Ми у мами дві розумниці. Помічниці золоті. Так мама каже. Самі ж бо себе не похвалимо! Я – Ніна, і сестра моя старша, Олька. Поки мама торгує в магазині, то ми всю-всю хатню роботу переробимо. А як же! Правда, є й таке, що ні я, ні тим паче Олька робить не хочемо. Наприклад, підлогу мити, або, й того гірше – посуд. Та мама нас помирила – справно миємо по черзі. Аж гай шумить! Чи то пак, бризки летять.
Якось було, чесно зізнаюся, тарілки залишились не помитими. Аж до вечора. Чергу сплутали. Тоді нам поміг тато – мили ми вдвох. Відразу. І без черги. А після того випадку мама причепила до стіни вел-и-икий календар: замальоване червоним – мій посуд, зеленим – Ольчин!
Ми вже як почнемо порядки наводити… Ну все-все сяє! На підвіконниках – ні пилинки, на поличках – теж, а в серванті склянки так виблискують, наче зуби в рекламі. Одного разу чваньковитим тонконогим келихам дуже закортіло всім свою блискучу красу показати. Ну і… Полетіли додолу. Два. А звідти пряма дорога – до сміттєвого відра. Добре, що мама не відразу побачила. А то б… Самі знаєте. Зате їх вже ніколи скраєчку не ставимо – хай там собі в куточку тішаться!
Ага, трохи не забула – окремим шматком нашого прибирання є одяг. Ну ду-уже ретельно слідкуємо, аби жодна одежина за межами шафи не перебувала. Що для шафи не годиться – старе чи рване – у вузол його та на горище. І то без балачок.
У шафі довго складаємо, перекладаємо… Це наша найулюбленіша робота. А навпроти шафи – велике дзеркало. Ну-у, татових сорочок ми не міряли, а от мамині сукні переміряли всі. Ще й не раз! Вони в мами такі гарні-і… Тільки великуваті. Олька як стане перед дзеркалом викручуватись, а потім і я… Аж дух перехоплює!.. Принцеси! Це Олька перша вголос подумала – і навіщо мамі їх стільки, га? Висять собі без толку. Ножиці принесла я. Вкоротили. Олька – рукави, а я – поділ. Поміряли. Криво… Рівняємо. На сестрі – як-то влита, на мене – задовге. Ріжемо. Їй буде як міні, а мені – трохи нижче колін. Клас! Потім і мені закортіло міні… Вийшла спідничка, а Ольці – блузка. Я хотіла тую красу до шафи на плічко, а Олька мудріше вчинила – в кульок та під диван. І справді, чого її до шафи ховати? Звідти поки витягнеш, поки назад все порозвішуєш… А з-під дивану – ра-а-з! І перед дзеркало!
Сьогодні в нас відповідальне доручення. Такий марафет навести, як ніколи! Гості приїжджають. Дядько з тіткою. Ми їх так чекаємо-о… Вони завжди нам подарунки привозять. А дядько ще й морозиво щодня для нас купляє. Ну як не чекати, га? Заради такої оказії ми навіть не сперечались, чиє-то червоним, а чиє зеленим у календарі помальовано. Хай там уже… Робота кипить: підлога миється, вазони поливаються, пил стирається, навіть біля шафи не так довго вертілись, як зазвичай. Нема коли!
Ну, майже все встигли. Аж попріли. А тут і родичі на поріг. Подарунки… Мені ляльку, а Ольці карету. Красиві-і! З сестрою сваритися не будемо – ляльку в карету і… гей! Поїхали.
Тільки лише дрантя не встигли на горище затаскати. Радість – радістю, цяцьки – цяцьками, а про поміч не забувай. Хвала не тому, хто починає, а тому, хто завершує!
Гості з дороги, як годиться, пообідали, а потім дядько пішов допомагати таткові, чутно, в хліві молотками грюкають. Тітка – за сапку, та й на грядку. А ми – до дрантя. І хто його розкидав? Є того добра і на лаві у веранді, і на дивані, он і на стільцях порозвішували. От же ці дорослі… Не люблять порядку!.. Приговор короткий – у вузол, і – на горище.
А родичі гостювали кілька днів. За цей час колесо в кареті відпало. Не показуємо – соромно. А хіба ж ми хотіли? Воно само… Лялькою граємось, бо ж на ній не написано, що вона вже другий день, як німою стала – і не сміється тобі, й не плаче.
…Ми ще восьмий сон додивлялись, коли зібралася наша рідня додому. На ранковий автобус. Ще з вечора чемненько з дядьком та тіткою попрощались-поцілувались. Воно й правда – чого б-то нас ні світ, не зоря будить?
Але таки мусили прокинутись рано-вранці від якогось гармидеру в хаті. Спросоння тільки й помітила, що всі по хаті бігають, метушаться, щось шукають, а дядько бігає без штанів. Хтось ті штани вночі поцупив. Мама голосно докоряє татові, що це він залишив вікно відчиненим, ось тобі й маєш!.. Тато розгублено знизує плечима, та тільки повторює, що не може такого буть! Кому здалися ті дядькові штани, щоб за ними, ви тільки подумайте, в чужу хату глухої ночі вікном лізти?!.. Олька навіть з-під ковдри одним оком на свої колготи бликнула – вися-я-ть ондечки спокійнесенько, як ні в чому не бувало.
Дядько з тіткою на автобус не встигли. Ні на ранковий, ні на обідній. Та й куди ж-бо дядькові їхати без штанів? Перевернули в хаті все, навіть мою міні-спідничку знайшли під диваном. А штанів – катма! Бідний дядько вже втомився повторювати, що ось тут, на спинку стільчика повісив, коли переодягався в робочі. І – як у воду!
Вже й мама на обід прийшла, і знову в пошуки – втретє шафу догори дном перевертати, а штанів… Таки хтось та потяг. Нема! Аж тут маму немов би осінило, бо раптом стала посеред кімнати, наче вкопана. Та так, що геть зовсім не помітила в своїх руках того злощасного кулька з Ольчиною блузою. І як же йому вдалося вдруге за день вилізти з-під дивану…
– А-ну, розумниці-помічниці, на горищі були?..
– Б-були…
Так і є. Ось вони, у вузлі. Нічого їм не сталось. Правда, вим’яті. Зате чисті. І добре, що ніяка нахабна миша не встигла дірку в штанині прошити.
Дядько знесилено сів на стілець. Мама почала було щось бурчати, пригадавши наші марафети та наші обновки, що так чомусь схожі до її нової сукні. І раптом тато почав голосно сміятися, його сміх підхопила тітка, а за нею дядько та мама. А потім і ми… Додам, що я спочатку зиркнула на ті пихаті блискучі келихи в серванті, бо гляди, знову поставали скраєчку та від дружного сміху задрижать і попадають.
