З того часу малий Ярема жив у домі свого батька, старий граф дуже прив’язався до хлопчика бо той нагадував йому Маргариту. Вона й справді продовжувала жити в ньому, була в його очах, поставі, вимові, навіть голосі. Він успадкував неймовірну, хоча й трохи жіночну, вроду матері та її гнучкий розум, з захопленням, захватом хапався за все нове, ще з дитинства проявив таку невситиму жагу знань, що Янош аж злякався, сам же ніколи не любив навчання, а Єремію більше нічого й не цікавило, ні ігри з однолітками ні забави, лише книжки, книжки, дослідження, музика, математика, геометрія, астрономія, астрологія, ніщо інше не мало значення для підростаючого юнака. Старіючий Янош навіть хвилювався за сина, не можна ж так мучити себе нерідко відмовляючись навіть від їжі та сну. Дуже скоро забув граф про непорочність Маргарити і вважав Ярему своєю дитиною, навіть під сумнів цього не ставив, не уявляв як міг жити без хлоп’яти раніше, не розумів чому так довго не бажав визнавати його. З появою Єремії Янош знову відчув себе живим, потрібним комусь, більше не проводив безкінечні години дні та ночі в кімнаті покійної дружини, не дивився благально на портрет з якого зникло тепер її зображення, помалу почав забувати такі милі серцю риси обличчя, наказав привести до ладу спальню Маргарити, але прислуга, навіть під страхом смерті, не бажала заходити до того зловіщого приміщення, тим більше після того як побачила, дивним чином змінений, портрет і Яношу довелося пригрозити батогами покоївка, а тоді пообіцяти чималу винагороду перш ніж вони таки увійшли до середини й виконали наказ свого господаря. А тоді граф замкнув покої на ключ і майже двадцять років, аж до його смерті, туди ніхто не заходив. Він не зміг би цього пояснити, але не хотів бачити Ярему в кімнаті матері. Янош розповідав сину про Маргариту, її красу, її доброту, про те як вона з’явилася йому уві сні однієї ночі, навіть про те, що була незаймана коли народила його, трохи побоювався каза таке, але малий Єремія поганенько розбирався в фізіології тому ні на мить не засумнівався в тому чи доводився Янош йому батьком.
- Вона була непорочна як пречиста діва Марія, - казав старий граф.
І в свідомості хлопчика ці два поняття, «Матір» й «Богородиця», стали тотожними. До самої смерті він вважав Маргариту святою, а її портрет – священною реліквією.
З самого дитинства жив Єремія в двох різних світах, світі батьківському, де за ним доглядали десятки няньок, де він брав участь у найрізноманітніших церемоніях, де був сином великого графа Яноша, то був світ людей, розкоші, блиску, золота, прославлених вчителів, котрі знали менше ніж хотіли показати. Але був ще один, химерний, потайний світ про який малий Ярема нікому не розповідав. В тому світі він розмовляв зі своїм ангелом-хоронителем Пуріелем, в тому світі молода, вродлива жінка, обернувшись вітром, носила його ночами понад землею і забороняла будь кому розповідати про це. Та Єремія все ж якось розповів батькові про таємничу гостю, тоді хлопчику якраз виповнилося шість, тоді вперше почала проявлятися його схильність до наук та неймовірна жага знань.
- Я літав сьогодні, - розповідав Ярема старому графові за сніданком і уся прислуга, що була тоді у їдальні, насторожилася. Люди любили веселого, кмітливого малого, але ніколи не забували кому той доводився сином. Навіть через шість років після смерті Маргарити кожен пам’ятав про неї, тим більше, що тепер в матерів зникали, а то й зовсім народжувалися мертві чи покалічені діти, в цьому звинувачували не кого іншого як графиню. Якщо в околицях ставалося щось недобре, якщо з якоїсь причини вмирали люди, сонце випалювало чи град вибивав посіви або повінь затоплювала долину в цьому неодмінно звинувачували Маргариту. Може й була вона винна, а може й ні, хто його знає? Тим не менше чутки поширювалися, навіть до графа доходили незважаючи на заборони. Янош, завжди м’який та сердечний, особливо після появи Єремії, ставав надзвичайно запальним, навіть жорстоким коли мова заходила про честь померлої дружини і клявся, що вирве язика тому, хто посміє осквернити її пам'ять своїми брехливими балачками, а якби хоч одне криве слово про Маргариту дісталося вух Яреми для винного це скінчилося б смертю. Але навіть такі жорсткі міри не припинили балачок і ненависть до молодої графині стала ще несамовитішою.
- Я літав сьогодні в ночі, - сказав Єремія старому графу за сніданком.
- Як це ти літав в ночі? Мабуть уві сні?
- Та ні, - заперечив хлопчик, - Насправді, насправді літав, аж до світанку. Прийшла жінка…
Коли він вимовив останні слова з рук однієї зі служниць випала й розбилася тарілка, тоді Янош звелів усім вийти і, лише коли лишився з сином наодинці, став слухати.
- То ти кажеш, що літав цієї ночі?, - перепитав граф бо малий Ярема вже почав розповідати про щось інше запихаючи до рота великий шмат м’яса.
- А так, літав, - підтвердив хлопець, - Я вже спав коли прийшла жінка…
- Як вона увійшла?, - насторожено запитав граф.
- Не знаю, через вікно напевне. Марія не зачинала вікно і вона увійшла разом з вітром. Я сказав їй, що хотів би політати як вона літає, тоді..
- Вона літала?
- А як би інакше увійшла через вікно?
- А й справді, - погодився Янош.
Єремія ж, тим часом, розповідав далі:
-…тоді вона посадила мене собі на спину, обернулася вітром і ми полетіли. Ми літали до самого ранку, а перед самим сходом сонця та жінка вклала мене спатки.
Граф посміхнувся, погладив сина по голові.
- То була твоя мама, - сказав він розчулено.
Увесь наступний день хлопчик бігав по замку розповідаючи, що бачив свою матір, яка навчила його літати і ніяк не міг зрозуміти чому кожен, хто чув про це хрестився. Матуся ж була святою. На жаль оточуючі мали дещо іншу думку стосовно цього. Проте Ярема радів бо вони повірили йому, ну то й що з того, що злякалися, але ж повірили, а коли він розповідав про янгола-охоронця не вірили. Вірила тільки Марія – його нянька, так Марія вірила у все, тому малий граф не дуже й цінував цю легко доступну віру, а от те, що повірили покоївки, кухарки й дворецький означало дуже багато.
Малий граф навіть не уявляв як налякав оточуючих своїми балачками про Маргариту. Усі тоді страшенно злякалися за нього, боялися, що вона забере дитину на той світ чи, ще гірше, наверне у свою відьомську віру й тільки Марія, якої кожен сторонився адже та була раніше покоївкою пекельної графині, а тепер чомусь вперто не старіла, навіть молодшала, таємничо посміхалася. На просто так вона залишала відчиненим вікно, не могла увійти Маргарита у освячений дім, пройти через святою водою покроплені стіни, лише крізь вікно та все одно душно, тоскно було їй в будинку, боляче було бо не могла торкнутися сина і лише минулої ночі, вперше за шість років взяла малого на руки.
- Ви маєте тіло, моя пані!, - скрикнула Марія від несподіванки, коли Маргарита з диким захватом притисла свого любого, ще сплячого синочка до грудей.
- Забирайся звідси!, - гаркнула на неї графиня і Марія вийшла, неймовірний страх охопив тоді її, але до ранку змогла жінка перебороти його. Все одно була потрібна Маргариті. Хто інший впустить відьму в будинок? Та й де гарантії, що вона, нянька Яреми, не підмішає йому якоїсь отрути до ранкового чаю?
«Так от, що вона робила з ним минулої ночі, вітром обернулася», - подумала Марія і дика заздрість полонила її душу. Великою чаклункою була Маргарита, могутньою, вміла таке про що Марія не наважувалася навіть мріяти. Вона добре розуміла: все чому вчить її графиня то дрібниці, забавки, малому Яремі передасть матір своє знання, своє чорне знання, свою темну велич. З богами язичницькими, з демонами пекельними перемовлялася, шепталася Маргарита по темних кутках, шість років тому вмерла, а тепер нарешті знову вернула собі тіло. Навіть смерть не власна над нею. Як же тут не заздрити? Лише одним втішалася нянька юного Яреми – тією владою, яку мала над графинею, тим таємним знанням, яким володіла. Загадково посміхалася Марія коли чула, що десь народилася мертва чи спотворена дитина, знала, що то справа рук Маргарити. Шість років страждала відьма бо не могла торкнутися сина й злість свою виміщувала на інших жінках. Саме материнство ненавиділа графиня бо воно позбавило її свободи, але любов до малого Єремії виявилася сильнішою. Шість років не давала Маргарита спокою ні матерям ні їхнім малюкам, отруювала молоко, лякала, насилала хвороби, висмоктувала життя, руйнувала сімї, в болотах топила чоловіків, диких звірів нацьковувала на них і от, минулої ночі, нарешті торкнулася сина. Що це означало для Марії, яка ввесь цей час була тілом графині, руками, котрі пестили хлопчика, грудьми, які він смоктав, губами, що цілували його чоло?
- Я маму!, - закричав Єремія, коли зустрів свою няньку в коридорі. Та аж підстрибнула від несподіванки, перехрестилася, опустилася перед ним на коліна, лагідно посміхнулася йому, погладила волоссячко.
- Це чудово, хлопчику мій, - сказала вона, - Але чому ти думаєш, що то твоя мама?
- Тато сказав, - пояснив малий.
- Тато твій дуже любив маму і дуже сумує за нею, - вимовила Марія, - Дуже-дуже сумує, а коли дуже-дуже сумуєш за кимось то може здатися ніби ти бачиш цю людину, а насправді то не вона.
- То була не мама?, - розчаровано спитав малий Ярема.
- Я не кажу, що то була не вона. Але ж і вірити в те, що матуся зійшла з неба – говорячи це Марія особливо співчутливо посміхнулася – теж не варто.
Ще менше ентузіазму проявив Пуріель - ангел-охоронець Єремії, коли почув про Маргариту. Того ангела малий Ярема й справді бачив, його прислали на землю щойно дізналися яка плутанина вийшла з батьками хлопчика. Бог звелів подарувати таку обдаровану дитину людям, котрі зможуть подбати про неї, не дозволять вмерти передчасно. Це прохання янголи виконали, але от того, що матір’ю малого виявилася відьма, яка вся, разом з потрохами, продалася Сатані, якось не помітили. Довелося негайно виправляти ситуацію і відправляти на землю ангела щоб той протистояв впливу Маргарити. Такі дії, звісно, суперечили всім правилам, але що вдієш? Щойно Господь помітив якої помилки допустилися його підлеглі – янголи сподівалися, що це станеться якомога пізніше, бажано коли Ярема виросте праведником попри близьке спілкування з матір’ю – почалася гроза, котра тривала більше тижня, а чорні хмари закутували все небо ще довше. Та зрештою гнів Божий якось минув і всі янголи причетні до даного інциденту прийнялися з неймовірним захопленням та азартом – навіть ставки робили – спостерігати за тим, що відбувалося на землі. Десятки порад й заборон вислуховував Пуріель щодня. Так тривало три роки, аж доки Бог не розсердився ще сильніше ніж першого разу і не розігнав це збіговисько супроводжуючи наведення ладу грозами навіть більшими ніж раніше. Пуріелю тепер знадобилася б порада, але він боявся підніматися на небо, потрапив у безвихідну ситуацію, остерігався Маргарити й гніву Бога, а тому вирішив поки що не робити нічого, почекати, подивитися, що ж далі буде.
А далі Янош вирішив спати в кімнаті сина щоб знову побачити дружину і це дало всім кілька тижнів перепочинку бо Марія передбачливо зачиняла вікно, хоч і побоювалася гніву своєї пані, й сердита відьма змушена була блукати попід стінами, розгулювала навколишніми містами й селами виміщуючи свій гнів. Тоді в ночі було неможливо вийти з дому, сірий туман заливав усе довкола, шалений вітер виривав дерева з корінням, зривав дахи з будинків. Маргарита піднімала мертвих з могил, розбивали вони свої могили, склепи, рвалися на волю керовані лише її покликом, стогнали, кричали, вили як дикі звірі; відьми зліталися на шабаш з усіх усюд, проводили свої чорні ритуали, нехрещених дітей підмінювали на малих чортенят…
- Твоя матір була найдобрішою жінкою з усіх, кого я коли небудь знав, - розповідав Янош синові, - Вона була…вона була дуже чуйна, дуже терпляча і надзвичайно вродлива, така гарна, що аж ангели з неба задивлялися на неї.
- Так, - прошептав Ярема, - то напевне була моя мама, вона була дуже гарна.
А Маргарита кружляла попід вікном, дряпала стіни, до крові здирала пальці. Вона метнулася до кімнати Марії, так сильно вдарилася об скло вітром, що мало не розбила його.
- Впусти мене клята відьмо!, - кричала графиня.
- Я не можу, не можу впустити вас, моя пані, - виправдовувалася жінка, ще ніколи не бачила Маргариту такою розлюченою.
- Я отрую тебе, я тебе згною, ще живою червам згодую! Впусти, чуєш мене!
- Не можна щоб старий граф бачив вас, не можна щоб знав.
- Я вирішую що мені можна, а чого ні! Впусти мене, Маріє! Ти ще не бачила мого гніву!
Марія могла з цим не погодитися, чимало довелося їй витерпіти від своєї господині, але вирішила промовчати.
- Не можна щоб він знав, - намагалася пояснити нянька Єремії його матері, - Якщо він повірить балачкам, а він повірить як тільки побачить вас такою, в коли повірить то відмовиться від вашого сина, покине вашого сина на призволяще.
Маргарита перестала метатися, сама знала, що це правда, але так довго не могла торкнутися малого, а тепер клятий Янош стояв на завада от і зривала злість на тих, хто ні в чому не завинив.
Все це тривало аж доки старий граф не покинув марні надії на чергову зустріч з померлою дружиною і не перебрався знову до своєї кімнати. Тоді то й відчинила Марія вікно для своєї пані, тоді то й увійшла Маргарита до середини, переступила через підвіконня, відклала в бік мітлу. Взагалі, відьма її рівня могла літати й без мітли, але вже надто елегантно виглядала вона на цьому засобі пересування щоб від нього відмовитися. Отже, увійшла Маргарита до середини й на ліжку, поряд з сином побачила молоденького янгола зодягненого в біле, котрий погладжував хлопчика по голові.
- Я Пуріель, я його ангел-хранитель, - пояснив той.
- Я знаю хто ти. А тепер скажи мені, що ти робиш поряд з моєю дитиною.
- Ходімо зі мною, - покликав Пуріель й розправивши велетенські білі крила вистрибнув у вікно, а Маргарита, осідлавши кучеряву мітлу, послідувала за ним.
