Жила-була дівчинка, яку звали Віка. Вона вірила, що цей прекрасний світ був створений для її посмішки, для того, щоб вона могла гратися та радіти життю. А інші створіння існували, щоб доповнити картину прекрасного світу, який крутився тільки заради неї та її утіхи.
Одного дня дівчинці стало нудно. Ну, просто, страшенно нудно. Сиділа вона думала-думала, щоб таке зробити, щоб було по-справжньому весело. Їй, саме їй, а не комусь іншому.
- Чому б тобі не погратися з іншими дітьми, – запитала її мама.
- Це так нудно. Ми ж бачимось кожного дня.
- Тоді занурся у новий світ за допомогою казки.
- Читати?! – зневажливо запитала Віка. – Це також нудно.
- Чому це? Навпаки, читаючи книгу ти можеш відвідати краї де ніколи не була. Ти можеш заглянути до іншого світу – переконувала дівчинку мама.
- Хіба це цікаво? Заглянути у світ де я ніколи не буду. От якби можна було казку перенести сюди. А так…
Вона злізла зі стільця і пішла до кімнати, не знайшовши чим себе зайняти, Віка полізла на саму верхівку книжкової шафи шукати книгу. І не знайшла її. Тоді заглянула під ліжко. Але книги з казками там теж не було.
- А, - подумала вона, - може побіжу до лісу та пограю свою власну казку. Піду до гаю та полякаю вовків, вони ж мамі нічого не розкажуть.
Віка була ще маленька і не подумала, що вовкам це може не сподобатися. Є ж у сусідів пес Барбос. Він завжди радий бачити її. Одразу ж починає грати у хованки. Тільки Віка у двір, Барбос – за буду. І сусідські коти теж грають з нею, правда у лови. Тобто, тільки Віка появляла у їхньому полі зору вони одразу ж давали драла на найближче дерево. А з вовками найцікавіше буде грати – місця у лісі, щоб ховатись та бігати скільки душа бажає.
Пішла дівчинка до мами та й каже:
- Дай мені будь ласка пиріжків та мою червону накидку. Я буду гратись у сучасну Червону Шапочку.
Мама подумала, що Віка буде гратись з іншими дітьми і дала їй речі.
Незважаючи на післяобідній час, Віка сміливо пішла до лісу. Незабаром вона зустріла вовків. Певне вони хотіли їй сподобатись, бо увесь час показували їй свої зуби, ніби намагаючись посміхатись.
- Якщо я їм подобаюсь чому вони не ховаються, – так думала дівчинка Віка, посміхаючись вовкам у відповідь.
А вовки тим часом думали:
- Ну от, ще одна, не знає кого ще помучити і чекає, що ми гратимемось з нею. Та щоб їй. Основне, що ми голодні, а їжа сама іде до рота. Ха!
Дівчинці набридло стояти та нічого не робити і вона запитала:
- Ви знаєте, пани вовки, сьогодні така гарна погода. Грати з іншими уже набридло. Читати казки нудно. А тому давайте пограємо у казочку. Наприклад у «Червону Шапочку».
- У казочку пограємо?! – раптом почула Віка. Дівчинка зітхнула з полегшенням. Усе як у справжній казці, навіть вовки розмовляють.
- Ну так, – відповіла вона. - Усі ці казки уже зовсім старі. А ви огляньтесь! Навколо третє тисячоліття. Давайте створимо свою власну казку. Можна ж і «Червону Шапочку».
Вовки здивовано запитали:
- А тобі не страшно? Уже вечоріє. Ти одна у лісі. А нас багато.
Дівчинка перепитала стурбовано:
- А чому ви питаєте? Ви ж не зашкодите мені, правда?
- Звичайно ж ми тобі не зашкодимо. Ми граємось, – нервово відповіли вовки.
«Мабуть таки не треба було іти до лісу самій. Ну нічого хотіла погратись тепер треба самій і вибиратись», – так подумки говорила собі дівчинка, панічно роздумуючи, що ж все таки їй робити.
Раптом вона відчула, що уже відповідає:
- Ну що ж почали. Отже, іду я собі по лісу до бабусі. Вона зараз хвора лежить у своїй хатині. І я несу їй пиріжки. А далі імпровізуємо… Так буде цікавіше.
Вона накинула на себе червону накидку, підхопила кошика та пішла стежкою. Через хвилину їй перейшли дорогу уже знайомі вовки.
- Пиріжки або смерть! – грізно сказали вони. На мить маленькій Шапочці стало по-справжньому страшно. Вовки стояли пригнувшись до землі, ніби готові налетіти на неї кожної миті, і їх слина… Вона так гидко скапувала з кутиків їх пащ.
- Мабуть, я віддам вам пиріжки, – тремтячим від хвилювання голосом відповіла дівчинка. - Вони ж смачніші за мене… І поживніші… І свіжіші… Так-так, вони справді смачніші від мене. - І вона протягнула їм пиріжки.
Спочатку вовки зніяковіли. Вони ж знають казку про Червону Шапочку. І там Шапочка не дає їм ніяких пиріжків.
- А-а-а, – раптом згадали вовки, – це ж наша казка. Можна спершу з’їсти і пиріжки. Дівчинки потім вистачить на довше. Добре, що вона ні про що не здогадується і думає, що все це казка, така собі гра.
І вони почали швиденько поїдати пиріжки. Потім, хижаки мирно посміхаючись, сиділи якусь хвилинку, як кажуть, щоб усе усілось. А що почалось далі… Далі було якесь жахіття. Для вовків звичайно.
Сталось непередбачуване. Мама Віки пекла пиріжки цілісінький день. Того дня було сонячно і парко. От, напевне, пиріжки і зіпсувались.
Дівчинка дивилась як вовчі животи роздувались наче кульки. Хижаки почали скиглити та качатись по землі, голосно голосячи:
- За що це нам. Ми ж тільки хотіли тебе з’їсти.
Спочатку дівчинка жаліла вовків, та почувши ці слова, зрозуміла, що саме могло з нею статися, і швидесенько побігла додому.
Того вечора вона лежала у своєму ліжечку міркуючи про те, що все ж цікавіше читати старі добрі казки. Вони не такі вже і нудні. Навіщо створювати собі зайві проблеми, а потім думати як їх позбутися.
З цією думкою дівчинка вимкнула світло та полізла до ліжка. Невдовзі вона заснула. І снився їй новий світ казки. Її світ сучасної казки. Він існував тільки для Віки та її радості.
