда все, що казали про неї, але мовчав, не смів.
- Давай так, - сказала Маргарита й легенько торкнулася його щоки.
Янгол відсахнувся ніби обпечений.
Жінка посміхнулася.
- Я не скривджу тебе.
- Я не хотів, вибач.
- Нічого, все гаразд.
- Давай так, - вимовила графиня, - Ти робиш свою роботу, а я те, що вважаю за потрібне.
Пуріель не встиг відповісти бо вона розтанула коли сонячні променя впали на кам’яну скелю, розтанула як тінь ніби її ніколи й не було.
Ангел склав крила й влетів у відчинене вікно. Єремія ще спав спокійним, солодким сном.
- Вона не права, - прошептав ангел, - не права вона, не права.
Пуріель легенько торкнувся губами чола хлопчика, в ту мить його обдало вже знайомим жаром живого, теплого тіла.
Маргарита сиділа на краю ліжка навпроти малого Яреми, місячне світло лилося на підлогу ніби молоко. Вона не могла відірвати очей від хлопчика, не могла надивитися на нього, легенько погладжувала маленьку ручку, боялася відпустити.
- Ходи до мене, - прошептала жінка, - сідай на колінця.
Він забрався до неї на коліна, обхопив її шию руками і вона відчула, ніби у власних грудях, як б’ється крихітне серденько.
- Ти моя мама?, - спитав хлопчик.
Жінка відсторонилася, пильно глянула на сина.
- Що ти знаєш про свою маму?
- Ну, вона була дуже гарна і дуже добра, найдобріша людина в світі, як Пречиста Діва.
- Діва Марія?, - спитала Маргарита і малий кивнув.
- Ні, - вимовила графиня, - Я не твоя матір.
- Тоді хто ти?
- Вважай мене…своїм ангелом-охоронцем.
- В мене вже є один.
- Їх ніколи не буває забагато.
Відьма пильно дивилася на сина, боялася пропустити найменший його порух, найбуденніший погляд.
- А як тебе звати?, - спитав Єремія.
Графиня замислилася на мить, а тоді сказала:
- Маргарита.
- Як маму?
- Так.
- Але ти не вона?
- Ні.
Жінка помітила, що хлопчик засмутився, тому поспішила втішити його.
- Та мама все одно завжди поряд, завжди дивиться на тебе, допомагає тобі, любить тебе.
В Єремії на очі навернулися сльози і Маргарита з жахом зрозуміла: вона не знає що робити.
- Не плач, не плач маленький, - почала заспокоювати сина графиня, - Не плач, все добре, все гаразд. Хочеш політаємо?
Єремія одразу ж повеселішав.
- Справді політаємо?, - спитав він витираючи мокрі щічки маленькими кулачками.
- Обов’язково. Хоч зараз.
Вона посадила хлопчика собі на плечі й випурхнула у вікно ніби якась небачена нічна птаха. Вони літали недалеко, кружляли понад замком щоб можна було одразу ж вернутися.
- Я хочу щоб ти пообіцяв мені дещо, - сказала раптом Маргарита синові.
- Що?
- Більше нікому, ніколи не розповідай про мене. Обіцяєш?
- Обіцяю.
- Добре.
З того часу, ніби за умовами якогось таємного договору, Пуріелю належав день, а Маргариті – ніч. З того часу, щойно темрява сповивала землю своїм чорним покривалом, Марія відчиняла вікно, молода графиня заходила до кімнати, а ангел йшов і Ярема належав їй аж до світанку.
Помаленьку стала вчити відьма сина своїй науці і поки в день хлопчик, під керівництвом янгола-охоронця, наливався світлом, в ночі матір наповнювала його маленьку душу темрявою. Сам Єремія не виявляв схильності ні до одного ні до іншого залишаючись десь по середині між ними двома. Він просто відчайдушно прагнув знань й з роками ця жага ставала все відчутнішою, невситимішою. Його не цікавили звичні забави та розваги однолітків, хлопець навіть від батька віддалився, дні й ночі проводив за книжками, котрі діставав де тільки міг й черпав, черпав знання ніби з бездонної криниці. Нерідко книги Єремії приносив Пуріель, то були дивовижні книжки, яких мало кому доводилося торкнутися не те що відкрити, а тим більше читати. Ярема читав, робив помітки, записи, запам’ятовував. Часто книги, що цікавили його були написані на невідомих мовах і тоді янгол допомагав їх вивчити, а вчився юний граф швидко, все схоплював на льоту.
Коли ж заходило сонце з’являлася Маргарита, хлопець вже сам відчиняв для неї вікно, вона приносили з собою ще дивнішу, химернішу науку. Матір допомагала сину варити найрізноманітніші зілля, котрі зберігали молодість, продовжували життя, заліковували рани. Вона вчила хлопця літати, все тіло змалювала якоюсь дивною маззю, Ярема ставав легеньким як пір’їнка і тоді його відносив вітер.
Якось Ярема сильно порізав руку, тоді Маргарита взяла долоню сина в свою і рана розітнула вже її шкіру і вже з її тіла пролилася не кров, але вода.
- Ніщо в світі не з’являється й не зникає безслідно, - пояснила жінка, - Якщо я залікую твої рани вони обов’язково відкриються в когось іншого.
Вона поцілувала його чоло.
- Якщо я заберу твої страхи вони неодмінно передадуться комусь іншому.
Молода графиня посміхнулася дивлячись на сина.
- Тепер не болить?
Той заперечливо хитнув головою.
- А тобі, - спитав хлопець дивлячись на її порізану руку, - тобі не боляче?
- Коли рана була в тебе боліло значно сильніше. Ходи сюди, ще щось покажу.
Вона взяла його за руку й вистрибнула через вікно, витягла з-за пазухи ножа й порізала зап'ясток там де темно-сині вени трепетали зовсім близько до шкіри. Син було кинувся до неї, хотів перев’язати рану, але вона зупинила його.
- Дивися уважно, не бійся за мене.
- Куди дивитися?, - спитав він спантеличено.
- Дивися на землю.
І хлопець став придивлятися до порослого коротенькою, шорсткою травою ґрунту і там, куди падала темна жижа, що пролилася з тіла його матері, виростали розкішні, яскраво-червоні троянди, котрі світилися осяяні променями місяця. Ярема заплескав в долоні від задоволення, хотів було нарвати квіток, але Маргарита зупинила його.
- Не торкайся їх, - сказала вона, - вони отруйні. Все, що народжується з крові й смерті отруєне. Це тобі кожен скаже.
Тоді графиня зірвала одну, велетенську, особливо красиву троянду з м’якими, шовковистими, росою вмитими пелюстками.
- А ти не боїшся отрути?, - спитав Ярема.
- Ні, - вимовила жінка, - Я вже давно не боюся ніякої отрути, колись і ти не боятимешся.
Коли вони вернулися до кімнати Маргарита вклала сина спати, а сама підійшла до столу і стисла стебло зірваної троянди так сильно, що з нього полилася якась каламутна рідина й стекла у велику, кришталеву вазу. Тоді викинула квітку, сіла поряд з хлопцем, поцілувала його чоло, взяла за руку.
- Пуріель казав, що ти нічому доброму мене не навчиш, - вимовив раптом Єремія.
- Нічого не знає твій Пуріель. Я всьому можу тебе навчити, всьому що хочеш, такому чого він навіть не уявляє, що йому навіть не снилося.
Ярема заплющив очі, тоді йому було років десять, але знав і вмів хлопчик вже більше ніж більшість на схилі літ. Може то було занадто, може перестаралися його матір та янгол-охоронець, але ж Єремії судилося стати великим і вони обоє знали про це.
- Подивишся, що на ранок станеться з вазою, - сказала Маргарита вже майже сплячому синові, - Тільки сам не прибирай, звели Марії, вона знає як з таким розбиратися. Добре?
Хлопчик кивнув, але відьма не була впевнена в тому, що він чув її.
- Ти чуєш, що я кажу тобі?, - спитала графиня добряче струсонувши сина.
Ярема перелякався з просоння, окинув свою кімнату збентеженим поглядом.
- Завжди уважно слухай мене, - звеліла Маргарита, - Завжди уважно слухай мене і ніколи не роби нічого без мого дозволу. Зрозумів?
Малий кивнув.
- Не чую, - прикрикнула на нього матір.
- Зрозумів, - прошептав Єремія.
Вона бувала дуже строгою, навіть жорстокою з ним і в його ставленні до цієї дивної жінки перемішувалися захоплення, страх, покора та любов.
- Накажеш Марії прибрати в ранці. Чув?
- Добре.
- Тепер спи.
І хлопчик скорився як корився їй завжди, підклав кулачок під голову, звернувся калачиком, вона вкрила його покривалом бо на дворі стояв кінець вересня, ночі, та й дні, ставали дедалі холоднішими. Єремія засинав, матір співала йому колискову на якійсь дивній мові, якої хлопець ще ніколи ні від кого більше не чув, на якій не написали і – він знав це – ніколи не напишуть жодної книжки. В тій колисковій вчувався шум вітру, тремтіння листя тополі, шарудіння морських хвиль, барабанення дощу по склу, крик якоїсь нічної пташки, торохтіння коників в траві. Він засинав і йому снилися дивовижні сни.
Маргарита посміхнулася, поцілувала сина, підійшла до вікна, вже збиралася вийти, але голос Пуріеля зупинив її.
- Ти вже йдеш7, - спитав янгол.
- Так, - сказала вона, - маю побачення з Сатаною.
- Хочеш розплатитися за тіло?
Жінка знизала плечима, посміхнулася.
- Ну так, я ж все-таки відьма.
І вистрибнула через вікно, вітер підхопив її легке, майже невагоме тіло й підкинув до небес, тоді вона з веселим криком й сміхом осідлала хмарку й понеслася до місяця де було призначено їй побачення. А Пуріель негайно зачинив, ліг на ліжку поряд з хлопчиком.
- Ні, - прошептав він, - не можна дозволити цій потворі навіть на крок підходити до нього.
Раптом погляд янгола впав на кришталеву вазу наповнену якимось каламутним багном, котре помітно роз’їдало прозорі стінки посудини.
- Напевне її робота, - пробурмотів Пуріель, взяв вазу й пожбурив через вікно.
На ранок уся трава на подвір’ї вигоріла і не росла там ще багато років.
