Був літній погідний ранок. В небі радісно й мрійливо посміхалося сонечко. І маленькі веселі непосидющі діти сонця та неба - сонячні зайчики – розліталися в різні боки, весело підморгуючи одне одному та батькам.
Зайчики весело підстрибували по чистовимитій нічним дощиком бруківці. Безстрашно переплигували з даху на дах. Інколи вони зривалися з краю карниза. Тоді з яскравим блиском скочувалися додолу, зазираючи по дорозі у вікна людей та засліплюючи своїм блиском стіни кухонь, віталень та спалень…
Маленький кмітливий сонячний зайчик Відважко, який сьогодні вперше по закінчені школи сонячних зайчиків спустився на землю, пурхав по віконцях осель, але не так стрімко, як його брати і сестри. що Був дуже цікавим і тому трішки довше ніж треба затримувався на підвіконнях, вливаючи у помешкання ще більше світла і тепла.
На третьому поверсі п’ятиповерхівки він несподівано зупинився, почувши жалісливе дитяче скімлення. В кімнаті хтось плакав, але добре розгледіти її чи його зайчик не зміг, гардини були надто щільно стулені. Та врешті, знайшовши маленьку шпаринку, Відважко таки застрибнув в помешкання. Кімната була велика і простора. Шість маленьких ліжечок. Шість маленьких стільчиків, шість маленьких мирно і тихенько сплячих маляток. Ні. Не шість. П'ять. Одненька дитинка, хоча і лежала накрита з головою, не спала, а рюмсала. В школі зайчиків вчили - ніхто не сміє у їх присутності плакати, хіба що від сміху. Завдання ж справжнього зайчика - зробити все можливе у ліквідації сльозолия. А він був справжнім сонячним зайчиком. Чи ні?
Відважко весело стрибав по коцику плакси. Та це не допомагало. Його ігнорували. Він уважно вишукував хоч найменший просвіток, щоб дотягнутися своїми пальчиками до цієї рюмси. І враз побачив малесеньку п’яточку, яка визирала з-під коцика. Зайчик лагідно та наполегливо торкнувся до неї і малеча він несподіванки враз притихла на якусь мить, а потім відкинула вбік коцик й сіла. Це була маленька дівчинка. Зайчик поцілував плаксійку в руку і полоскотав за вушком. Дівча розгублено закліпало оченятами:
- Хто тут?-тихенько запитала мала і тільки зрідка схлипувала.
- Як хто? Це я – Відважко, сонячний зайчик, і вже дуже не люблю води. Перестань плакати,- і зайчик ніжно своїми лапками повизбирував росинки-сльозинки на сонячних віях розгубленої малечі - Як тебе звати?
- Ти умієш розмовляти? - здивовано перепитала дівчинка – Це ж неможливо.
- Чому неможливо? Ти пробувала хоча б один раз заговорити з кимось з моїх братів чи сестер?- ображено випалив зайчик- То звідки можеш знати - вміємо ми розмовляти чи ні? Як тебе звати і чому ти ридаєш? Хочеш місто затопити своїми слізьми чи розбудити своїх сестричок?
Дівчинка з недовірою роззиралася навколо себе, не могла повірити, що це не жарт. Нічого підозрілого начебто не помітила. Її співмешканки мирно спали, а з нею розмовляв маленький сліпучий клаптик світла.
Зайчик також з цікавістю розглядав нову знайому. Маленьке курносеньке маляточко. Великі зелені очі, руде скуйводжене волосся. Тонкі рожеві губки і…червоний від сліз носик. Мала була потішна.
- Ну, чого мовчиш? Ти не вмієш говорити, плаксуню, а лишень рюмсати? А може проковтнула язика?-зайчик полоскотав дівчинці носа і всівся їй на праве плече.
Мала від подиву і від зухвалості цього малого забула, що ще кілька хвилин тому жалісливо плакала. Вона показала зайчику свого язика.
- Ого, який великий! Заховай, а то ще утече, - продовжував дражнити дівча Відважко - Може спокійно поговоримо? Втретє запитую – як тебе звати? – настирливо випитував зайчик, легенько торкаючи за вушко дівчинку.
- Перестань, - неголосно прожебоніла дівчинка - Я – Марічка. Ти справжній чи я сплю?
- Слухай, може мені тебе вкусити, щоб ти зрозуміла, що це не сон?
Марічка перелякано заперечно завертіла головою.
-Ти чого заводила? Знаєш, я був дуже зайнятий, протираючи шипки вікон сонячним промінням, а тут ти зі своєю водою. Скільки тобі років – п’ять, шість? В такому віці плачуть з вредності, від болю хворі діти або принцеси-несміяни.Ти—хвора чи принцеса-несміяна?- і зайчик примостивці на ніжну й теплу долоньку Марічки.
- Ні, я не хвора і не розбещена. І, на жаль, не принцеса. Я така нещасна,- і дівчинка знову захлипала.
- Годі, я не люблю води. А то зараз візьму і пострибаю геть. Хто тобі тоді допоможе? -затарахкотів зайчик.
- Я більше не буду. Тільки не йди. Ти такий веселий, ніжний і теплий, як моя мама, - вона на хвильку замислилась і поправила себе –Такою була моя мама.
Марічка повідала сонячному зайчику, ніби найкращому приятелю, свою історію. Вона розповідала про те, що ще два роки тому у неї була найкраща у світі мама…Тата у неї не було ніколи. Раптом її матусенька занедужала…На роботу більше не ходила, стогнала вночі від болю, думаючи, що її донечка спить. А доня не спала і все чула. Маленька Марічка молила щиро Бога, як уміла, щоб не забирав у неї маму. А вдень її мама, терплячи великий біль, читала Марічці казочки, варила їсти та не гуляла з донею. Це робила тьотя Оля, сусідка. Вона і уколи мамі робила, і в магазин ходила, і в садочок маленьку водила. Лікарі розпачливо розводили руками - надто пізно і вони, крім зняття болю, не можуть нічим зарадити. Мама догоряла, мов свічка.
Одного похмурого плаксивого осіннього дня як завжди прийшла тьотя Оля робити уколи. Мама після них заснула. Марічка лежала біля мами, ніжно пригортаючи своїми маленькими рученятами ледве дихаюче тіло матусі. В цю ніч до Марічки прийшов Ангел і сказав,що мамі дуже боляче і щоб вона її відпустила. Але мама завжди буде поруч – вона з неба буде дбати про неї і обов’язково пришле їй охоронця. Марічка поцілувала матусю в щічки, в лобик, в очки, як це зазвичай робила мама і… відпустила. Мама більше не прокинулася. Тоді був похорон… Ніхто не захотів з рідних взяти сироту до себе і дівчинка опинилася тут, в сиротинці. Їй тоді було п'ять років.
- Ти знаєш, Відважко, за два роки я звикла до своєї нової сім’ї. Тут турботливі няні, нас смачно годують, гарно й чистенько вдягають. І все як у садочку, майже. Бо в садочку зазвичай чекаєш тієї митті, коли прийде нарешті мама і відведе до рідної оселі, де пахне смачним борщем, пампушками, маминими духами, любов’ю і затишком . А тут - вічний садочок і пахне лишень співчуттям. Час від часу до нас приходять чужі дяді і тьоті, вибирають для себе дітей. Я спочатку також прагнула кому-небудь сподобатися.
Мені так хочеться додому!
Я не красуня і не вмію прикидатися янголом. Я така, яка є. І змирилася: завжди вибирають інших. Але вчора до нас прийшла одна пані. Вона так схожа на мою маму. Олена Їгорівна (це наша старша вихователька) повідомила: її звати пані Олеся, вона й сьогодні прийде. Однак вже вибрала декого для себе і впевнена - це буду не я, а Іринка,- і Марічка показала рукою на ліжечко під вікном, де мирно спала білява дівчинка –Таких як я не вибирають. Це сказала Олена Ігорівна.
Марічка знову заплакала.
- Дурниці! Якщо будеш далі рюмсати, то тебе справді ніхто не візьме,- задеркувато промовив зайчик-А та ваша Олена РОгівна (чи як її там) взагалі нічого не розуміє. Ти - схожа на мене, а отже найсправжнісінька красуня! Я – сонячний зайчик, руденький вродливий світлячок, а ти – Сонячна дівчинка. Однак це не найважливіше. Головне, що в тебе тут,-і зайчик стрибнув дівчинці на груди,- а не тут- і він опинився на волоссі – Однак мати привабливу зовнішність - не завадить. Коли прийде твоя нова мама? Нам слід прибратися. А то ти схожа на мокру медузу.
- Вона буде після сніданку, о восьмій.
- Тоді у нас зовсім немає часу. Ану гайда вмиватися.
Марічка повірила Відважку. Дівчинка з завзяттям побігла в душову кімнату. І поки її подруги тільки-но проганяли дрімоту, вона свіжа, чиста й весела вибігла зі спальні у двір. У волоссі дівчинки заплутався світлий клаптик сонця.
У восьмій годині в дворі було гамірно. Дівчатка одна перед другою хизувалися своїми найкращими сукнями і найбілішими бантиками. І тільки Марічка виділялася із цієї яскравої ошатної юрби. Чистенькі улюблені джинси, рожева футболочка і ніяких бантиків.
- Слухай, Відважко, можливо треба було вдягнути моє біле платячко і нові бантики? А то я наче біла ворона?- шепотіла Марічка до зайчика.
- Побільше впевненості, мала! Це вони – білі ворони в білому. Ги – ги. А ти природня. Сонячна. Не журись - я ж з тобою. Твоя нова мама, якщо вона дійсно справжня, тебе впізнає. От побачиш.
Тим часом Олена Ігорівна,чванливо тримаючи за руку свою улюбленицю білявку Іринку, давала своїм підопічним останні настанови: бути ввічливими, чемними, уважними і можливо ця пані вирішить взяти ще одну дитину, тому що й так зрозуміло кого вона вчора обрала. Відважко не зміг стерпіти такої зухвалості й з розгону вдарив своїм світлом пані виховательку прямісінько в очі та так потужно, що в тої з очей полилися сльози і потекла косметика. Олена Ігорівна метнулася до будинку наводити лад на своєму обличчі: «Що ж це сьогодні зі сонцем…» Дівчатам наказала чемно чекати на неї.
А тим часом у двір заїхала новенька червона машина. Дівчатка збилися в гурт і перешіптувалися між собою, не знаючи, що робити: чекати на виховательку, як це вона їм наказала, чи зустрічати гостю.
- Марічко, це твій шанс. Іди до неї. Якщо то вона - ви впізнаєте одна одну - прошепотів на вушко Відважко і перелетів дівчинці на голову, щоб все гарно бачити.
Марічка боязко підійшла до машини. Стояла і чекала, коли з машини вийде вона, а Відважко осяяв волосся дівчинки і воно вже не було просто світло-рудим, воно стало золотим.
Коли Олеся відкрила двері авто і вийшла з машини, то від несподіванки завмерла. На неї дивилися печальні смарагдові очі золотокосої дівчинки. Вона вчора так їй сподобалася. А в сьогоднішньому сні Олесі зеленоока красуня гірко плакала, а вона пригортала й ніжно пестила її золотаве волосся.
Марічка дивилася в очі незнайомій та одночас такій рідній жінці і відчувала, як наливається теплом її тіло, як в грудях гучно б'ється серденько і як з її очей котиться щокою сльозинка. Марічка впізнала її. Була певна - це та, яку «прислала» мама.
Жінка без крихти сумніву, не звертаючи увагу на галасливі крики дівчаток «Ласкаво просимо» і рвучко відпихнувши від себе Олену Ігорівну, яка вже встигла повернутися, кинулася до Марічки. Олеся пригорнула до себе дівчинку, поцілувала її щічки, полоскотавши їх таким само рудим волоссям й прошепотіла на вушко: «Не плач, доню, тепер все буде гаразд. Я так давно тебе шукаю. Два довгих роки. Нарешті знайшла!»
Вони стояли, пригортаючись одна до одної, а сонячний зайчик гладив то одну, то другу по голівці і, здавалося, що навіть сонце співає від втіхи за двох рідних людей, які нарешті зустрілись. Марічка підняла очі до неба й прошепотіла: «Дякую, матусю!»
Відважко стрибнув на вікно машини, відштовхнувся щосили своїми м'якенькими чи то лапками чи то крильцями (хто зна що в них там насправді!) і полетів вгору весело пурхаючи по підвіконнях, зазираючи у вікна, прислухаючись чи ще хтось часом не ллє намарно воду. Йому було радісно і весело… Перший день на Землі і такий вдалий.
Як це чудово й корисно бути сонячним зайчиком!!!
