Не ведал жизни он и не растратил сил
В тоске бездействия, в чаду бесплодных бредней;
Ошибка
А.А.Фет
Глава 1
Йому судилося стати великим…
Час від часу Бог ходить поміж янголами, котрі роблять записи в книгах життя, тоді, за якимось лише йому відомим принципом, він відбирає декотрі з тих книжок, ще зовсім новеньких, чистих, незіпсованих, люди, чиї вчинки записуються в них, стають великими.
Так проходжувався Господь поміж своїми небесними писцями і того дня. Робота кипіла, гусячі пера занурювались в чорнильниці, стрибали на пергамент, зоставляли на ньому акуратні фіолетові сліди. Не лише вчинки записувалися, але й думки, поривання, бажання, мав же Бог пізніше, на страшному суді, знати, хто поборов спокусу, а хто піддався їй. Всемогутній владика проходив поміж рядами заклопотаних ангелів, які ледве встигали підвестися щоб віддати йому честь, ніяк не міг віднайти того, що шукав, брав книжки, вертів їх в руках, переглядав потім клав назад, щось обдумував, шептав ледь чутно ніби радився з кимось.
Господь прогулювався поміж ангелами здавалося цілу вічність, вже збирався йти щоб знову займатися своїми божественними справами, але раптом помітив тонку, невеличку книжечку, котра лежала перед таким же непримітним, маленьким янголом. Ніхто не зміг би сказати, що саме привернуло увагу Бога в цій крихітній книжці і в цьому затюканому янголяті, проте саме до них він попрямував оминаючи столи з великими, золотом та сріблом, дорогоцінними каменями й перлами прикрашеними книгами життя царів.
- Чому ти не пишеш?, - спитав Господь маленького ангела.
Той піднявся зі свого місця, тремтів від переляку, не смів навіть глянути на того, оце звертався до нього і, тим більше, відкрити рота.
- Ну, чому ти не пишеш?, - повторив Бог.
Ангел продовжував мовчати.
- Не бійся, - підбадьорив його владика, - кажи все як є.
- Він ще не народився, - прошептав янгол ледь чутно.
- Он воно що, - вимовив Господь посміхнувшись, взяв книжечку зі столу й переглянув.
Хоч книга та й була маленька, обдерта, у сірій, потертій палітурці, папір в ній видався на диво цупким, сніжно-білим, навіть долі земних правителів не записувалися на таких безцінних аркушах.
- Чому вона така тоненька?, - зрештою спитав Бог повертаючи книгу туди де їй й місце – на стіл.
Ангел не наважувався відповісти.
- Не мовчи, - мовив творець світу, - тобі нічого боятися.
- Я не боюся, - почав було писець, - я просто…
Він підвів голову й вперше глянув не Господа, схожий був на ту книжку: худенький, непримітний, заляканий – навіть на небесах не всі можуть бути рівними – але очі сяяли такою благістю, чистотою, силою духу та кмітливістю, що Бог не зміг стримати підбадьорливої, радісної посмішки.
- То чому вона така тоненька?
- Бо він скоро помре, - сказав янгол просто і ця новина явно засмутила владику неба та землі.
- Ну звісно, - прошептав той..
- Цей хлопчик має народитися в бідній сімї, - почав пояснювати янгол, - через кілька років помре від голоду. Кажуть в тих краях буде страшна посуха. Багато хто вмре.
І з цими словами ангел вказав на довжелезний ряд столів за якими сотні його колег робили записи в таких самих обдертих книжечках.
Бог замислився, не випускав книги з рук й все думав, думав про щось лише йому одному відоме.
- Оскільки він так рано має вмерти, - вів далі янгол, - ніхто не захотів витрачати золота й дорогоцінного каміння на палітурку…
- Але ж папір такий хороший, - вимовив Господь замислено.
- Мабуть помилилися.
- Ні, - заперечив раптом владика, - все правильно, в книжці головне не обгортка, але вони таки зробили помилку.
Ангел здригнувся і швидко-швидко, так що язик ледве встигав за думками, почав пояснювати:
- Я їм казав, що ще не готовий, що ще не можу писати, але ж цьому хлопчику так мало судилося прожити от вони й вирішили…Але я їм казав, я казав, що ще не час, ще зарано, я ще не готовий…
- Ти вже готовий, - перебив його Господь і янгол замовк посміхнувшись так наївно, по доброму, ще не вірив в те, що почув похвалу від владики небесного, а той говорив далі так ніби й не помітив щасливої посмішки на молоденькому, вродливому личку свого підопічного, - Вони помилилися коли вирішили поселити цього хлопчика на землях приречених на посуху, на безплідних полях. Вони помилилися коли прирекли його на голодну смерть.
- Мені з самого початку так здавалося, - знову весело, вже сміливіше затарабанив янгол, - Я з самого початку казав їм, та хто послухає такого як я …
І з нову Бог перервав цю тарабарщину
- Знайди Гаврила, - сказав він.
- Гавриїла?, - нажахано й захоплено перепитав янгол, - Архангела? Того, чиє ім’я означає: «Бог – моя сила», того що управляє Едемом та керує херувимами?
- Того самого, - підтвердив Господь з веселою, поблажливою посмішкою і ангел понісся кудись навіть не спитавши де Гавриїла можна знайти, але Бога це не надто засмутило оскільки дало трохи часу для того щоб краще ознайомитися з книгами життя.
На архангела довелося чекати досить довго, молодий ангел оббігав половину райського саду та три четверті небесного царства перш ніж довідався, що той кого він шукав з якимось посланням відправився на землю. Перемагаючи страх молоде янголятко вперше в житті спустилося з хмар й опинилося серед людей. Стільки вражень, думок, почуттів охопили його юну, недосвідчену душу. Це був зовсім новий, незнайомий, по-своєму прекрасний світ. Тут не долинали до вух чудесні співи ангельських хорів, але співали птахи, тут не тремтіло світло слави небесної, але околиці заливали промені сонця. Ніби й інше все, а насправді таке саме.
- Тут буває ніч, - роздався раптом голос позаду молодого ангела. Той здригнувся від несподіванки і поволі, обережно, ще не знаючи кого побачить, обернувся.
Перед ним стояв янгол в розкішній одежі, зі світлим волоссям, що спадало на плечі, синіми, чистими, повними ласки, але й строгими очима та велетенськими, могутніми крилами за спиною.
- Ти шукав мене?, - спитав ангел.
- Ти Гавриїл?
Той кивнув.
- То ти шукав мене?
- Так, я шукав, - прошептало янголятко, - Бог послав, сам я б не наважився.
Поки обоє, полишивши землю, знову діставалися до неба Гавриїл розповідав молодому янголяті, котре ніяк не встигало за ним, прос світ смертних.
- Мені подобається на землі, - казав він, - шкода буде коли все це перестане існувати.
- А чому воно має зникнути?, - здивовано запита юний ангел.
- Кінець всьому, друге пришестя Христа, великий суд, - нагадав Гавриїл.
- А так, - погодилося янголятко і вони полетіли далі, а архангел все говорив:
- Мені подобається цей світ, Бог про це знає тому завжди відправляє мене з якимось посланнями до смертних. Люблю смертних вони завжди якось дивно дивляться на життя, тобі б таке й в голову не прийшло, а для них це звична річ. Може це тому, що вони мають вмерти і завжди пам’ятають про це, а може тому, що ввесь час забувають, а потім, коли смерть зрештою приходить, дуже дивуються. Розумієш?
Молодий янгол кивнув не зовсім впевнений в тому, що розуміє суть слів Гавриїла, але боявся перечити.
- Тут завжди можна побачити різницю, - вів далі Архангел, - Тут є добро і є зло, є світло й темрява, ніч і день. Саме завдяки цьому світу я починаю краще розуміти свою місію і те чому вибрав для себе поклоніння Богу, а не бунт проти нього, чому стояв позаду Михаїла коли він повів свої війська на бій з Люцифером. Щоб любити, щоб вірити треба бачити протилежність того, що дороге тобі і ніхто не переконає мене в неправильності цієї точки зору.
І так розмовляючи – тобто один говорив, а інший слухав – вони дісталися до небес. Гавриїл пройшов поміж рядами писців, котрі захоплено дивилися йому в слід, а юний янгол підтюпцем біг за ним.
- Ви кликали мене владико?, - спитав архангел
- Так, кликав, - відповів Господь закриваючи книжку, яку до того читав, - Ти забарився.
- Це я винен, - втрутилося янголятко, але одразу ж притихло під сердитим поглядом Гавриїла.
- Я трохи затримався на землі. Ви ж знаєте як я люблю землю.
- Та це нічого, - заспокоїв обох Бог, - Я багато чого цікавого дізнався поки сидів тут.
Господь помовчав трохи, а тоді звернувся до архангела:
- В мене є завдання для тебе. Тобі сподобається.
Гавриїл посміхнувся.
- Принести комусь благу звістку, створити диво…
- Ні, не це, - перебив його владика небесний, - Зараз на дива вже ніхто не зважає. Не те, що колись.
- Так, колись було веселіше, - підтвердив Гавриїл і обоє сумно зітхнули.
- Але, тим не менше, - продовжив Господь, - я маю для тебе завдання. Хочу щоб ти навчив молоду душу.
Архангел одразу ж повеселішав.
- Якусь конкретну душу?, - спитав він радісно. Страшенно любив навчати тих, хто ще мав народитися. Потім, коли вони виростали, то ввесь час намагалися віднайти це втрачене знання, котрим колись володіли.
- Так, - підтвердив Бог, - душу дитини, чиє життя пізніше запишеться в ось цій книжці, - пояснив він беручи зі столу тоненьку книжку в обшарпаній палітурці, - Знайди цю душу і навчи всьому, що знаєш.
Гавриїл поклонився й вийшов, тоді Господь звернувся до молодого янгола:
- Тепер ти.
- Що я?, - несміливо спитав той.
- Тобі доведеться списати значно більше сторінок.
- Тобто…?
Бог весело посміхнувся, по-змовницьки під мигнув.
- Цю книжку оправлять в золото та дорогоцінні камені і додадуть ще кілька тисяч сторінок на кожній з яких тобі доведеться розписатися.
- Ні-ні, - запротестував юний янгол, - Я ще не готовий, це надто відповідальна, надто важка робота.
- Ти сумніваєшся в правильності мого вибору?, - спитав строго Господь.
Молодий янгол знітився, злякався власної сміливості. Хіба смів перечити владиці неба та землі? Мав скоритися. Тим більше завдання, запропоноване йому, було таким почесним. «Невдячний, невдячний», - дорікав сам собі ангел і, ніби прочитавши ці смиренні думки, Бог підбадьорливо поплескав його по плечу.
- Не переймайся, все гаразд. Ти ж готовий приступити до роботи.
- Звісно, звісно, - поспішило запевнити янголя, - Хоч зараз, зроблю все, що накажете владико.
- Так значно краще, - вимовив Бог і відправився кудись у справах, а янгол залишився стояти ні в сих ні в тих до кінця не розуміючи, що ж воно сталося.
