Інколи мені здається, що я маленька, безпорадна лялька. Мене смикають за невидимі ниточки і я, сама того не усвідомлюючи, живу: плачу, сміюся, ненавиджу і люблю. Я так довго танцюю під цими нитками, що впевнена – усе роблю зі своєї власної волі, за власним бажанням і уподобанням. Я навіть не відчуваю болю від цих канатиків, що натирають мої зап’ястя , здавлюють горло і до крові затирають душу. І лише зрідка, коли відчуваю свою безпорадність у цьому світі, починаю розуміти: я – лялька, нікчемна і мала. І ви, – усі ви, – теж ляльки. І не важливо хто ви, і чого досягли, не важливо що думаєте і почуваєте, знайте: є хтось, кого нам судилося побачити, хто спланував усе ваше життя і написав потом і кров’ю велику міжпланетну трагікомедію під назвою «Життя».
...Я обожнюю високі будинки лише за те, що з їхніх стріх можна спостерігати за часточкою Всесвіту. Я забираюся на дах, подих перехоплює і я дивлюся. Дивлюся на людей: на те, що вони збудували і те, що руйнують… Я бачу їхню біль і щастя, безпорадність і силу, увесь цей могутній крихкий світ «Цивілізація». Я не досяжна для них там, на горі. Я навіть сама собі стаю чужа і можу дивитися на вас з боку, як в театрі.
Люди метушаться, мов мурашки. Кожен з них має свої думки і мрії, у кожного своя ціль, а може й нема… Але усі вони впевнені, що живуть і діють зі власної волі. А ті, хто пізнає правду… вони йдуть від нас. Туди, де все лише починається.
