Попри вогонь, попри шалений вітер й грозу на третій день після смерті ховали молоду матір. Вона лежала на столі в кімнаті наповненій запахами топленого воску та польових квітів, лежала як жива, її щоки ще берегли тінь рум’янцю, до її вуст так і хотілося торкнутися поцілунком. Три дні сидів невтішний чоловік біля своєї молодої, прекрасної дружини, нікого не підпускав до неї, сам вбирав у розкішні, шовкові шати, сам вмивав, сам розчісував довгі, чорні коси, що струїлися як вода поміж пальцями, сам одягав на її тонку, білу шию дорогоцінні намиста, а на пальці – безцінні перстені з велетенськими каменями, сам прикрашав кімнату її улюбленими квітами, цілував її мертві вуста, його гарячі сльози текли по її холодних щоках.
- Маргарито, - шептав він, - Маргарито. Як могла ти вмерти, ти котра так любила життя, котра сама була втіленим життям, уособленою радістю? Маргарито! Маргарито!
Три ночі він як божевільний, як зачарований повторював ім’я своєї молодої дружини, своєї прекрасної коханої, кликав її у відчаї, а вона не чула захоплена буянням стихії, заглушена ревом грому, тріском вогню, сама стала вогнем.
- Маргарито!, - кликав її чоловік коли вона, уособлений пломінь, руйнувала будівлі, гризла стіни, палила церкви, ламала хрести, зливалася з людьми в передсмертному танку.
- Маргарито! Маргарито!, - кликав він коли пожежа підступила до самого його дому і усі повтікали зрозумівши: нічого не вдієш й, поспішаючи, рятуючи власні життя, забули про свого пана.
- Маргарито, на кого ти мене покинула?!
Жодної людини не зосталося в будинку окрім нього та мертвого тіла дружини і вогонь вже пробирався до середини, дихав димом, роз’їдав дерев’яні стіни, подібно до води просочувався поміж балками і чоловік з радістю очікував кончини, чекав тієї миті коли воз’єднається з коханою жінкою в раю (яке ж тяжке розчарування чекало б на нього), але раптом в сусідній кімнаті заплакала дитина і в ту саму хвилину розверзлися небеса й на землю полився дощ. Так скінчилася пожежа, так вижив він і його маленький син.
Через три дні після смерті ховали молоду дружину знатного графа. Через три дні винесли її тіло в чорній, дубовій труні й рушили зі своєю сумною ношею до цвинтаря, а дощ все лив, вітер збивав з ніг, шарпав одяг, не давав ступити й кроку.
- Навіть земля не хоче приймати її, - шепталися люди, що йшли за безрадісною процесією і потай хрестилися щойно їхній погляд падав на померлу.
Вона здавалася живою, ще гарнішою ніж за життя, найвродливіша жінка з усіх коли небудь створених Господом Богом і навіть від мертвої, бездиханної, холодної чоловіки не могли відірватися, не могли приховати пожадливості, котра вирувала на дні очей.
Звідки взялася ця непрохана гостя ніхто не знав. Казали ніби вона приїхала з країв, які межували з пеклом, казали: найстрашніші, наймогутніші чаклуни походили звідти, а цю жінку наставляв сам Люцифер. Ніхто й нічого не знав про неї, ніхто її не розумів, вона взялася нізвідки і невдовзі стала графинею.
Граф був немолодим, але дуже багатим, йому якраз перевалило за 60 і він 30 років прожив у щасливому шлюбі, котрий розвалився щойно з’явилася прекрасна Маргарита. Законна дружина графа вмерла від якоїсь таємничої хвороби і через три місяці молода зайда успішно вийшла заміж ставши, таким чином, чи не найбагатшою жінкою в тих землях. Тоді й почали злословити про неї і потай звати відьмою, потай бо граф позбавив би голови за такі розмови, але навіть попри це, незважаючи на страх смерті хвиля пліток та пересудів залила всі околиці.
Шість років прожила Маргарита зі своїм чоловіком, шість років він задовольняв її найменші бажання, з усіх кінців світу привозили для неї найдорожчий одяг, найрозкішніші прикраси і вона купалася в золоті, в сріблі дорогоцінних каменях, пила зі смарагдових кубків, їла з рубінових тарілок, платиновими булавками приколювала волосся. Шість років вони прожили разом, а вона не постаріла ні на день, здавалася ще зовсім юною, майже дівчинкою, ставала все вродливішою, з кожною годиною прекраснішою, казали це від того, що молода графиня вмивалася кров’ю своїх служниць.
Довгими ночами світилося самотнє вікно в західному крилі замку в кімнаті Маргарити, а на ранок, в ріці, що протікала повз нього, знаходили безголове тіло молодого чоловіка, ходили чутки ніби то так розправляються графиня зі своїми коханцями, яких заводить бо старий граф вже ні на що не годиться навіть попри зілля та настоянки якими вона поїть його. Сини, батьки, брати губили життя в обіймах ненаситної відьми, сміх та стогони доносилися з її покоїв від вечора до світанку, а коли сходило сонце на хвилях вже гойдався мрець, проте ніхто не вагався вибираючи між життям й ніччю з чаклункою, усі до єдиного обирали її.
І от вона лежала мертвим, але навіть мертве її тіло залишалося надзвичайно принадним і навіть мертву її жадав кожен чоловік, проте не бажала прийняти й упокоїти земля, зрештою земля теж була жінкою. Могилу вириту для Маргарити заливала води, труну ніяк не могли опустити оскільки вітер збивав з ніг, шматував одяг, сліпив, дикий рев грому заглушував слова священика, котрий читав заупокійні молитви. Цілу вічність, від самого ранку до пізнього вечора, тривав похорон і коли яму нарешті закопали дощ перестав, зупинився в ту саму хвилину як остання грудка землі впала на ще свіжу могилу. Хмари розступилися і, вперше за довгий час, проглянуло всіяне сотнями тисяч зірок небо. Люди перехрестилися, помолилися за упокій її грішної душі бо тепер, коли вже не бачили молодої графині, вже не відчували того безумного, всепоглинаючого страху перед нею.
- Позбулися нарешті клятої відьми, - шепталися жінки вертаючись до дому, а чоловіки сумно зітхали хоча й знали ким була вона.
Та все одно похоронами ця історія не закінчилася. Тієї ж таки ночі якийсь юнак безтямно закоханий в Маргариту викопав її мертве тіло з могили і за це граф наказав посадити його на палю після того як три роки гноїв у в’язниці. Вже наступного дня він звелів будувати для неї мармурову гробницю, яка запиралася на десять замків й ключі від усіх них він і в день і в ночі носив з собою. Проте навіть з могили, навіть замкнена на ключ Маргарита несла смерть.
Про сина граф, вбитий горем, зовсім забув і малого доглядала покоївка молодої графині. Три роки хлопчик жив з дітьми жінки, ті сприймали малюка як брата, котрого мати якось принесла до дому під покровом ночі. Малий був крихітний, не переставав плакати, нічого не хотів їсти, як вони намучилися тоді з ним, ночей не досипали, колисали, співали пісень, а у відповідь лунав лише дитячий плач повний болю, відчаю. Чогось бракувало дитині, щось всередині його маленького тільця ввесь час боліло і ніхто не міг допомогти, навіть сільський лікар приходив, оглянув малюка й сказав, що жити йому лишилося не більше трьох тижнів.
Тінню блукала душа Маргарити по світу, не знала ні спокою ні спочинку, лякала перехожих місячними ночами, крала нехрещених дітей в молодих батьків, наганяла хвороби, розносила чуму, нищила врожаї, обернувшись чорною кобилицею витоптувала посіви, повінню заливала поля, вила вітром, клубилася грозовими хмарами, спокушала вродливих юнаків прекрасною незнайомкою, навідувалася до їхніх спалень, сіновалів на яких вони прихиляли свої стомлені голови, поцілунком випивала їхні грішні душі.
На камені лежала Маргарита, легка, прозора як димка, волосся її змішувалося з водами ріки, шкірою стали місячні промені, сира земля – тілом, маленька рибка тремтіла в неї в грудях замість серця. Спала Маргарита спокійним, солодким сном, незважаючи на всі злочини не відала турбот бо хто не знав любові, милосердя, прощення чи добра ніколи не шукає їх. Звабливі видіння малювала перед Маргаритою її бурхлива уява, але раптом до вух долинув плач дитини і було в тому плачі щось нове, незнане, щось таке чого не помічала вона у відчайдушному крику відібраних у батьків хлопчиків та дівчаток. То плакав її син і якесь дивне, досі невідоме почуття стрепенулося в мертвому, холодному серці прекрасної графині, зірвалася вона зі свого каменя і, гнана ще незрілою любов’ю, помчала туди звідки линув той плач. Маленька хатинка не окраїні села постала перед нею, легкий, ледве помітний вогник тремтів за вікном, саме там, в дерев’яній колисочці підвішеній до стелі гойдався і плакав її малюк. Обурилася Маргарита. Чи в такому домі, серед таких людей мав рости молодий граф? Він мав спати на шовкових простирадлах й гратися золотими брязкальцями, ввесь світ повинен лежати біля його крихітних ніжок, десяткам няньок, покоївок слід метушитися довкола малого. І вперше пошкодувала прекрасна графиня про те, що вмерла, вперше захотіла знову зодягтися в тверду, піддатливу плоть щоб притиснути дитину до грудей, годувати молоком, а не водою, яка тепер без перестану сочилася з її набухлих сосців.
- Хлопчику мій, - прошептала Маргарита підходячи до дерев’яної колиски розмальованої червоними півниками і малий перестав плакати, посміхнувся, потягнувся рученятами до своєї матері, яку бачив тільки він. Переглянулися люди, котрі оточували колиску, все зрозуміли, але ніхто не вимовив жодного слова, задули свічку й полягали спати, тієї ночі їх вже не будив дитячий плач.
А Маргарита сиділа на стільці, не відриваючи погляду стежила за сином, який тихенько спав у своїй колисочці.
- Люлі-люлі-люлі, - співала молода графиня посміхаючись, - налетіли гулі та й сіли на люлі, стали думать та й гадать як дитину забавлять.
Коли повний місяць піднявся високо над землею, коли його проміння пролилося через вікно осяваючи примарну постать відьми, вона відчула як наливається кров’ю, зодягається в плоть. Маргарита протягнула було руку, хотіла торкнутися малюка хоч на мить, але велика, важка хмара затулила нічне світило і жінка зосталася не більше ніж тінню, примарою, її прозорі пальці занурилися в м’якеньке, крихітне тільце не відчуваючи тепла.
- Клятий негідник!, - завила Маргарита, - Я стільки зробила для тебе, чому ж ти не даєш мені доторкнутися до нього?! Він же мій син!
І вона знову опустилася на стілець, не могла відірватися від дитини, ввесь світ, раптом, зосередився для неї в цьому маленькому шматочку плоті. Коли, звідки взялося це почуття? Чому те, що робило раніше щасливою здається тепер таким мізерним в порівнянні з цим волоссячком, з цими оченятами, пальчиками?
- Сину мій, - прошептала вона, - дитино моя.
- Я знала, що ви прийдете, - роздався голос в неї за спиною.
Маргарита обернулася, на неї дивилася її покоївка.
- Ти можеш бачити мене?, - спитала молода графиня.
- Тепер можу, - відповіла жінка підступаючи до тієї, якій служила раніше, - Але навіть коли не могла все одно знала, що ви тут, моя пані.
- Я не збиралася приходити.
- Звісно ні, проте ви тепер матір, а матері не так легко відмовитися від своєї дитини.
Маргарита посміхнулася.
- Тому ти й забрала мого сина, щоб я прийшла до тебе.
- Я не могла дозволити пропасти дитині моєї великої пані.
- Чого ти хочеш за це, Маріє?
І Марія кинулася їй в ноги.
- Навчіть мене всьому, пані, всьому, що самі знаєте, навчіть як зберегти молодість, як збудити в серці таку любов, таку пристрасть, якій неможливо опиратися, яка зводить з розуму. Навчіть мене як перетворити попіл на смарагди, а золу на золото, як жити вічно. Навчіть мене всьому, що самі знаєте.
- Для цього треба від усього відмовитися, навіть душу віддати.
- О, я готова віддати, продати ту прокляту душу сотню, тисячу раз. Ніякої користі з неї нема, довкола лише смерть і злидні, злидні, кожну копійку мушу рахувати, в багні порпатися, а я хочу жити. Хіба це так багато? Хіба так непростимо хотіти жити по-людськи? Моє життя минає, я щодня, щохвилини відчуваю як воно минає, як моє тіло в’яне, як зморшки ріжуть шкіру, а я ж була вродлива, майже така сама вродлива як моя пані.
Маргарита посміхнулася, але злі вогники зблиснули на дні її прекрасних, синіх як волошкове поле, очей.
- Ти ж бачиш: я не всесильна, - мовила молода графиня, - Бачиш, в мене навіть тіла нема, свого сина не можу торкнутися, а хочу цього більше всього на світі.
- Я торкнуся його замість вас, - сказала Марія й потягнулася до малюка, але Маргарита прикрикнула на неї:
- Не смій чіпати його своїми брудними руками і не проси мене про неможливе. Чула, що казали ніби мене навчав сам Сатана?! Хочеш щоб тепер передала якійсь нікчемній служниці його велику науку?!
Тоді Марія взяла зі свого ліжка невеличку подушку й збивши її легким, звичним рухом проказала:
- Дитина кволенька, слабка, сама лише шкіра на кісточках, шкода буде коли з нею щось станеться.
І вона глянула на Маргариту, але не витримавши її страшного, лютого погляду відвернулася. Вродливе обличчя молодої графині перетворилося на потворну маску ненависті, проте вже наступної миті на ньому з’явилася поблажлива посмішка.
- Я навчу тебе, - сказала Маргарита і Марія впала на коліна, з її очей бризнули сльози вдячності.
- Ви не пошкодуєте про це, - шептала покоївка, - Я коритимуся вам у всьому, я як про рідну дитину дбатиму про вашого сина.
- Навіть не сумніваюся. Підведися тепер.
Жінка підвелася.
- Візьми його на руки й погодуй. Не годуй груддю свою доньку більше, годуй тільки його. годуй і кажи, що відчуваєш щоб я знала, кажи коли він смокче надто сильно, кажи коли тобі боляче щоб і мені було боляче, розкажи мені як молоко тече з твоїх грудей й переливається в нього. Все мені розкажи.
Марія взяла малого на руки, той спершу почав плакати, але заспокоївся як тільки побачив усміхнене обличчя своєї матері.
- Їж-їж, синочку, - приговорювала Маргарита коли хлопчик спраглими губами шукав твердий, набухлий сосок, - Не жалій її, випий з неї все до останньої краплі, висци кров.
Малий пив, а Марія мало не скрикувала від болю такими пожадливими, голодними, ненаситними були вуста, що впилися в її молоком налиті груди.
- Розказуй, що відчуваєш, - звеліла графиня.
- Мені болячу, - простогнала жінка.
Маргарита посміхнулася.
- Добре, - сказала вона, - розказуй ще.
Так і повелося, щоночі приходила молода графиня до дому своєї колишньої покоївки, вчила чарам, своїй магії, а натомість дізнавалася як воно бути матір’ю. чужими руками пестила Маргарита сина, чужою груддю годувала, а якось привела до дому Марії велику, сіру вовчицю молоко котрої хлопчик пив з того часу кожного вечора.
- Коли він виросте то зможе обертатися вовком як тільки захоче цього, - пояснила графиня свій дивний вчинок.
