З аудиторії долинали грюкіт і шалені крики. Біля дверей зібрався чималий натовп роззяв і зачудовано спостерігав за тим, що коїлось у приміщенні.
Артур зупинився і спробував щось розгледіти через голови цікавих. Оскільки студент був доволі високим, – недарма ж гравець факультетської баскетбольної команди, то йому вдалося побачити, що відбувається всередині.
Подивитися було на що. Такого він ще не бачив.
Аудиторією бігав, неначе божевільний, викладач історії стародавнього Єгипту, доцент Совиця Андрій Іванович, він же Пацюк, гроза першокурсників та дуже неприємна у спілкуванні людина, інколи видавав зі своєї горлянки нелюдські тваринні крики, трощив на друзки парти та стільці. Біля заваленої дошки лежала напівзруйнована кафедра, яка з німим докором споглядала за скаженим науковцем.
Перш, ніж студент зміг прийти до тями та усвідомити зміст картини, котра відкрилася його очам, її було зафарбовано прибулим нарядом міліції та людьми у білих халатах. Вони зачинили за собою двері й за декілька хвилин після черги лайки, гуркоту та крику – все затихло.
Заволав дзвінок, сповіщаючи всіх про початок нової пари. Професура загнала стривожених цією неординарною подією студентів у аудиторії і коридори спорожніли. Вже мало хто бачив, як із факультету винесли безвольне обм’якле тіло заспокоєного викладача, загрузили у карету швидкої допомоги та повезли до психлікарні. Втім, ті поодинокі свідки, котрі це все бачили, не забарилися донести подробиці до відома студентської братії й під кінець дня уже всі знали, що проґавили через занадто ретельних викладачів. Та й сама доцентура, професура та інша „-ура” теж задовольнила свою цікавість.
Артурові саме про це розповідав його одногрупник Олег. Він довідався про ці подробиці від прогульника Вовки, який не підготувався до семінару і прогуляв його.
- А що ж там сталося?
- Дідько його знає, - стенав плечима Олег.
- Він, що збожеволів?
- Судячи зі всього – так. Ти ж бачив, як він поводився. Людина при розумі та здоровому глузді так не чинитиме.
- Але що стало причиною божевілля?
- Слухай, ти чого мене допитуєшся? Хіба я там був? Ми ж з тобою, слава Богу, не на першому курсі вчимося, а на третьому і вже відбули випробування Пацюком. Та й не психолог я, щоб копирсатися в його мізках, це справа компетентних людей, котрі помішані на психоаналізі Фрейда. Ні, а чому ти все-таки за нього переживаєш?
- За Пацюка? От вигадав! Просто цікаво – і все.
- О, Бамбетль намалювався! Зараз у нього й про все дізнаємось, - Олег махнув тому, аби підійшов.
Вони сиділи у студентській кав’ярні, що містилася на першому поверсі нового корпусу університету та пили чай з плюшками.
- Сідай, - кивнули новоприбулому хлопці. – Розказуй.
Той приземлився, точніше прикріслився і запитально глипнув на студентів.
- Про що?
- Насамперед про пару в Пацюка і що там сталося. А потім – за бажанням.
- Кладіть пиво – розкажу!
- Зараз файно покладу свій кулак на твою репу, салабон! Ти забув, на якому курсі вчишся? Ти знаєш, що старших треба поважати?
Бамбетль зрозумів, що не варто комизитися, а то ще дійсно отримає на горіхи від старшого.
- Вже й пожартувати не можна.
- Давай розказуй, - почав втрачати терпець Олег.
- У нас була перша пара, блін, знали коли покласти у розклад! Знаєте, як важко ставати зранку після гарної гульки в гуртожитку? А зранку треба бігти на пару до Пацюка, який за прогул може згризти бідного студента ні за цапову душу.
- Без ліричних відступів, - порекомендував слухач Олег.
- Це був семінар. І все було як завжди. Пацюк прийшов на пару, зробив перекличку, а потім почав екзекуцію. Інквізитор клятий, так йому і треба!
- Легше. Йому і так не солодко.
- Заслужив! Він почав мордувати усю групу. Одного за одним. Ви знаєте, що за пару він устигає перепитати половину групи, так-от, сьогодні він примудрився викликати за кафедру майже всіх. І більшість одержали по гусакові. Лише декому вдалося видертися на тройбан. І все! Навіть для Пацюка це було занадто. Ми стиха лаялися, але були безпомічні, як немовлята, проти його сваволі.
Помаленьку йшов час і вже наближалася до кінця пара, як тут щось сталося.
- Що саме?
- Пацюк збожеволів.
- Детальніше.
- Двояка одержав Петро Мірчук, який не готувався до семінару, бо гуляв учора свою днюху, а відповідати саме вийшла Віка Ключницька. Лише почала говорити і почалося.
Спершу Пацюк завмер, навіть зблід. Його немов охопив параліч і він увесь затремтів, немов у пропасниці. Трясся, мов осиковий листок. Ми завмерли, не розуміючи, що відбувається. А потім почалося. Він заверещав та почав усе трощити в аудиторії, а ми кинулись навтьоки. Далі ви самі все бачили.
- Дивна метаморфоза. Точно щось психічне.
- Чортівня якась.
- Ми можемо будувати лише гіпотези, однак про те, що насправді з ним сталося, знатимуть лише медики.
* * *
Однак, ситуація із доцентом Совицею, так і не прояснилася, незважаючи на всі потуги світлих умів психіатрів, невропатологів та представників інших професій, котрі займаються копирсанням у чужій голові.
Загадка божевілля Пацюка увійшла в студентський фольклор, як кара невідомих всевишніх захисників, за надмірне знущання над братією, обросла новими чутками, подробицями та вигадками, в котрих уже важко було докопатися до істини. Відтворити реальний хід подій було так само складно, як дешифрувати містифікації та фантазії Нестора у „Повісті минулих літ” чи Геродота в „Історії”.
Наступила зима – час найбільшого піднесення ігрових видів спорту, котрі процвітають у спортзалі – баскетболу і волейболу.
У лютому, коли позаду залишилися недоспані ночі та здана сесія, розпочався чемпіонат університету із баскетболу. Баскетболісти історичного факультету не вважалися фаворитами змагань, котрими традиційно були фізкультурники, але на попадання у призову трійку та боротьбу за медалі, реально претендували.
Втім цього року зорі обернулися спиною до Артура та його команди і голосно сказали: „Фе!”. В одній восьмій фіналу вони були розгромлені студентами філологічного факультету, які ледве зібрали докупи команду. Як це сталося – ніхто з істориків не міг пояснити. Суперникам кидки пішли, а їхні м’ячі буквально самі вилітали з корзини.
Понуро похиливши голови вони йшли в роздягальну. У спини летіли злісні шпички та болючі жарти, від яких біль поразки зростав ще більше. Але нічого не поробиш – цього разу фортуна посміхнулася суперникам, котрі не тямили себе від радощів і самі лише зараз повірили в перемогу та весело її відзначали.
- Ходи, покладеш могорич, - почув Артур збоку.
Глянув на мовця. Це був невисокий чорнявий хлопчина, котрий посміхався супутнику та зверхньо плескав його по плечу.
- Сьогодні я виграв заклад, завтра – ти будеш на коні.
- Але як ти міг вгадати, що наші програють, адже це межує з фантастикою. Філологи не можуть перемогти вже певно понад десять років. А тут на тобі!
- Я це відчував, - посміхнувся переможець. – Я ж сказав, що вони виграють і вони перемогли. Треба вірити своїм відчуттям.
- Тобі треба на ставки грати.
- Навчиш?
- Аякже.
- Ну то пішли, за пляшкою і поговоримо.
Нострадамус, блін! Артур кивнув на хлопців і спитав Олега:
- Хто такі?
- Першокурсники, один Дмитро Лісовий, а другий – Петро Мірчук.
- Петро Мірчук… Десь я чув це ім’я.
- Може й чув. Принаймні він трохи виділяється із студентської маси.
- Чим?
- Він не такий, як усі.
- І в чому це проявляється.
- А я знаю… Але про нього всі знають.
Артур хмикнув та почвалав до роздягальні. Він пригадав, що той вчиться у групі, де під час семінару з’їхав з глузду Пацюк.
Як потім виявилося, успіх філологів був випадковим. Економісти їх розтрощили на голову, однак це вже мало втішило істориків.
Однак, список цьогорічних дивних випадків поповнився ще одним.
Артур запам’ятав того хлопаку, що передрік їхню поразку від філологів і почав за ним уважно стежити. Найчастіше зустрічав його у різноманітних букмекерських конторах, де той грав. І робив це дуже і дуже непогано. Вигравав доволі часто, хоча інколи й програвав, але, йому так здалося, задля людського ока, аби чогось не запідозрили. Та й не грав крупно. Адже у випадку надмірної успішності, міг познайомитися із людьми, котрі тримали цю сферу. Це могло ж обернутися непоправною шкодою для здоров’я, а, насамперед, гаманця. Втім це не пошкодило йому наскладати грошей з виграшів і купити потриманого „Опеля”. А також регулярно відпочивати у нічних клубах.
Але й про науку, незважаючи на всі куражі, він не забував. Виганяти його і не збиралися.
Нічого незвичайного.
* * *
- Артур, можна тебе на хвилинку!
Наталя, дівчина Олега, поманила хлопця до себе. Вони відійшли від шумного натовпу студентів, який жваво обговорював перипетії щойно складеного екзамену.
Вона обернулася.
- Ти можеш мені допомогти?
- Я слухаю тебе уважно.
- Я посварилася з Олегом.
Артур чув про це, але в подробиці не вникав. Звичайно, співпереживав за друга, проте не хотів пхатися у їх стосунки. У таких випадках це зазвичай шкодить, а ти виходиш винним. Ні, це не для нього. Він не мав жодного бажання лізти в їхнє життя.
- Ніби щось чув, але знаєш… - Артур намірився ухилитися від цієї бесіди, але дівчина вгадала цей намір.
- Зажди! Мені потрібна твоя поміч. Це все через Петра Мірчука.
Знову це ім’я!
Хлопець завмер і вислухав історію Наталії. Потім взяв номер його мобільного телефону, подзвонив і домовився зустрітися.
Глянув на зблідлу дівчину та посміхнувся.
- Не переживай. Усе буде добре.
* * *
Артур стояв перед Петром Мірчуком. Той виглядав, як завжди, лише в очах світились наглість, зверхність та насмішка. Над ним. І це йому не вельми сподобалося.
- Ну і що ти мені хотів пояснити? І до чого тут Наталя?
- Вона хоче, аби ти залишив її та Олега в спокої.
- Я їх не чіпаю. Звідки ти взяв, що вона мене цікавить?
- Не треба клеїти дурня, - Артур перейшов у наступ. – Вона мені про все розповіла. Розпатякався, бач, при залицяннях.
- Ого, навіть про це?! Буде їй непереливки!
- Ти їй не погрожуй, а спершу розберись зі мною.
- Невже ти не боїшся?
- А кого боятися? Жевжика, котрому підвалила фортуна і він заколотив трохи грошей на букмекерських ставках? Не сміши мене. Пані удача тобі може зрадити зі мною.
Петро помітно повеселів.
- Наталя тобі не все розказала. Отож слухай!
Я володію силою слова. Ти не смійся, я не жартую. Слово, це не просто набір слів, які вигадали наші предки, щоб обмінюватися інформацію, і яке посприяло створенню того суспільства, що існує нині. У слові міститься сила чи енергія, котра може матеріалізуватися і реалізуватись наяву. Якби мені це сказав хтось рік тому, то я б засміявся та назвав його неосвіченим вигадливим дикуном й не став слухати. Я…
- Це все пусті слова. Мені б хотілося почути приклади.
Артурові здалося, що він грає роль в якомусь третьосортному голлівудському фільмі, коли злодій починає займатися красномовством, в той момент, коли головний герой перебуває у його руках і варто не гаяти з його ліквідацією. А потім герой викручується, долає супротивника і все закінчується хепі-ендом.
- Будь-ласка. Знаєш, коли я зрозумів, що володію такою силою? Коли збожеволів доцент Пацюк. Він на тім відомім семінарі вліпив мені двійку. Я сів за парту і зі злості прошепотів собі під ніс: ”Бодай ти сказився!”. І сталося. Він збожеволів, а в мені з’явилися перші здогадки стосовно моєї сили.
- Програний матч філологам теж справа твоїх рук?
- Так, як і несподівані результати футбольних матчів у різних чемпіонатах за останніх півроку.
- А чому до Наталі та Олега попхався?
- Я люблю її.
- А вона тебе?
- Полюбить. Я докладу до цього всі зусилля, - засміявся. – Спершу вирішу на словах, а потім й на ділі. Але менше з тим. Годі теревенити. Час розібратися із тобою.
- А ти ніколи не задумувався над тим, що не все може підкоритися слову?
- Що, наприклад?
- Та ж любов.
- Що ж подивимось.
- Або інше слово…
- Слухай, ти хто такий?
- Замри!
Петро Мірчук застиг і лише здивовано видавив із себе:
- Ти теж?
- Теж-теж, земляче. Ось ти із найшовся.
- А хто мене шукав?
- Ми тебе шукали. Ти ж сирота? – ствердний кивок у відповідь. – А твоя мати із нашого села. Народила тебе і віддала у дитячий садок і так забалакала, що знайти тебе було годі. От вона материнська любов! Не хотіла тобі звичної для нас долі. Але ми тебе шукали, навіть молодь пішла вчитись по різних університетах, аби тебе виловити.
Нічого, я привезу тебе додому. Там швидко навчать правильно користуватися словом та людиною зроблять, а то геть-чисто розпустився.
- А хто ви? Що за село?
- Ми називаємо себе балакунами, а проживаємо всі у селі Слово. З давніх-давен у нас існував своєрідний цех, навіть швидше клан, головна мета якого був захист українського народу. І на словах, і на ділі. Щоправда історія ця довга та складна, бо різне бувало, і це займе багато часу, коли почати розповідати. Сам про все скоро дізнаєшся.
Давай, збирай манатки, сідай у машину та поїхали!
Петро усвідомив, що ноги мимоволі несуть його до автомобіля.
