Нас було троє. Я, Дузер та Малий…
…Дузера ви не знаєте, а Малого могли побачити в будь-якому куточку нашого маленького містечка. Одягнутий в широчезні штанці з кишенями на колінах та кофту червоногарячого кольору, він одразу привертав до себе увагу. А потім ця його зачіска…Ні, ви не подумайте - особисто я демократично ставлюсь до всяких там нововведень, але жовто-руде з шоколадними краплинками волосся мені не подобалось однозначно. Малий полюбляв залицятись до дівчат, слухати найсучаснішу музику, а в колі друзів часто закликав до “ драйву”, та пропонував робити “паті”.
Щодо Дузера, то він був іншого ґатунку. Такий собі інтелектуал –всезнайка. Принаймні, так вважав він сам, його улюблені тітонька і дві-три молоді та такі самі пришелепуваті подружки. Власне кажучи, він і зовні виглядав кумедно. Високий, худорлявий з витягнутим обличчям та ще в окулярах. Через призму скла в очах Дузера можна було прочитати інтерес до проблем Всесвіту та буття. Світ, в свою чергу, не забував майбутнього науковця і постійно дарував йому випробування у вигляді різних пригод. Дузер вважав себе спеціалістом в життєвих питаннях і в складних ситуаціях його друзів, в першу чергу - мене та Малого, виступав в ролі експерта і порадника. Ми в таких випадках уважно слухали Дузера, кивали головою, сердечно дякували, а робили все навпаки – і ви знаєте - нам це допомагало!
Як Ви зрозуміли, в цій компанії лише я мав здоровий глузд і був довершеною досконалістю. Я так вважаю. І тітонька Дузера, між іншим, також. Досконалість, кажу вам, досконалість…
Сьогодні нам було весело. Про це можна було здогадатись із задоволеного, обернутого в посмішку обличчя Дузера та веселого напівспіву Малого. Ми зайняли оборонну позицію на лаві місцевого парку відпочинку і чекали слушної нагоди до розгортання подій у будь-якому напрямку. І тут почав Малий:
- Все ! Досить! Довго ми будемо тут сидіти ?
Дузер мовчав. Мабуть, думав.
Тому сказав я:
-В мене є ідея. Пішли в нічний клуб.
І ми пішли.
* * *
Вперше я закохався в третьому класі, предметом моїх бажань була однокласниця та сусідка Наталка Барановська .
Наш роман був недовгим, але бурхливим. Запам’ятались випадкова зустріч очима на уроках, перший дотик руки, спільні прогулянки зі школи, і, нарешті, обіцянки один одному про вічне кохання.
Так-так, тоді мені було добре..
Потім наш зв’язок обірвався. Прийшли хвилини суму, роздумів про світ, на деякий час мені стала байдужа вся жіноча стать. Важко передати всю глибину моїх почуттів. На щастя, я знайшов порятунок в навчанні та новій вчительці літератури Оксані Петрівні. Це захоплення принесло мені “ гамму” нових переживань і я немовби другий раз народився на світ. Радість та втіха запанували в моєму серці. Цього разу я був обережнішим і не поспішав повідомляти про свої почуття. Це було також важко, але я мужньо тримався, аж поки Оксана Петрівна раптом не вийшла на пенсію. Потім були Маша, Таня та всі інші. Вони неочікувані з’являлись в моєму житті і так само зникали.
Так йшли мої роки.
* * *
Цікаво, як її звуть - Оксана, Наталко чи може Ірина ? Це питання я тепер задаю собі щодня ( з того часу як зустрів її просто вулиці пекельного літнього дня).
Ви знаєте як це буває - ви живите своїм спокійним врівноваженим життям, спілкуєтесь з друзями, вечорами переглядаєте телевізор, їздите в гості до бабусі, і раптом зустрічаєте “ її” - і немов би блискавка б’є у ваших ніг - ви втрачаєте спокій, і все що раніше було цікавим - тепер стає другорядним …
Ми повільно рухались назустріч - Я і Вона, дві маленькі загублені істоти в цьому втраченому світі, два шляхетних мандрівника на дорозі життя - єдина надія нездійсненого кохання…
Остання надія, кажу вам, остання…
Потім ми постійно зустрічались в різних куточках нашого містечка – просто вулиці і в супермаркеті, на дискотеці і у парку відпочинку..
Ми зустрічались поглядами, і тільки..
В той час як мені хотілось єднання душ, спорідненості духу..
* * *
Отже, я тебе вірно зрозумів, оце і є твоя міфічна красуня ? - перевірив Дузер.
-Так, Дузере ! ( який кмітливий хлопчисько!)
Ми зосереджено дивились на групу дівчат, стрибаючих під звуки “попси” і серед них знаходилась Вона, єдина і неповторна. Малий промовив:
- Або сьогодні, або ніколи !
Отже, сьогодні !- підтвердив Дузер.
І вони обоє пильно глянули на мене.
Сьогодні !- закінчив я.
- Тоді чого стоїш ?
Вони думають це так просто. Зробити цей мужній вчинок.
Але вони знали що потрібно робити.
- Якщо не ідеш ти - іду я ! – почав Малий - обирай ! Або взагалі піде Дузер …
-Ні-ні !! Тільки не Дузер ! – заволав я. І почав повільно рухатись до свого щастя..
“Агов! Моя єдино втіха та надія !! Я вже йду до тебе !!!Я звільнився з полону нерішучості і крокую до тебе для здійснення своєї мрії !! В цю мить з’єднаються наші руки і ми полетимо в країну сновидінь…Всі усмішки свої я подарую тобі і ми будемо кружляти від хмаринки до хмаринки, гріючись в променях сонця !!”
Я зібрав всі сили і впевнено по-чоловічому промовив:
-Ну, що красуня – потанцюємо? Ча-ча-ча !
Моя єдина і неповторна посміхнулась, блимнула очима і по-жіночому відповіла:
- Пішов ти …
* * *
Ми поглинали свіже пиво і воно повільно вмирало в наших горлянках. Потім ми купили чіпсів, справжніх картопляних чіпсів, та ще й з грибами. Грибів там не було ( певно не сезон, та й дощу не було !), а чіпси відправили туди куди і пиво - просто до шлунків…В цей час я зрозумів, що життя - річ цікава, адже коли ви молоді та безтурботні – які можуть бути проблеми?
Однак іноді на вас звалюється увесь світ, поглинає цілком всього і ви почуваєте себе справжніми чіпсами…
- Дузере, як ти думаєш - приємно бути чіпсом ?
-??
-Так-так. Маленьким та беззахисним чіпсом, який може в будь який момент загинути, просто загинути !!!
- Так - так, ми тебе розуміємо - закричали мої друзі.
Нас було троє. Я, Дузер та Малий …
