Кожна держава, як це не сумно, має свої виправні колонії, тюрьми чи концтабори. Туди, зазвичай, дорога була замовлена «неугодным», «изгоям» та покидькам. Якщо жити «по понятиям» і мати «мазу» на зоні, то нормальне існування забезпечене навіть там. Чітка ієрархія, правила поведінки, неписані закони... усе це було вироблено та відточено десятиліттями, тому не нам це ламати.
У нас на Україні кожне місто має свою «Зону». Раніше туди саджали примусово, а тепер туди просяться усі свої, оскільки екс-Пахан зробив усі умови для покращення тамтешнього життя. З тих часів люди прості, чесні та порядні стали жити та працювати заради того, аби утримувати в належному стані тюрьми закритого типу.
Найбільша по маштабах та розмаху «Зона» знаходиться в самому серці столиці, неподалік «нескореного» Майдану Незалежності. Усі інші розкидано по регіонам «необъятной родины моей», так би мовити – філіали від столичної. Умови, звичайно ж, там не те, щоб як в Києві, але жити можна, на ікру вистачає.
Провсяк випадок раз на 4-5 років грабіжники в законі оголошують всенародне голосування чи вибори, які дають можливість їм помінятися «шконками», а «обслуговуючому персоналу», тобто нам, простим людям, надію на «краще майбутнє». Але оскільки слово «майбутнє», як і слово «завтра» завжди залишається незмінно недосяжним для нас, тому наївних виборців стає дедалі менше. Вірогідно, що в найближчі років 50 вибори, як явище безглузде в нашій державі, відмінять взагалі, оскільки ми нарешті перестанемо своїм волевиявленням «лізти в чуже корито» і просто почнемо жити так, як нам скажуть.
Колись рабів, аби ті не бунтували і не переймалися високими матеріями, годували мало, били багато, а у тих, хто не народився рабом відібрали усю власність (так би мовити розкуркулили) і навіть надію лишили на сторінках романів та в тих нічних розмовах на кухні.
От і у нас щось схоже. А щоб мозок, борони Боже, не спрацював і не прокинувся інстинкт самозбереження, то в магазинах з’явилися сотні різновидів спиртних напоїв, які подекуди дешевші за хліб, не те що за м’ясо. Очі замилили нескінченною кількістю серіалів, та ще таких задушевних, що йой... мамцю... Це щоби ми розуміли – комусь теж непереливки. І потупивши очі в телевізор, ковтаючи слину від реклами про «справжнє м’ясо», захльобуємося співчуттям до акторів мильних опер. У сім’ї Громових така біда, куди нам. Як ви не знаєте хто такі Громові?! Тоді ви втратили пів життя! Терміново біжіть до телевізора, до сусідів, до знайомих і вимагайте вам переказати останні серії, бо інакше життя ви прожили марно...
А поки ми живемо у світі кіно, святкуємо дня наших поразок і з особливим щемом в серці екаємо день Перемоги (хто насправді виграв – видно лише тепер, але у бідь-якому випадку це були явно не ми, судячи з рівня нашого життя), тим часом на «Зоні» працюють в сім потів. Спочатку погнали нас в Європу вікно прорубувати, нібито нам без того вікна темно жилося. Вперед! Америка – наш ідеал! І то зовсім не важливо, що там діти навіть таблиці множення в 4 класі ще не вивчають. Високі технічні досягнення вирішать усі наші проблеми. Але ж ви подумайте, людоньки, яка з країн виживе, якщо усі технології світу накриються мідним тазом? Ми чи Америка? МИ! Бо нам до таких умов не доведеться довго звикати.
Наступним подарунком на Різдво – підвищення цін на бензин, бо роз’їздилися тут на іномарках, вже й не зрозуміло де своя братва, а де прислуга. Паралельно підняли ціни на продукти харчування, щоб можна було напихати більше штук населення за раз в суспілний транспорт на квадратний метр. Щоб усе було по честі – підвищили ціни на газ та електроенергію, щоб ніколи не забували, що ми діти тих, хто виліз з печер сотні років тому. Воду та світло подекуди дають дозовано, щоб «незажрались», та й навіщо рабу митися щодня? І світло, зогалом, потрібне лише тим, у кого є що в холодильник положити.
Єдине, покищо безкоштовне, задоволення – повітря. Причому надиво як холодне так і тепле видається абсолютно безконтрольно, навіть паспорт з ідентифікаційним номером пред’являти потреби немає. От де недогледіли, так це тут. Але ви не переймайтеся, скоро в них руки й до цього дійдуть. Це ж як зростуть доходи в «общак»!
Ви ж не проти? Що ?! Заперечуєте? Та хто у вас питає! Ви – безголосі й безсилі, нікчемні й немічні раби. Циц!!! У вас по природі своїй голосу бути не повинно!
Тягнете свою лямку? Тягніть. Не буду заважати. Єдине, чого точно вже не робитиму, так це не співчуватиму, бо знаю, аби сильно хотіли – знайшли б сили підвестися з колін (та де там з колін, з брюха!) і щось змінити у власному житті. Але ви, як завжди, знайдете собі сотню причин, щоб покірно повзти «до ноги», бо ви – раби. І це вас навіть не засмучує.
Віками намагалися вибороти собі незалежність! Кілька разів, враховуючи нинішній, добивалися таки свого! Що правда раніше нас якось на довго не вистачало, а це аж 17 років!!! Та є одне «але»: якщо рабу дати волю, що він робитиме з нею? Вона ж для нього, як українське сало з пампушками для папуаса Нової Гвінеї. Він же його зроду в руках не тримав. Він же навіть уявити собі побоїться, що з цим роблять.
То ж виходить, що скільки волі нам не давай, а вона все крізь пальці сочиться і ми знов у ярмо сунемося. Бо не вміємо жити, як люди. Чи нехочемо?
Воно ж ніби й нічого з дурним паном на халяву і не думаючи, аніж з мудрим зубами вигризати кожну копійку тяжкою працею. Працею в себе, а не за кордоном!
Пройшли часи вільних і хазяйновитих, прийшли часи бідних та оковитих. Але як же має бути соромно нації, що маючи усі багатства світу на одному клаптику землі (окрім хіба що Океану, бо пустеля в нас є, просто не всі це знають) ми настирливо закупаємо «життя заграничне», а ціна невеличка – ДУША...
