В одному невеличкому та старовинному місті вже багацько років ніхто не святкував Новий Рік. Так-так. Про свято Нового Року жителі міста намагались не згадувати. Дідуся Мороза в гості не запрошували і навіть за міську браму не пускали, ялинку не прикрашали ані гірляндами, ані новорічними іграшками; бенгальські вогники не запалювали. Колись давно все було інакшим, але з тієї пори, як у Міській Раді почав верховодити бургомістр Капризуля, все змінилося, саме він запропонував відмінити це чудове і казкове свято. Були заборонені й інші свята. Тепер у місті всі тільки працювали для того, щоб збагачувати міську скарбницю. А щоб жителі працювали гарно, було створено Міську Варту. Отож, тепер взимку в місті можна було побачити солдатів, а не веселих діточок, які стрибають навколо високої, прикрашеної новорічними іграшками, ялинки.
Ще в цьому старовинному містечку жив собі майстер склодувних справ. Звали його... Ні, на жаль, я не знаю, яким було ім’я цього худорлявого дивака із рудим волоссям та щирою посмішкою. Та мабуть ніхто не знає, навіть його сусіди і ті називали його геть цікавим прізвиськом – Склянчик. А він не ображався, звик вже за довгі роки. Жив пан Склянчик на вулиці Рожевої Троянди у невеличкому будиночку, розфарбованому у різні кольори, а працював у майстерні, що розміщувалася поряд із ним.
Склянчик умів створювати файні вироби із скла: чудові фігурки тварин, іграшкові кульки, різнокольорові пляшечки, пісочні годинники та багато інших незвичайних речей. Свої вироби Склянчик відносив у магазин пана Мішека, де вони стояли на полицях, і де їх могли знайти жителі містечка.
Якось Склянчик одного зимового дня гуляв по вулиці Рожевої Троянди і зупинився біля магазина пана Мішека. Його увагу привернула маленька дівчинка у старенькій шубці, яка стояла із мамою і дивилася на вітрину, де розміщувалися дивовижні вироби зі скла.
- Мамо, мамо, подивися, які гарні фігурки тварин! – кричала дівчинка. – Їх можна було б повісити на новорічну ялинку!
- Тихо доню! – прошепотіла мама дівчинки. – Ти ж знаєш, що в нашому місті заборонені новорічні іграшки, і ялинка, і саме свято. Ой!
Жінка розвернулася і побачила Склянчика. Вона напевно дуже злякалася, бо одразу смикнула дівчинку за рукав і потягнула її за собою.
- Пані Марічка! Це ж я, пан Склянчик, живу на тій стороні вулиці.
- Так -так, пане Склянчику, я бачу, що то ви... нам треба поспішати... ваші іграшки.. вони...дивовижні...
- Мамо, цей пан зробив ці іграшки?- дивувалася дівчинка.
- Так, Іренка, це я, - кивнув головою пан Склянчик.
- А ялинку ви прикрашаєте? Мама мені розповідала, як колись давно прикрашали ялинку.
- Вибачте, пане Склянчику, дівчинка ще маленька, вона не розуміє, що каже..
- Ялинку?
Пан Склянчик задумався. Він вже давно не прикрашав ялинку, та й іграшок не робив. Якось до нього прийшли військові і попросили (та що там попросили, наказали!) більше їх не створювати.
Поки пан Склянчик розмірковував, пані Марічка із Іренкою пішли додому. Склодув теж попрямував до свого будиночка, поряд із яким розмішувалася майстерня. А коли прийшов, то вирішив створити справжню новорічну іграшку.
Майже до самого ранку пан Склянчик чаклував над іграшкою, і ось, коли золотоокі зірки за вікном почали танути, він нарешті завершив свою роботу і задоволений подивився на скляну напівпрозору кульку. Ця кулька була дуже незвичною – крізь скло можна було розгледіти маленькі будиночки, міську ратушу, площу і, найдивовижніше, - святкову ялинку із золотими вогниками на її зелених гілках.
«Чудово», - подумав пан Склянчик і пішов вкладатись спати. Він знав, що цієї ночі він буде міцно і солодко спати, а наступного дня піде в гості до пані Марічки і подарує дівчинці Іренці цю гарну новорічну іграшку. Так воно і сталось.
Пані Марічка спочатку відмовлялася від подарунка, але потім чомусь, дивлячись у блакитні оченята доньки, погодилася. Витягнула із сараю стареньку іграшкову ялинку, пан Склянчик допоміг її поставити на стіл біля вікна, а потім вони прийнялися її прикрашати. Ще трішки – і ялинка стояла святково наряджена. На її гілках можна було побачити цукерки, ляльок Іренки та її улюбленого медведика Вуха, маленького паперового будиночка, шишку, і, звичайно, новорічну іграшку пана Склянчика.
Потім пані Марічка, Іренка та пан Склянчик пили чай і дивилися на ялинку. Нарешті, склодув пішов додому, йому було дуже радісно і затишно.
*
Наступного дня пан Склянчик вийшов з будиночка, попрямував було до майстерні, але помітив, що по вулиці йде багацько людей. Серед них були і діти. Вони йшли повз будинок пана Склянчика. Склодув здивувався - він вже давно не бачив такого натовпу, тож охоче приєднався до перехожих. Ще трохи - і пан Склянчик зупинився біля будинка, в якому жила пані Марічка із Іренкою. Перед їхнім вікном зібралося дуже багацько жителів міста, всі вони дивилися на новорічну ялинку, що стояла на столі в кімнаті.
-Дивіться! – шепотіли жителі, - яка незвичайна іграшка, таємнича, казкова!
- Обережно! – шепотіли у відповідь. – Міська Варта та бургомістр може про це довідатись.
Так і сталося.
- Кроком – один-два, один-два! – голос командира Міської Варти обірвав шепіт жителів.
- Хутко –хутко, - повторював бургомістр Капризуля, який ховався за спинами вояків.
- Слухай мою команду! Ялинку забрати і заховати!
Пан Склянчик сумно дивився, як солдати вдерлися до будиночка пані Марічки і витягнули ялинку. На сніг падали цукерки, ляльки Іренки та її улюблений медведик Вухо, розсипався маленький паперовий будиночок, загубилася шишка. Тільки скляна іграшка пана Склянчика гойдалася на ялинці.
- Ой! Дивіться, яка краса! – пронеслось у натовпі, -іграшка!
Та раптом сталось лихо, груба рука командира Міської Варти безжально схопила іграшку і щосили пожбурила униз, на стежку. Ще мить - і вона розлетиться на шматки.
Пан Склянчик аж заплющив очі, так стало йому болісно. Заплющила очі і пані Марічка, і Іренка, що вийшли з будиночка; і дехто із інших жителів міста. А коли розплющили –то побачили справжнє новорічне диво – перед ними стояла величезна ялинка, прикрашена гірляндами, різнокольоровими стрічками та новорічними іграшками.
Всі дуже раділи незвичайному диву. Навіть солдати із Міської Варти. Тільки їхній командир не знав, як себе поводити, а бургомістр Капризуля кудись зник.
Весело всміхався пан Склянчик та пані Марічка, сміялася Іренка. Потім навколо ялинки всі водили хоровод і танцювали.
Після цього в старовинному містечку вже святкували Новий Рік, прикрашали ялинку гірляндами, новорічними іграшками, запалювали бенгальські вогники, готували подарунки і, звісно, чекали на Дідуся Мороза.
