Старий граф сидів у великій, розкішно обставленій кімнаті обхопивши голову руками. Навпроти нього палахкотів вогонь, норовив вирватися з каміну, в котрому його полонили, але не смів. Непевне, червоняве світло витанцьовувало на стінах, на великих картинах із зображеними чортами й ангелами, які затіяли між собою дивну, безкінечну боротьбу. У чималій кімнаті таких картин, намальованих настільки майстерно, що слуги боялися заходити до середини, були десятки, їх замовила, а тоді з надзвичайною дбайливістю розвісила Маргарита. Вона увесь час міняла положення тих малюнків залежно від настрою, пори року, кута під яким на них падало місячне проміння і, розвішені її вмілою рукою з якимось таємничим умислом, ті картини оживали. Слуги часто клялися, що чули як їхня пані розмовляла з намальованими потворами на якійсь дивній, нелюдській мові, напевне то була мова якою спілкуються в пеклі.
Граф залишив все як було за життя його дружини і дивні, рукою художника створені істоти, що раніше переміщалися, ворушилися, тепер застигли нерухомо без своєї прекрасної хазяйки, лише зрідка кидали пильний погляд на старого господаря дому, але то була скоріше випадковість ніж результат чиєїсь наполегливої роботи.
Довгими годинами без сну та відпочинку, без їжі й пиття сидів граф в покої, який належав колись Маргариті, нічого в ньому не змінив, навіть плями крові, що пролилася з тіла жінки підчас пологів, так і зосталися на простирадлі. Він не дозволяв нікому нічого чіпати, навіть порох ніхто не смів витерти, та й ніхто не поспішав цього робити, всі надто боялися молодої графині навіть після смерті. Лише коли чоловік зморений сном, голодом чи своїми літами засинав у великому кріслі, дбайливі слуги виносили його з кімнати, вмивали, поїли, вкладали спати, але щойно він приходив до тями знову прокрадався до покоїв прекрасної відьми, цілував, булавки, котрі лежали на дзеркалі і котрими вона приколювала волосся того дня. Він лягав в її ліжко, загортався в її простирадла щоб лише відчути запах своєї мертвої дружини. Тут, в цих стінах, серед цієї розкоші створеної її рукою на його гроші, серед цих меблів з червоного дерева, срібних підсвічників, персидських килимів та велетенських дзеркал відчував граф присутність Маргарити, тут все пропиталося нею, тут й досі жив її дух, під цим ліжком знайшов чоловік обручку дружини, що злетіла з її пальця, коли дух покинув тіло, на цьому столі, в кришталевій вазі красувалися троянди зібрані її руками і на одній колючці все ще блистіла крапелька крові, а понад каміном висів величезний, в повний зріст ,портрет Маргарити – остання робота художника, котрий малював всі інші картини у її кімнаті.
Над портретом прекрасної пані працював молодий, талановитий митець три роки, три місяці і три дні. Кожного ранку, на світанку, коли сонце здіймалося з-за гори, золотило ріку, яка блистіла немов скло за вікном, променями вигравало на кришталевій люстрі дивними, різнобарвними переливами, запалювало свічки в чималих, ручної роботи підсвічниках, тоді приходила вона і в кімнаті на мить ставало темно бо краса її затьмарювала красу сонця, тоді художник втрачав дар мови й, беручись за пензель, малював Маргариту з благоговінням, як пречисту діву Марію. Вона посміхалася йому весело, радісно, навіть ласкаво, а він ввесь час губився, не знав, що сказати, знаходитися в одній кімнаті з нею для нього було рівноцінним тому щоб стояти на колінах перед божеством, малювати її – все одно, що малювати Богородицю.
Три роки, три місяці і три дні коли вона заходила до кімнати на світанку він хотів сказати їй щось важливе, надзвичайно важливе, щось таке, що вона мусила знати, але Маргарита притискала до губ свого тоненького пальчика і він замовкав, корився, в цілому світі не знайшлося б людини здатної опиратися їй.
Він хотів би намалювати її поряд з вікном щоб сонце відтіняло неймовірну красу цієї жінки, щоб гори стали продовженням чорного як ніч волосся, щоб в ріці відбилася синява очей…
- Ні, - вимовили вона й звеліла принести велике дзеркало й поставити його посередині кімнати, а тоді обернулася спиною до художника і сказала, - Ви малюватимете не мене, лише моє відображення.
І він малював так як хотіла Маргарита. Він малював і малював, з кожним днем вона ставала все прекраснішою, кожного дня він хотів сказати їй щось проте тонкий палець притиснутий до губ не дозволяв. Він малював аж доки Маргарита не стомлювалася позувати й не зникала за дубовими дверима, а в кімнаті зоставався лише п’янкий аромат її прекрасного тіла. Він малював і боявся закінчити роботу бо знав, що тоді вже ніколи не побачить її, а життя без неї, без цієї посмішки, без світла цих очей не уявляв. Він малював і не міг відірватися від роботи бо та Маргарита, що на папері ніби належала йому. Він малював, перестав їсти, спати, думав лише про неї, він неймовірно схуд, кожна риса його обличчя загострилася, а очі горіли божевільним вогнем і всі довкола нього знали, ще до того як художник перестав виходити з кімнати в якій працював над картиною, вже знали: йому кінець.
Він малював, малював і не помітив як минули три роки, три місяці і три дні й о третій годині по полудні додав останній мазок до свого шедевру. Потім довго стояв, довився на закінчену роботу, сам ще не міг розібратися у своїх почуттях, не міг зізнатися в тому, що закінчив картину бо це означало більше не бачити Маргарити, а не бачити Маргарити він не міг. Він дивився на портрет і не вірив, що жінка намальована ним справжня, але онде вона розглядає своє відображення в дзеркалі, така сама як на картині, навіть вродливіша якщо це можливо. Ті самі витончені, досконалі риси обличчя, повні губи, вузьке чоло, дугою вигнуті чорні брови, високі скули, велетенські сині очі під такими густими, довгими віями, що його дивує її здатність піднімати повіки. Ось шия Маргарити, така ж тонка й біла як і на картині. Онде плечі, під правою лопаткою ще примістилася маленька родинка до якої йому так хочеться припасти губами й цілувати, цілувати, та родинка зводить його з розуму, в нього туманиться погляд, він хапається за спинку крісла щоб не впасти і вона обертається, і посміхається.
- Ти закінчив картину?, - питає Маргарита.
Її вкрадливий голос звучить ніби десь на віддалі, пробивається через пелену простору й часу, але художник бачить цю жінку прямісінько перед собою, бачить її м’які, соковиті губи, котрі ворушаться, але він вже не чує слів; його погляд ковзає по шиї прикрашеній ниточкою перлів, які вигідно підкреслюють білизну її шкіри, зупиняється на високих, округлих грудях, що здіймаються під тісним, легким, темно-зеленим платтям. Він хитає головою, намагається зосередитися.
- Ти закінчив картину?, - повторює вона.
Він киває, на більше не вистачає сили.
- Я так і думала, - каже Маргарита, - Тепер можеш говорити.
- Що говорити?, - дивується художник
- Те, що ти хотів мені сказати на протязі цих трьох років.
Але він мовчить, він раптом розуміє: слова більше нічого не означають і кидається до неї, цілує її як навіжений, як божевільний, кусає її губи, душить її в обіймах, хоче бути ніжним з нею, хоче дати їй те на що вона заслуговує, а заслуговує вона лише найкращого, проте його зголодніле тіло вже не слухається ні розуму ні почуттів.
- На спину, - велить він їй, вона кориться без слів, без вагань і він занурюється в неї, не частина його, але все тіло; ввесь він як є, ким був чи хотів стати, занурюється глибоко в неї, так глибоко, що їй стає боляче і вона стогне як стогнали повії на місці котрих він уявляв її, і скрикує від болю, але йому вже все одно, він хоче роздерти її зсередини, розколоти навпіл, втопити у своєму сімені. Увесь біль, вся ненависть, страх, гнів, образа, агонія мчать крізь нього і переливаються в неї, вибухають в ній наповнюючи її всім тим, що він відчуває, чим він є…
Наступного ранку безголове тіло художника знайшли в ріці, так закінчував кожен, хто смів торкнутися Маргарити.
Старий граф сидів в кімнаті своєї померлої дружини, молився на її портрет, саму її відчував в тому портреті, молився на нього як на ікону, як на пречисту діву. Він знав, що не вартий Маргарити, що вона надто чиста для нього, навіть після весілля не посмів торкнутися цієї жінки, цієї дівчинки, якій в день вінчання якраз виповнилося 16. Краса її тіла, витонченого, зграбного, повного первісної сили життя, тіла ще не зовсім сформованого, з ледве округлими грудьми й загостреними плечиками звела його з розуму. Він втратив сон, не міг їсти, думав лише про неї, робив їй маленькі подаруночки і вона раділа так щиро, по-дитячому. Йому осточортіла його дружина – великосвітська паня, він гидував нею, гидував усіма іншими жінками лише ця напівдитина приваблювала старого графа, змушувала серце битися скоріше. Наївна, завжди усміхнена, весела, вона вийшла заміж за свого немолодого вже кавалера рівно через три місяці після таємничої, несподіваної смерті його дружини і стала графинею разом з тим отримавши ще один титул – відьми.
Старий граф страшенно любив молоду дружину і чим довше вони жили разом тим сильнішою ставала ця любов навіть незважаючи на те, що він так і не пізнав з нею радостей подружнього ложа й мусів спати під дверима в той час як з середини доносився сміх, чоловічі голоси, крики й стогони. Проте коли йому вказували на її зради він не вірив. Як могла вона зраджувати йому, дозволяти іншим торкатися себе тоді як навіть законний чоловік не пізнав цього священного тіла. За усі спільно прожиті роки, за усі дні й ночі проведені разом він жодного разу не торкнувся її, втратив свою чоловічу силу одразу після того як випив з одного кубка з молодою дружиною і, попри те, що дике, невситиме бажання спалювало його плоть, він не міг задовольнити його. ходив і до ворожок, і до лікарів, ввесь свій статок віддав би за те щоб вилікуватися та нічого не допомагало. І його любов до неї, з пристрасної, спопеляючої любові чоловіка, перетворилася на ніжність батька. Маргарита перетворилася на доньку якої він ніколи не мав і навіть сама думка про те щоб торкнутися її невдовзі стала здаватися йому протиприродною. Йому до болю подобалося тішити свою молоду дружину, задовольняти усі її забаганки, це приносило графу майже таке саме задоволення як і фізична близькість. Він любив її дуже. Всім своїм єством. Попри все вона була йому доброю дружиною, завжди привітна, усміхнена, Маргарита стала чудовою господинею і справи в маєтку йшли як ніколи добре. Майже кожного тижня влаштовувала юна графиня бенкети на які з’їжджалися гості з усіх усюд не стільки заради бучного свята скільки задля того щоб подивитися на прекрасну господарку. Коли граф бачив її зодягнену в розкішне плаття, прикрашену смарагдами та діамантами, коли брав її за руку, кружляв з нею в танці, шептав щось їй на вухо і вона весело сміялася його серце сповнювалося гордістю й радістю адже ця жінка доводилася йому дружиною, належала йому.
Шість років вони прожили разом, шість років за які граф жодного разу не засумнівався в її вірності аж доки вона одного разу не прибігла до нього в сльозах, не впала перед ним на коліна й не почала цілувати його рук просячи поради. Він перелякався не на жарт, просив розповісти все, Маргарита відмовлялася, грозилася накласти на себе руки, кілька тижнів не міг граф добитися від неї правди, а тоді з’ясувалося, що молода жінка вагітна.
- Я не знаю звідки це!, - кричала Маргарита, - Клянуся, що не знаю!
Чоловік тоді страшенно розсердився, ніхто не чекав від нього такого гніву, а його ж життя зламалося, розкололося навпіл, на дрібні шматочки коли він почув цю новину. Кілька місяців не міг граф бачити своєї жінки, мало не вмер від розлуки, мусив щодня, щохвилини переборювати нестримне бажання побачити її, почути її голос, провести рукою по чорному волосся, торкнутися щоки. Сотні раз зупинявся перед дверима кімнати графині з занесеною рукою й, ніби відчуваючи його присутність, Маргарита просила графа увійти, але той завжди йшов геть.
Коли вона була вже на шостому місяці вагітності, коли майже не виходила зі своїх покоїв і не чуючи навіть шарудіння її плаття чоловік мало не збожеволів, тоді й відчинив великі двері і увійшов до середини. Вона сиділа на ліжку склавши руки на колінах і дивилася на нього. Йому хотілося кинутися до неї, стиснути в обіймах, цілувати її, але вражена гордість не дозволяла. Його здивувало те як змінилася Маргарита, як розтовстіла, проте для нього залишилася найвродливішою жінкою на землі.
- Я знала, що ти прийдеш, - сказала вона, - напевне не знала коли, але була впевнена в тому, що таки прийдеш.
Він мовчав тому вона продовжила:
- Я знаю як все це виглядає, але я б ніколи…після всього, що ти зробив для мене я б ніколи…
- Ні, - перебив її граф, - не треба нічого пояснювати. Ти молода, ти жива, я все розумію, я не повинен був чекати іншого.
- Та як ти міг подумати про мене таке?!, - закричала Маргарита зриваючись на ноги, її прекрасні очі потемніли від гніву, - Я б ніколи…
- Що?! Ти б ніколи не зрадила мені?!
- Ніколи! Я б нізащо не зрадила!
Вона заплакала, в неї тремтіли губи, сльози котилися по щоках; він дивився на неї й, незважаючи ні на що, вірив їй. Вона стояла перед ним вагітна, присягалася в своїй вірності і він, всупереч здоровому глузду, вірив їй. Як могло таке статися?! На її обличчі не було написано ні розкаяння ні гніву, лише безмежний відчай.
- Я клянуся тобі, - прошептала Маргарита.
- Не клянися…
- Всім святим, життям своїм клянуся, що не зраджувала.
- Не клянися своїм життям!, - закричав він й впав перед нею на коліна, - Чим хочеш клянися, моїм життям клянися, тільки не своїм, не своїм!
Вона взяла його старечі, зморщені руки в свої й поцілувала кожну по черзі.
- Я клянуся тобі, - сказала Маргарита, - Всім, всім клянуся, не дай мені Боже дихати якщо я брешу, що не зраджувала тобі.
Граф притиснув її до себе, цілував чималий живіт, обливався сльозами радості й розкаяння. Не знав як, чому, але був впевнений в тому, що дружина казала правду.
- Ти мені віриш?, - спитала зрештою молода графиня.
Чоловік кивнув.
- Ні, глянь на мене, - попросила вона, - глянь на мене щоб я бачила твої очі, глянь і скажи, що віриш мені.
І він підвів голову й заглянувши у її прекрасні, сині очі сказав:
- Я тобі вірю.
Вона взяла його за руки й допомогла підвестися.
- Я хочу щоб ти переконався.
Граф розгублено глянув не неї, ще не розумів про що говорила жінка, а Маргарита, тим часом, опустилася на ліжко, підібрала подол плаття, розвела ноги і він у відчаї відвернувся, він відчув як тремтить всім тілом.
- Це нічого, - сказала графиня, - ти мій чоловік, тобі можна дивитися.
Граф так само стояв втупившись у підлогу.
- Подивися на мене, - звеліла Маргарита.
Він обернувся і вона побачила таку муку, такий голод, таку дику пристрасть в його очах.
- Тепер тобі можна торкнутися.
Повільно, несміливо, не відчуваючи землі під ногами граф наблизився до неї, опустився на край ліжка. Вона чекала. Він торкнувся її тремтячою рукою. Вона була незаймана.
- Я ж казала тобі, - прошептала Маргарита, - Ще жоден чоловік не торкнувся мене.
- Але як?, - простогнав старий граф, - Хіба таке можливе?
Жінка знизала плечима й посміхнулася.
- Не я перша, не я остання.
Тоді він впевнився в тому, що Маргарита свята. Які б чутки не ходили про неї, нічому не вірив чоловік, перестав поклонятися Богові, молився тільки на неї, її портрет замінив для нього ікони, до її кімнати ходив як до церкви.
Як могла вона померти така молода, така життєрадісна, весела, щаслива? Як міг Господь так жорстоко вчинити з нею? Як йому жити без неї? Тільки ці думки вирували в свідомості старого чоловіка.
Граф сидів в кімнаті своєї молодої дружини, він спав, його немолоде вже тіло не витримувало більше цього напруження, цієї муки, але раптом тишу, що сповила, поглинула його розітнув такий знайомий, вкрадливий голос.
- Коханий мій, - покликав чоловіка той голос.
Граф здригнувся, не смів розплющити сном склеплених повік, не смів повірити.
- Коханий мій.
Напевне здалося, стільки разів йому уявлялося, що знову чує ці слова. Тільки так Маргарита називала його, але тепер вона мертва і ніхто більше не сміє…
- Коханий мій, глянь на мене, - покликав голос втретє і хтось невидимий опустився перед ним на коліна. Серце графа стрепенулося, мало не завмерло, якби він розплющив очі й не побачив її перед собою то вмер би одразу, але онде вона – Маргарита, присіла на підлогу поряд з кріслом, в якому сидить він, і посміхається йому.
- Не може бути, - простогнав чоловік, гарячі, обпікаючі сльози покотилися старечими щоками.
Граф стиснув свою молоду дружину в обіймах, плакав, сміявся, цілував її, боявся відпустити, а вона тільки посміхалася.
- Боже правий, - шептав чоловік погладжуючи м’яке, чорне волосся жінки.
Яке то було блаженство знову торкатися її, знову відчувати в своїх руках це прекрасне, чисте, недоторкане тіло святої.
- Яношу, - намагалася заспокоїти його Маргарита, - Яношу, послухай мене.
Але він нічого не чув, не бажав чути, збожеволів від щастя.
- Я стільки просив про це Бога. Щодня, щохвилини просив вернути тебе мені, відпустити з раю до мене. Ти ж ще така молода…
Він взяв її обличчя в долоні, довго-довго придивлявся до кожної рисочки, до виразу синіх очей.
- Маргарито, - вимовив граф, - ти ще така молода, така прекрасна.
Вона мовчала, продовжувала посміхатися, але в погляді її, всього лише на мить, але він помітив це, з’явилося нетерпіння, навіть роздратування. Чоловік розумів: його дружина прийшла не просто так, їй щось потрібно, ввесь час намагається щось сказати, проте сказавши піде, а він не міг дозволити Маргариті піти. Букмекер использует его для привлечения новых игроков в индустрию ставок, но преимущество предоставляется и новому игроку.После того как он совершит первый депозит, на его бонусный счёт поступит аналогичная сумма. Промокод 1XBET Украина бонус при регистрации. Не совсем промокод, но вы все равно ставите не свои деньги, если пополните депозит, – 100% бонуса от внесенной суммы. Максимум указан в верхней части главной страницы официального сайта. 100% бонус за первое пополнение. Но прежде чем получить бонус нужно пройти регистрацию.
- Бог відпустив тебе?, - спитав Янош, - Господь милосердний, я завжди знав це, був впевнений в цьому. То ж була помилка, коли ти померла сталася помилка і тепер Господь виправив її, відпустив тебе, адже так?
Жінка кивнула.
- Він відпустив мене.
Чоловік ще сильніше притиснув молоду дружину до грудей, але вона випручалася, підвелася з колін, збентежений погляд кинула на вікно, туди де темрява ночі танула під натиском могутньої сили сонця.
- Яношу, я ненадовго прийшла, - сказала Маргарита.
- Як же не на довго?!
Він зірвався на ноги, кинувся до неї.
- Маргарито, Маргарито зостанься зі мною.
Вона відступила, відсахнулася, не дозволила йому торкнутися себе і чоловік відчув як до очей знову підступають сльози. Його старече серце вже не витримувало цього.
- Яношу, не плач, - попросила жінка наближаючись до нього, притисла голову графа до грудей, погладжувала його сиве волосся.
- Не плач, Яношу, я не можу бачити твоїх сліз. Не плач, Яношу, мені нема спокою після смерті, я тону в твоїх сльозах, захлинаюся.
- Я не хотів тобі зла, - схлипнув граф.
- Я знаю.
Вона відступила, змусила себе не дивитися у вікно, тільки на нього.
- В тебе є син, Яношу, - сказала Маргарита.
- Ні, він не мій син! Він вбив тебе!
- Він не винен в моїй смерті. І він таки твій син.
- Не мій!, - закричав Янош, - Я навіть пальцем тебе не торкнувся!
Вона знову підійшла до нього, стисла його руки в своїх.
В кімнаті стало світліше, починався новий день.
- В мене мало часу, - сказала Маргарита, - і тому якщо ти любиш мене, якщо ти коли небудь любив мене, якщо я дорога тобі то ти не перебиватимеш мене, даси мені сказати.
Чоловік мовчав, до болю стискав її руки в своїх, думав, що так втримає, вже відчував як вона вислизає.
- Коли двоє людей кохають одне одного, - вела далі жінка, - коли вони по-справжньому кохають одне одного цього достатньо щоб зачати дитину.
- Маргарито…, - почав було чоловік.
- Не перебивай мене, - зупинила його графиня, - Я в це вірю і ти маєш вірити. Ти ж бачив, ти ж переконався в тому, що я не зраджувала тобі, що я чиста, невинна перед тобою.
- Ти вмерла, - вимовив він.
- Бо на те була воля Божа. Яношу, я не маю спокою на тому світі коли бачу як живе наш син тут на землі. Він походить з великого роду, в його жилах тече благословенна кров твоїх предків, але мусить рости разом зі свинями позбавлений ласки та уваги батька.
- Він вбив тебе, Маргарито, - перебив її граф, - Я не можу його бачити.
- Він не вбивав мене!, - закричала вона, - Він дав мені нове життя, я воскресла в ньому, я живу в ньому. Ми обоє живемо в цій дитині, в нашому синові і я хочу щоб ти забрав його до дому, щоб виховав, дав належну освіту, щоб він став тим ким має стати.
Янош бачив як виблискували її очі коли вона говорила про дитину.
- Я прокляну тебе якщо ти відмовишся, - засичала Маргарита, - Я прокляну, зненавиджу тебе якщо ти відмовишся. Ти не знатимеш спокою ні на тому світі ні на цьому якщо відмовишся.
Ще ніколи не бачив граф своєї дружини такою, не знав цієї жінки, впертої, настирливої, котра стояла зараз перед ним. Нічого й ніколи не вимагала дружина від нього, всього добивалася ласкою й ніжністю, тепер же на нього дивилася фурія, що ледве стримувала своє нетерпіння, боялася сонця і він зрозумів.
- Ти відьма, - сказав Янош.
- Ні-ні, - прошептала Маргарита й відступила, - Хіба ти віриш всім тим балачкам…
Але він не дав їй договорити.
- Ти перекинулася моєю дружиною і прийшла щоб спокушати мене.
Жінка посміхнулася.
- Я не відьма, - вимовила вона, - Я матір. Я люблю свого сина. Я хочу йому добра і якщо сама не можу подбати про нього то сподіваюся, що хоч ти подбаєш. Ти подбаєш?
Він мовчав.
- Скажи мені щоб я знала. Ти подбаєш про нього?
Її голос звучав м’якше, але так само вперто і Янош зрозумів, що не може відмовитися.
- Скажи мені, - наполягала Маргарита, - Скажи мені, прошу тебе.
Вона мало не плакала, її великі, сині очі налилися сльозами, губи тремтіли. Такою ставала жінка коли дуже хотіла чогось. Такою він знав її, такій їй не міг опиратися.
- Я подбаю про нього, - вимовив Янош спокійно, - Я зроблю все чого захочеш.
Маргарита зітхнула, посміхнулася, змахнула зі щоки неслухняну сльозу і граф відчув як його серце наповнюється таким теплом, такою любов’ю й таким нестерпним болем, що готове розірватися. Він так багато хотів сказати їй, пояснити, хотів розповісти як страшно, холодно та сумно йому без неї, а натомість спитав тільки:
- Маргарито…
- Що, - вимовила жінка, знову біла спокійна і привітна.
Хіба не варто життя віддати за те щоб бачити її такою? Хіба не варто вмерти щоб знову бачити її щасливою? А вона ж просить його жити.
- Маргарито, це сон?, - запитав граф
- Якщо хочеш.
- Я не хочу щоб це був сон.
- Тоді ти не спиш. Все буде як ти хочеш.
Вона посміхнулася.
- Дивися сюди, - сказала жінка й вказала на щось в нього за спиною.
Янош обернувся і побачив картину, котра раніше була її портретом, але тепер на малюнку красувалися лише велетенське дзеркало та сонце, що сходило за вікном, а жінка не знати куди й ділася. Граф обернувся, хотів сказати ще щось своїй молодій дружині, але її й сліду не лишилося. Кімнату заливало яскраве денне світло і він лишився в ній сам.
Того ж таки дня Янош забрав вина в колишньої покоївки Маргарити.
- Я звати хлопчика?, - запитав чоловік у Марії.
- Єремія, - відповіла та.
