- Подивись яка краса! Справжня картина, справжня божественна картина. Як підібрані фарби, а хмарки, ніби накидані пензликом на малиново-голубому небі. Зроблені мазки будь де, а здається, що кожна рисочка повинна бути саме в цьому місці. Дійсно - Бог великий художник.
Мама стояла з Петриком на пагорбі і з захопленням вдивлялись в передзахідне небо. Сонце, схоже на здоровенний рожевий м’яч, лежало на обрії, щохвилини готове закотитися за потемнілий згірок. А на весняному небі творилась дивина: диво-барви змінювались, змішувались як на палітрі художника і народжувалась геніальна картина.
Небо із золотисто-оранжевого стало малиновим, а сріблясті, з позолотою хмаринки, розкидані по всенькому обрію, були настільки гарні, що мама з сином стояли як зачаровані. Вони проводжали очима вогняний шар, що поволі котивсь за виднокрай..
- Справді гарна картина, нам би таку. Повісити б нам на всеньку стіну. Кожен день, лягав би спати, чи прокидався, а вона переді мною. Любуйся скільки завгодно. От би вирізати з неба цю красу і принести додому.
- Петрику, а як же і всі інші люди. Вони певно теж милуються цією
красою, а ти взяв і собі все загріб. А замість краси з’явиться чор-
на діра і її з всієї землі буде видно. Не стане гармонії і цієї краси.
- І в Америці теж її буде видно?
- Так, звідусіль.
- Мамо, а в Америці зараз день?
- Ранок і Миколка, мабуть, зараз готується до школи.
Вже рік пройшов, як їхні сусіди виїхали. Миколка був його товаришем. Спочатку Петрик заздрив, що той поїхав так далеко, потім сердився, що немає з ким гратись, а зараз він просто його жалів.
Петрик посміхнувся, він співчував своєму колишньому другу. Як то йому щовечора іти в школу, ще й кожен день ходити вверх головою - він же на тій стороні землі? І як йому руки не зболять? Петрик раз спробував пройтись на руках, так і метра не пройшов - гепнувся аж кістки загриміли. Але про те, як то там ходити Миколці він у мами не запитав, бо ще буде соромити, він же дошколяр, восени піде до школи і повинен все сам знати. Вони ще стояли і спостерігали за небом.
- Пора і нам уже додому, - зітхнула мама, проводжаючи поглядом сонце. Вони кинули останній погляд на захід : сонце сховалось, а небо грало, змінюючись щомиті, золотилось хмарками, підмальовувало небокрай.
Петрик після прогулянки спав якось дуже тривожно. Мама навіть цілувала кілька разів йому лоба, тривожачись, чи не заболів бува. Та тільки ранкове сонце, пробившись в щілину між фіранок, полоскотало йому носа, Петрик прокинувся. Він підбіг до мами і стидаючись, обняв її за шию.
- Мамо, Ви знаєте, мені таке наснилось, таке наснилось! Коли ми з Миколкою вирізали з неба собі шматок на картину, то звідти, з космосу налетіло сила-силенна зелених чоловічків. Вони були кругом: на дворі , на вікнах, в кімнаті, на городі. Ми насилу загнали їх назад і залатали дірку. Мамо, тільки не розповідайте мого сну Наталці, а то сміятиметься. Я тепер зрозумів, що тій картині краще бути там на небі, хай ще хто-небудь помилується.
