Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2606
Творів: 47448
Рецензій: 92266

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Приміський потяг

© Тала Владмирова, 03-12-2008
1.
Грюкаючи дверима батьківської квартири («Ноги моєї тут більше не буде!»), не забудьте глянути на термометр та при потребі прихопити куртку. Звісно, цю пораду можна й ігнорувати. Скажімо, якщо замість банальної втечі з дому ви запланували запалення легенів та примирення із схвильованими родичами просто у лікарняній палаті. Або ж вступили до таємного клубу самогубців-збоченців, члени якого мають покінчити із собою особливо дурним способом, хай навіть застудившись до смерті.
Філ (щоб не твердили деякі недовірливі знайомі, він охрестив себе так задовго до славнозвісного серіалу, ще малим писклям у дитсадку і навіть не пам’ятав, коли його востаннє називали Пилипом, чи й Філіппом) ніколи не припускав таких примітивних похибок. Хоч би й тому, що вже мав певний досвід.
Відчайдушний крик матінки, яка заповзялася продемонструвати черговому кандидату на роль чоловіка свої педагогічні здібності. Співчутливе хмикання потенційного вітчима і його докірливий погляд. Грюкіт дверима – куди ж без цього? Завбачливо прихоплена куртка, у кишені якої завалялося кілька зіжмаканих купюр. Блиск допитливого ока сусідки у причинених дверях напроти. Холодні сутінки. Зламана лавка біля під’їзду. Компанія сопливих підлітків на дитячому майданчику, до яких нема жодного діла їхнім батькам, хоч ніч давно на дворі. Он, спершу нашорошилися, а за мить загаласували підкреслено самовпевнено. І що найгірше, це починало скидатися на п’єсу, де усі учасники знали наперед кожен крок і репліку.
От зараз він зателефонує комусь із друзів, дізнається, чи можна перебути у нього кілька днів, ні, вже аж надто пізно, краще перекантувати тут пару годин, поки запрацює метро. Не забути б купити презент - кілька банок пива у нічному ларьку. Завтра піде на ринок, перехопить трохи грошей у когось із знайомих чи підробить вантажником… А за кілька днів матінка буде надзвонювати всім родичам і знайомим, потім, виявляючи неабиякі детективні здібності, почне підстерігати його по дорозі на випадкову роботу чи тимчасового додому…  А насамкінець примудриться обставити усе так, що всі почнуть співчувати їй і Філ, кленучи себе за легкодухість, повернеться додому. Мати ніби й щиро зрадіє, кілька місяців усе буде більш-менш нормально, а потім знову почнуться істерики.  Коли одного разу він спробував був виявити характер, родичка довела себе до лікарні і йому ж довелося мотатися по аптеках у пошуках якихось рідкісних ліків, сяк-так збирати немудрі передачі і відчувати себе останньою свинею.
«Ти сам винен, розбестив її, тепер на голову сіла», - таким тоном, начебто мова йшла про вередливе дівчисько, напучував його Юрко. Тоді Філ майже ввічливо порадив йому заткнутися і не вдавати із себе експерта у сімейних стосунках: самого Юрка батьки народили ледь не у шкільному віці й відразу підкинули вже й тоді  напівглухій бабці. А зараз по півроку моталися польщами та турціями, шукаючи підробітку, і кожного разу побачивши сина, бідкалися, що привезені у дарунок куплені на виріст речі ледь не замалі на хлопця. Розмова закінчилася сваркою. А помиритися хлопці не встигли: через два дні Філа та ще одного їхнього одногрупника викликали до міліції, пропонуючи піти до моргу на опізнання. Бабці вже не було, а щоб розшукати Юрчиних батьків, аби повідомити їм про нещасний випадок із їхнім сином, знадобилося ще кілька днів.
2.
При згадці про дурну смерть друга: теж, додумався, спробувати скочити з електрички, не доїжджаючи до перону! - Філ поліз до кишені багатостраждальної  куртки за завбачливо прихованими цигарками. Взагалі-то, він кілька разів вельми вдало кидав палити. Але щиро вважав, що під час справжніх неприємностей, до яких, все ж таки, належать і материнські істерики вкупі із повчаннями вітчима та ночівлею на лавці, можна дозволити собі кілька затяжок.
Один із підлітків – рудий, якого й не видно було до цього в дворі, – спробував було заїкнутися, що, мовляв, варто б поділитися. Та приятелі швидко втишили нахабу: Філ свого часу ходив у секцію вільної боротьби, і хоч тренер ніколи не пророкував йому блискучого спортивного майбутнього, але дещо із занять таки виніс. Цілком досить, щоб після кількох зіткнень оточуючі залишили його у спокої. Більшого йому і не треба  було.
Так і цього разу, вичекавши пару хвилин та остаточно переконавшись, що Філ перебуває у звичному для себе поблажливо – байдужому настрої, сусіди знову загомоніли про своє. Рудий якраз божився, що його байки – чиста правда, компанія ліниво підначувала його, більше для того, щоб почути ще щось цікавеньке.
- Та кажу вам, це правда! – гарячкував рудий. – А ще я чув від певних людей, такі брехати не стануть: щоночі біля нашого вокзалу зупиняться приміський потяг.
- Начебто, і не один, - не втримався Кирило, відомий на всю школу дотепник, не вельми вдоволений, що у нього з’явився конкурент.
- Та це ж особливий потяг, - легко відбив удар рудий. – Його ж не кожен зможе побачити, а інколи він постоїть мить – і навіть двері не відчинить. Бо знає, що тут нема його пасажирів.
- Потяг знає? – «здивувався» Кирило, але на нього цитькнули: кому ж не цікаво послухати чергову страшилку?
- Кому треба, той і знає, - вагомо відрізав оповідач. – А якщо хтось випадково сторонній і зможе туди проникнути, то нічого й не відбудеться: потяг як потяг, хіба що пасажирів мало. А от буває, що хтось без будь-якої причини опиняється на вокзалі, сідає у цей потяг.
- Опівночі?
- Бува, і вдосвіта, не це важливо. Сідає, значить, а потім раптом помічає на сусідній лаві незнайомця, а той незнайомець… - рудий зробив майстерну паузу, якій би позаздрив і відомий артист, – а той незнайомець – його копія.
- Двійник? – обережно уточнює хтось.
- Не двійник – він сам, - переможно посміхається рудий. – Хоча буває, що хтось і не пізнає себе – адже в дзеркалі себе справжнього не побачиш. Тоді незнайомець підходить до такого роззяви сам…
- Ну й що?
- А те, що дехто роками намагається сісти в цей потяг, розшукати там свого двійника, інколи знаходить, бачить зовсім поряд, але не може зробити ні кроку, не може гукнути, а той іде собі, ніби нічого не помічає. А все чому?
- Ну? – не витримує хтось довгої паузи, а вигадник лише киває, нишпорячи по кишеням у пошуках цигарки, і от уже сусід послужливо черкає запальничкою. А Філ раптом і собі спохоплюється, що його цигарка догоріла майже до фільтру, ич, заслухався казкаря.
- А тому, що мало хто любить себе справжнього. От натягує на обличчя маску, натягує, а та одного дня візьми і трісни. Та ще й тоді, коли цього аж ніяк не варто допускати. От і хочеться зустрітися із собою,  спробувати якось домовитися, якщо треба, підкупити чи залякати. Буває, що й убити намагаються. Це ж ніби і не самогубство: убив його - не себе, і  живеш спокійно далі, ніхто до тюрми не тягне. А так, був боягузом, а корчив крутого, і став просто крутим. Мучило сумління на кожному кроці – змовкло, живи як хочеш…
- А що, Славку, нібито й непогано, - оцінив Кирило чи то чужу вигадку, чи то спосіб змінити долю.
- Непогано, - киває рудий Славко. – Тільки після таких зустрічей хтось назавжди залишається у вагоні того потягу – ти… чи знову ти. Той, кого перемогли. Буває, що і той, хто увійшов до потягу на вокзалі.
- І що, так на весь вік? – недовірливо кривиться хтось. – Ну, ти й даєш, Рудий. Тобі б фільми знімати.
- Нікому нічого не даю, - звичною приказкою відрізає Славко, задумливо мружачись на тьмяні міські зірки, вже трохи зблідлі в передчутті ранку. -  Кажуть, є один спосіб вирватися звідти: відчиняє двері – і виплигуєш. На ходу. На зупинках двері там не відчинити. Але дехто прагне швидше розбитися…
Компанія напружено мовчить: мабуть, Славко таки новенький у дворі, а може, захопившись власною історією, просто забув, що у домі повішеного не варто згадувати про мотузок. Врешті, це не мало значення.
- Що ти сказав? – дуже тихо спитав Філ, підходячи до компанії. Мабуть, Славко відчув, що бовкнув щось зайве, бо не став хохоритися і нагадувати, що, взагалі-то, говорив для своїх і нічого підслуховувати чужі розмови. Зблід лише так, що видно кожну цятку ластовиння, закусив нижню губу і так само мовчки втупився прямо в очі Філу.
Чекати удару сидячи - остання справа, мабуть, із хлопця поганий боєць. Хоч би він підвівся чи спробував затулитися, або хоч кинув щось образливе. Попросив вибачення, врешті. Ні ж, закляк, ніби й не знав, що слід робити. Та ще й якось відразу стало видно, що він – наймолодший у компанії, тільки й того, що вимахав високим та язик гарно підвішений, а так – дитина дитиною.
- Він не застав Юрка, - Кирило раптом зробив крок уперед, став поряд із Славком. І це замість того, щоб зловтішатися неприємностями суперника! – І взагалі, той, мабуть, краще виплигнути, ніж так… кататися все життя. Юрко теж щось таке колись казав…
- Заступничок знайшовся, - Філ ледь спромігся розвести зчеплені раптовою судомою губи, аби відверто пояснити малим, куди їм варто йти. А насамкінець несподівано додав: – Ти б краще сам у той потяг сів, може, не таким балакучим вийдеш.
Розвернувся і пішов. А що ще міг зробити, добре розуміючи, що втратив дорогоцінну мить, коли треба було б вдарити цього малого гада. Та й що цим можна  змінити?
3.
Здавалося, цій ночі не буде кінця. Хоч, якщо чесно, Філ не мав жодного уявлення, чим йому допоможе світанок. Не більше він знав і про те, куди і нащо бреде. Нібито з однієї пляшки пива так не повинно було розібрати, при такому настрої горілка не допомогла б, та й вулиці рідного міста він знав непогано, а от скажи ж ти! Бреде чорт його і зна де, явно напрошуючись на неприємності. А може, це не так вже й погано: принаймні, коли небезпека ставала реальною, його прокляття – неможливість вдарити супротивника по обличчю першим – на мить відступала. Ще питання, кому – йому чи потенційним нападникам  буде гірше при бійці, якщо, звичайно, їх буде не надто багато.
Спершу в школі, а потім і в технікумі викладачі любили розповідати страшні історії. Хоч і були не такі винахідливі, як Славко: усі  їхні розповіді починалися однаково - хтось вирішив, та ще й на підпитку, прогулятися пізно вночі  і… Якщо чесно, і сам Філ у компанії того ж Юрка пережив пару пригод, про які, на превелике своє щастя, так ніколи і не дізналися їхні батьки. А от сьогодні він потрапив у давній дитячий кошмар: безкінечні вулиці, якими можна блукати до нестями, не зустрівши жодного перехожого, а якщо когось випадково побачиш, то незнайомець проходить трохи не крізь тебе, ніби ти став невидимим для усіх. От і Філ благополучно звернув у ще один провулок, потім – у ще один.
І раптом опинився на приміському пероні, який, начебто, повинен знаходитися на іншому кінці міста. Кілька хвилин аж надто пильно вивчав майже порожню платформу і звичний облізлий вокзал. Нащось підійшов до найближчого вагону, до якого чомусь не поспішали інші пасажири. Потім раптом скочив на  хиткі східці. Нащось зайшов у обшарпаний вагон.
«Чорт, та що ж вони у те пиво підмішують? Чого мене сюди принесло? А в електричці я що робитиму?» - що й казати, запитання були цілком слушні, але трохи запізнілі: потяг рушив раптово, якось ривком, набираючи швидкість, напучуваний нерозбірливою скоромовкою  вокзального гучномовця, так що й не зрозуміти, куди ж їдеш. І що було робити? Спробувати, поки не пізно, виплигнути на ходу чи не дуріти і дочекатися найближчої зупинки, а потім зійти і пересісти на зустрічний потяг? Зрештою, куди йому поспішати?
Фіал якось непевно розглянувся довкола, недобрим словом згадавши балакучого Славка: пусті теревені якогось дурня, але чогось на душі неспокійно-таки… Звісно, не побачив знайомих облич. Пасажирів було небагато і кожен надто заклопотаний собою, щоб зважати на «новенького». Он якийсь дідок примостився біля вікна, насунувши на носа старовинний капелюх і, певно, куняє. Он чоловік середнього віку намагається переглядати якісь папери при бляклому освітленні, невдоволено мружиться і хитає головою. Он мати із заснулою дитиною… А он, на іншому кінці вагону підвипила компанія ровесників, яких явно от-от потягне на подвиги.
«Ти ж ніби цього і шукав?» - аж надто ввічливо поцікавився внутрішній голос, але бойовий пил вже охолов, зрештою, незнайомці невинні ні в смерті Юрка, ні в тому, що все життя перетворилося на чортзна-що… Замість цього нестерпно потягло запалити. Довелося вийти в тамбур.
Він простояв так хвилин п’ять, бездумно втупившись у протилежну стіну. Чомусь вирішив, що варто пройтися іншими вагонами, коли двері раптом скрипнули. Лише зараз Філ зрозумів, що чекав на Юрка. Звісно, це був не він, а якийсь незнайомець. вдягнений у темні джинси і практичну сіру куртку, таку саму, як і у Філа. Мовчки кивнувши, ніби давньому знайомому, став поряд і запалив. Кілька хвилин хлопець скоса розглядав новоприбулого, потім його осяяло:
- Ти?
- Я, - пролунала єдина можлива відповідь, але так, ніби прибулець добре розумів, про що йшлося.
- А двійник Юрка де? У сусідньому вагоні? – мабуть, вийшовши із цього потягу, варто буде просто з вокзалу звернутися у найближче психіатричне відділення, але якщо марення таке переконливе, то чому не можна жити за його законами.
- Тобі не все одно? - якось аж байдуже потиснув плечима співрозмовник. – Може там, може, зійшов на якійсь станції: у нього ж з’явився вибір… Завдяки Юркові…
Філ, не слухаючи, натиснув на ручку дверей до сусіднього вагону, потім ще раз, сильніше.
- Нема сенсу. Хіба що вирішиш залишитися тут назавжди.
- Я вирішу?!
- А що? Ти ж схотів розшукати мене, щоб розповісти як я, такий слабкодухий, тобі жити заважаю: і мати тобі шкода, і вдарити слабшого просто так, знічев’я, не можеш, навіть єдиного друга забути ніяк не виходить… Це, по-твоєму, і значить бути боягузом?
Вдарити першим виявляється дуже легко, особливо коли перед очима пливе червоний туман. А от продовжувати бити того, хто не намагається захищатися, та ще й дивиться на тебе так розуміючи, важко. Довелося на мить передихнути, чим і скористався двійник чи хто він там?
- А ти подумав, яким ти станеш, якщо пощастить спекатися мене?
- Подумав, - це прозвучало так впевнено, ніби Філ не заліз у цей вагон випадково, а роками чекав на цю зустріч.
- Отже, тебе це влаштовує?
- Так.
- Що ж чудово. Чи ти думаєш, що мені тут подобається? Краще зійти… чи здохнути.
І це було сказано так, що Філ повірив. І зрозумів Юрка й лише у цю мить вибачив друга, сам не знаючи, за що.
- Ще скажи, що сам катаєшся у цьому поїзді від народження, - краєм ока слідкуючи, чи не захоче суперник вдарити без попередження, нащось продовжив непотрібну бесіду.
- Та ні, лише кілька років, лише коли ти почав прагнути знайти цей потяг, ще не знаючи про те, що він існує. Але повір, що цього – з головою, - співрозмовник криво, але все ж не вороже всміхнувся. А Філові раптом здалося, що крізь незнайомі риси проступають ті, які він звик бачити у дзеркалі.
- То що, ми зараз зчепимося, один помре чи залишиться тут назавжди, а інший спокійно зійде на станції? – якби супротивник поводився вороже, легко було б переконати себе, що це – кошмар чи гра, у якій обов’язково треба перемогти, і почати врешті діяти, а так все було надто непевно…
- Можливо, - супротивник виглядав на диво спокійним. – Хіба що нам пощастить домовитися, що ти залишишся таким, як зараз?
- Я хочу змінитися, - Філ остаточно скуйовдив волосся – вірна ознака, що він відчайдушно шукає вихід. Усе відбувалося зовсім не так, як він встиг уявити, і від цього виглядало надто… нереальним, чи що?
4.
Відчайдушний крик, який пролунав у сусідньому вагоні, він сприйняв майже із полегшенням: так можна виграти хоч трохи часу. А те, що потяг не прибуде на станцію завчасно, перш, ніж він встигне розібратися із двійником, чи то із самим собою, було і так зрозуміло.
- Куди ти? Заважати іншим? – аж надто щиро здивувався двійник.
- Ти що не чуєш? Там кричить підліток.
- Тут таких більшість, - але на обличчі супротивника вже проступив стурбований вираз, а хватка, що заважала повернути кляту ручку дверей, трохи ослабла.
- А цйього б’ють відразу кілька супротивників, – судячи зі звуків, це було правдою. Двійник трохи стурбувався.
- Чорт, тут теж бувають накладки. Але у цьому потязі не заведено втручатися у справи інших. от тобі, за великим рахунком, не все одно?
- Ні.
Це була правда і двійник невдоволено поморщився:
- І якого тоді тебе занесло сюди? Так певен, що дійсно хочеш змінитися? Стій тут і чекай, - раптом вирішив  він: - Вернуся – розберемося. І я врешті стану вільним.
- О це вже навряд, - крізь зуби кинув Філ, відразу сунувшись уперед, у сусідній вагон. Двійник уже рішуче розмовляв із трьома підвипившими парубками, які чогось вирішили відметелити підлітка чимось схожого на Славка, тільки молодшого, років тринадцяти. Більше у вагоні нікого не було.
- Ей, зачекайте, чого вам треба від нього? – ритуальна фраза швидше здивувала не п’яниць, яким зараз море було по коліно, а його двійника.
- Як тобі пощастило?.. – почав той, але часу на непотрібні запитання вже не залишалося. – Ти певен? Ще встигнеш затягти малого у свій вагон. Ці туди точно не перейдуть, - діловито почав той і ледь не пропустив удар.
- Певен, - рішуче кинув Філ, вдало блокувавши удар і мимохідь відзначивши, що один із супротивників не рветься у бій: битися із двома тверезими ровесниками – це  тобі не над малим знущатися.
- Чого став, дурень? Тікай, чи тобі особливе запрошення потрібне? – потім так і не вдалося з’ясувати, хто кинув це скривавленому малому. А тому від страху здалося,  що за нього заступилися близнята, та ще й такі класні бійці, що куди там спецназівцям.


5.
- Ти божевільний, - нащось укотре повторив очевидне двійник і зморщився від надто різкого руху.
Філ мовчки кивнув, про себе радіючи, що йому дісталося все ж менше. Принаймні, стояв він на ногах міцно і без сторонньої допомоги. А це було важливо, особливо тепер, коли протяг почав-таки ледь помітно уповільнювати хід. Він повернувся до принишклого малого, що ображено сопів поряд:
- Ти краще спробуй просто вийти на зупинці. Може, твій випадок - дійсно накладка.
Підліток нечутно буркнув щось на зразок: «Розкомандувався», - але на всяк випадок кивнув головою: хлопця явно не тягло гратися у каскадера, крім того його гнітила сама атмосфера потягу. Спершу він не повірив, що тут неможливо відшукати допомоги і нікому немає ніякої  справи до них. Але швидко переконався, що пасажири дивляться просто крізь нього, у двох сусідніх вагонах не було ні контролерів, ні провідників, а пройти далі виявилося неможливо. Навіть незрозуміло, куди змогли вшитися переможені вороги.
- Щось я не зрозумів, а що збираєшся робити ти? Краще вийди із малим, прослідкуй, як він додому дістанеться, тільки спершу знайди десь медичний пункт, а то перелякаєш супутників у звичайній електричці, – це вже двійник чи як там його назвати?
- Розкомандувався, -  відгукнувся Філ. - Ти ще нам між собою запропонуй насамкінець побитися, щоб вийшов звідси дійсно переможець.
- Невже тобі не досить? – часу на єхидство уже не було, але двійник ще намагався переконати: - Слухай, ще трохи – і я, певно, зможу плигати, якщо вже ти такий благородний, що згоден допомогти відчинити двері. Звісно, проти правил, але, може, пощастить: сьогодні і так все шкереберть. Але нащо тобі?..
- Шкереберть, кажеш? Значить прорвемося. Разом. Ти ж не зможеш у такому стані навіть дістатися до станції, остаточно скалічишся.
- Йди ти!
- Разом підемо. А ти зійдеш на станції, знайдеш когось із станційного начальства і повідомиш про нас, хай хоч швидко знайдуть. Зрозумів? На тебе вся надія, - малий кивнув, облизуючи зшерхлі від хвилювання губи.
- Чорт, матимемо неприємності, - намагаючись зосередитися на чомусь звичному, тому, що буде потім, кинув Філ. Ще раз глянув на… себе? і рішуче натиснув на ручку вагонних дверей.
Приміський потяг поступово уповільнював хід, наближаючись до якоїсь малої безіменної станції…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олексій Тимошенко, 05-12-2008

Далі буде?

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Дара К., 05-12-2008

"А що... нібито й непогано"

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Олег Derim, 03-12-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.96597790718079 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …