Хтось вийшов з печери. Це був звір, але якийсь дивний. Тіло його було покрите чи то шерстю, чи то лускою. Ви можете подумати, що це дракончик, якби не цей незвичний покрив, який, як і сам дракончик, був сніжно-білого кольору з ледь помітним рожевим забарвленням. Давайте поглянемо на печеру та її жильця. Це таки дракон, тільки крихітний, якщо порівнювати з драконами з інших казок. Тіло його покривала дивно покручена луска. Тому і вигляд такий чудернацький.
Відкрию вам таємницю. Звіринку цю звали Белль. Ще два дні тому це була донька антиквара. Драконом вона стала, коли одягла каблучку з молочно-білим каменем. Люди не впізнали її у такому образі. Вони вирішили, що Белль є злою потворою, яка з'їла дочку старого купця, тому тепер, уже в образі дракончика, дівчина втекла до лісу. І ось тепер вона уже два дні жила у цій маленькій печері чи норі, що була у середині невеличкого пагорба. Оскільки навколо була осінь, Белль вирішила залишись тут принаймні на зиму. А можливо і назавжди.
Варто зауважити, що не тільки луска робила її незвичним представником драконячого роду, а і спосіб харчування. Замість того, щоб поїдати людей Белль споживала звичайне листя та траву. Це допомагало їй жити поряд з іншими мешканцями лісу.
Тут було безпечно. Люди її не знайшли, проте почали налітати інші гості - представники інших драконів. Усі хотіли переманити її на свій бік. І ось, на третій день, коли вона була біля озера, то побачила як щось спалахнуло у глибині печери.
Ще стоячи на вході до печери, вона помітила дивну істоту. Це був не дракон, а велетенський птах. От тільки хвіст у нього був зміїний.
- Доброго дня вам, добродію.
- Доброго і тобі.
- Ви ж, звичайно, впевнені, що я одна з вас.
- Ну-ну, – почувся якийсь глухий звук, – чому одразу це ти одна з нас? Ні, ти не є такою. О, я бачу здивування у цих великих драконячих очах. Ти не є і не можеш бути. Чому? Бо нас немає. Я один.
- Один? – пробурмотіла собі під ніс Белль.
- Так. Можна без зайвої скромності сказати, що я унікальний.
- Ого!
- Так. Ого! Я не завжди був таким... Але я прийшов не тому. Я прийшов тобі розповісти про тебе, твої нові здібності і той світ, який ти можеш створити навколо цієї галявини.
- Я?! Створити світ?! Отакої.
- Так. Ти маєш знати, що, не відаючи того сама, ти уже поєднана з цим лісом та галявиною.
Дівчина-дракончик тільки моргала, не спроможна висловити своє здивування.
- Розумієш, коли ти обрала собі цю печеру за домівку, ти стала частиною навколишнього світу. Я хочу, щоб ти розуміла, що тільки ти можеш покращити чи погіршити його.
- Чому я маю його погіршувати. Це як? Знищити чи що?
- Ти у жодному випадку не можеш знищити все, але забрати життя з навколишньої природи… Процес ще не зовсім завершено. Коли ти свідомо обереш собі це місце за домівку, ти поєднаєшся з ним. Твої почуття та емоції будуть віддзеркалюватись у природі цього місця. Так, якщо ти будеш тримати злість на людей, вони будуть блукати в цих лісах до самої погибелі, а якщо ні… Тут, я гадаю, ти зможеш розібратись сама. Пам’ятай, всі твої почуття будуть відбиватись у природі навколо.
- Мої настрої будуть вбивати людей?
- Ні. Не обов’язково. Проте усе може трапитись. Пам’ятай, усе навколо залежатиме від твого бачення та бажання.
З цими дивними словами він зник, залишивши тільки збентежену Белль та відлуння від уже знайомого «бабах». Кожен дракон, що з’являвся ніби вважав цей звук за стук у двері.
- Зачекай-но! – Белль пригадала, що основного таки не почула. – Як саме мені завершити процес об’єднання з природою навколо? Що саме я маю зробити.
Відповідь почулась уже десь здалеку:
- Зроби свій вибір. Обери собі це місце за домівку.
Дівчина-дракончик оглянулась, кинула поглядом на обжиту печерку, на звірів, які грались собі на сонечку - вони, навіть, не помітили гостя. Навколо галявини літала аура миру та гармонії. Причин вагатись не було.
- Тут тепер мій справжній дім, місце мого останнього притулку. Я буду піклуватись про тебе, а ти у свою чергу вбережеш мене від людей. Віднині ми будемо одним цілим. Принаймні, доки я не поверну собі людську подобу.
Галявина, трава та дерева у лісі відповіли їй тихим гулом, ледь чутним вітром…
…По обидва боки лісу були два міста. Народ не часто ходив через його зарослі, хоча найкоротший шлях з одного міста у інше пролягав саме через нього. Люди, які все ж наважувались ходити через ліс, говорили, що дуже важко там пройти. Ліс був густий, хоч і не дуже великий. Проте ніхто там не пропадав. Якщо хтось бувало і заблукав, то через декілька днів повертався, правда трохи якийсь дивний. Ні-ні, ви не подумайте, вони були живі і здорові. Здавалось, люди йшли з хащі без особливої радості, ніби залишаючи позаду, щось важливе, те що уже ніколи не побачать, не відчують. Вони ніби залишали позаду найпрекраснішу частину свого життя. Крім того люди пам’ятали тільки, як довго блукали хащею у пошуках дороги додому. Потім було дивне світло поміж дерев і якась поляна. Останнім проблиском було відчуття спокою, що миттєво охоплювало душу та думки. І все. Першим, що вони бачили потім це дерева, за якими проглядалось рідне селище.
