| © Дольна Оксана, 03-12-2008
|
Глава 2
Він народився коли шаліла гроза, сотні років світ не бачив такої. Щойно в його матері почалися перейми чорні хмари склубилися на заході, піднялися з того боку, де земля межувала з пеклом – може були димом багать на яких пекли грішників – і, розтягнувшись суцільною пеленою, заволокли небеса. Вони насувалися невпинно, наближалися з кожним криком, кожним зойком майбутньої матері і жоден з чаклунів, котрі вийшли в поле щоб прогнати бурю не змогли зробити цього. Блакитне, чисте небо раптом стало темно-синім, важкі, свинцеві хмари проковтнули розжарене сонце, запанували темрява й тиша, ввесь світ завмер ненадовго, вітер припав до землі, не смів ворухнутися, навіть листя не осиках не тремтіло, жодна птаха не зойкнула, тварина не стрепенулася лише кричала від болю жінка й гарчали зловіщі, закіптявілі хмари, ще не ревли, ні, але сичали зло, загрозливо, вони наливалися силою, люттю, гнівом і все повзли, повзли вперед невпинно. Ця гроза мала захопити і пожерти увесь світ як вже поглинула денне світило.
Сотні поглядів спрямувалися вгору, сотні голів піднялися, сотні сердець наповнилися німим ваганням, чеканням. Вся земля загорнулася в суцільну пелену з тиші та мороку, які тривають хвилину, дві, десять, цілу вічність, здавалося ніхто й ніколи більше не заговорить, здавалося ніч вже не скінчиться, але раптовий, нелюдський, відчайдушний крик болю, котрий рвав груди майбутньої матері і такий же несподіваний спалах блискавки, яка навпіл розітнула небо й залила все довкола настільки яскравим світлом, що навіть сліпі заплющили очі, поклали край мовчанню та сутінкам. Тоді й почалася гроза. Вітер відірвався від землі так ніби чекав тільки цього, якогось лише йому відомого сигналу, вказівки, хоча б натяку і дочекавшись знявся до неба, промчав понад полями пригинаючи до долу трави, витрушуючи зерна з колосків, затоптуючи їх в твердий грунт; полетів понад садами зриваючи плоди, об тверді камені розбиваючи груші й яблука, все до чого лише міг дотягтися; шугонув понад ріками й озерами, долетів до моря здіймаючи височенні хвилі, оголюючи самісіньке дно морське. І ніби виконавши свою місію, облетівши усю землю вітер вернувся туди де почалася його мандрівка і знову притиснувся до дороги чекаючи, що ж воно буде далі.
Коли жінка закричала вдруге, коли вдруге спалахнула блискавка і від її могутньої сили, оглушені ревом грому, до долу попадали люди й тварини, вітер знову знявся щоб ще раз облетіти увесь світ, насититися жаром пекла, котре слугувало краєм землі на заході, напитися прохолодою раю, який возносився десь на сході, а тоді зламати те, що ще залишилося стояти. І він помчав над полями ламаючи колосся, притоптуючи трави, пронісся понад садами з корінням вириваючи дерева, над містами зриваючи дахи з будинків тоді вернувся туди де почалася й ця, друга подорож і ще раз приліг, набирався сили перед останнім, відчайдушним ривком, а сила його була величезна, нездоланна, ніщо, ні на землі ні на небі не могло, зупинити, здолати цього прозорого бунтівника аж доки він не втомлювався.
Втретє запанувала тиша, але ті хто розуміли, хто знали прислухалися до неї прекрасно розуміючи: це ще не кінець, це тільки початок.
- Ми розколемося, розколемося на шматки і посиплемося до долу, - шептали небеса, шептали бо ще не набралися сміливості, ще не наважилися розверзнутися велетенською пащею, котра вила б, і проклинала, і злословила.
- Ми розіллємося, розіллємося і затопимо міста та села, усю землю, заллємо саме пекло, втопимо самого Сатану, - шепотіли річки, їм вторили озера і останніми цей бойовий клич підхоплювали моря.
Люди хрестилися, молилися своїм богам, хто яким, але молилися всі. Кожен розумів: насувається щось велике, щось страшне й непоправне, щось прекрасне, красиве лихою забороненою, диявольською красою, котра губить тих, які наважуються милуватися нею.
- Зруйную, зруйную, поламаю, потрощу, - сичав вітер подібно до отруйної змії, звивався в траві злегка, ніжно погладжуючи її.
- Спалю, поглину, зжеру, роздеру, - виспівував вогонь весело потріскуючи в печі.
- Знищу.
- Покалічу.
- Розтопчу.
- Роздеру.
- Зламаю.
Увесь світ потонув в шарудінні, захлинувся гамором, бринів голосами, сотнями, тисячами, сотнями тисяч голосів, а тоді роздався один, подібний до грому, він увібрав в себе рев неба, плюскіт води, шипіння вітру, шарудіння трави.
- Я підніму зламані дерева, - говорив той голос, - Я з смерті розпочну нове життя, я пустелі заллю водою і на попелищі висію квіти! Я полагоджу зламане, залікую смертельні рани! Я житиму вічно, до самого…
І раптом пролунав крик, котрий заглушив усі інші звуки, нереальний, відчайдушний, душе роздираючий крик болю, який стих на мить щоб переродитися плачем дитини. Хмари застигли посеред неба, вітер розтанув в повітрі, вогонь обернувся попелом ненадовго, поки плакало маля, на кілька хвилин, доки вмирала його матір і коли дух її покинув тіло, оглянув кімнату в якій все ще знаходився, побачив нажаханих служниць, розгубленого чоловіка, священика в чорній рясі та маленький клубочок плоті, іменований дитиною, а тоді пустився мандрувати землею бо був таким грішним, що ні рай ні пекло не приймали його, тоді заревів грім, тоді заревів як дикий, поранений звір, тоді спалахнула крива блискавка, яка вдарилася об землю, від її легкого дотику зайнялася суха трава й вогонь зметнувся до самісіньких небес, лизнув чорні хмари і, гнаний вітром, помчав світом змітаючи все на своєму шляху, каменя на камені не залишаючи. Три дня і три ночі шаленіла пожежа, три дні і тир ночі ніяка сила, ні на тому світі ні на цьому, не могла зупинити її, вогонь гриз, пожирав, роздирав землю, впивався в білі кістки тих, кого вона поховала у своїх надрах бо вже поглинув міста, села, замки, церкви, сади, поля. Вже думали люди, що то пекельне полум’я вирвалося за ворота свого одвічного темного царства, вже душі грішників ввижалися їм в пломені, але була то одна душа, однієї грішниці, котра бенкетувала й веселилася серед вогню та смерті, мстила чорній землі, котра навіть тіла її не хотіла прийняти до свого лона, випльовувала.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
