Монолог ножа
Я входжу в тіло швидко й легко, ніби в масло, великий і гострий, розтинаю пружну шкіру, вгризаюся в плоть, ковтаю крові, п’ю, п’ю без кінця, не можу насититися, аж темно-червона жижа тече по губах, скрапує на асфальт, а я проникаю все глибше й глибше, рвуся вперед, ненаситний, вічно невдоволений, жорстокий, безбожний, танцюю з болем, кружляю під прекрасну музику породжену розтуленими вустами жертви, тією музикою є крик, стогін, зойк, затихаючий, ледве чутний, обірваній на високій ноті.
Мені, як повелося, не дають насититися, стискують сильніше міцною рукою, вихоплюють з рани. Я облизуюся полотняним язиком, зблискую холодною посмішкою (звідки теплу взятися в мені) мертвого заліза й відправляюся досипати за пазуху аж доки не знадоблюся знову. Шкода ховатися так рано, якби міг всю землю залив би кров’ю, та чи спитає моєї думки жорстока, скупа, завжди байдужа рука.
Монолог душі
Так дивно було стояти голою посеред тієї вулиці, відчувати дотик вітру, прохолоду ночі, світло ліхтарів, дивно і трохи боляче. Шкода було покидати цей затишний дім в якому могла прожити ще 34 роки…Шкода, шкода, шкода, ніби передзвін срібних дзвоників.
Двадцять років мешкала тут, а потім щось різко шкрябнуло по дверях моєї любої кімнатки. Двері відчинилися з неприємним скрипом і я вилетіла на двір як пробка з пляшки.
Я присіла поряд з ним, він був для мене всім, мене майже не було без нього, я говорила з ним, кликала його, а він не відповідав, лежав нерухомо, порожнім поглядом дивився на сяючі зорі і я заплющила його очі, сама ж пішла за чоловіком котрий так швидко біг вулицею щось сяюче ховаючи за пазухою.
Монолог убивці.
Я не сплю третій рік, третій рік не їм і не п’ю, не торкаюся людей, щойно заплющу очі бачу цю криваву рану на грудях, бачу як мій ніж вгризається в нього, чую його зойк. Той зойк не дає мені заснути, розриває мозок зсередини.
Я відчуваю як божевілля порпається мені в голові.
Я відчуваю: почуття провини перетворює те, що лишилося од серця на купу попелу.
Їх багато було, таких як оцей, але тільки він не покидає мене ні на хвилину, не відступає, ходить за мною назирці. Він цілує жінок замість мене, їсть, спить, живе замість мене. Він повільно вбиває мене за те, що я вбив його. може так мучить мене бо сам не заслуговував смерті, а він ні.
Пам’ятаю як покинув його у провулку залитому сяйвом ліхтарів: мертве тіло в калюжі крові, пусті очі дивляться на зоряне небо безкінечно довгим поглядом, потім заплющуються самі по собі, заплющуються навіки. Він залишається лежати там, але частина його відправляється слідом за мною. Я втікаю од неї вже три роки. Я вже три роки розмовляє тільки з нею, сиджу в пустій кімнаті і знаю, що не сам, знаю – вона тут, зі мною. Я говорю до неї, сповідаюся в гріхах, прошу прощення, каюся, а вона нічого не каже, мовчить, сміється й плаче.
Тепер вона майже моя, одна душа на двох. Ніби раніше не мав душі, а тепер та що його поселилася в мені, зводить з розуму, мучить і відкриває шлях до блаженства. Тільки через муку пізнають справжнє блаженство. Я ніби був мертвий раніше, тепер же, хоча й в пеклі, відчуваю дивну радість.
Я годую, я пою, я вкладаю її спати, а вона вчить мене прощати й каятися.
Вчора минуло 34 роки відколи вбив того чоловіка і його душа пішла від мене, пішла тихо, навіть не попрощалася. Я сидів у пустій кімнаті, стеріг її сон аж раптом вона прокинулася, потяглася, відчинила вікно й полетіла, а я зостався зовсім сам. Хто тепер їстиме й спатиме замість мене?! Мабуть скоро помру од виснаження. Така порожнеча всередині. З ким мені тепер розмовляти?! Мабуть скоро вмру від туги.
Діалог в чистилищі.
Цілу вічність він вже сидів у чистилищі коли раптом побачив того чоловіка з вулиці, того чиє життя відняв однієї темної ночі.
- Ти пам’ятаєш мене?, - спитав.
Той заперечливо хитнув головою, знизав плечима.
- Я вбив тебе.
Очі розширилися на мить від здивування, а потім знову стали байдужими.
- Це давно було, я вже й забув.
- Твоя душа за мною 34 роки ходила. Ми з нею стали добрими друзями.
Ніякої реакції.
- На що ти дивишся?
- На те чого не встиг за життя.
- Чого ж ти не встиг?
- Багато чого, от цю жінку кохав, а не наважився зрадити дружину. Цього дурня міг обманути, але пожалів, ці гроші міг вкрасти, проте не посмів. Я прожив коротке, однак праведне життя.
- То чого ж ти тут?
- Бо шкодую за тим чого не зробив, дивлюся, дивлюся, хочу взяти і не беру. Танталові муки. А ти за чимось шкодуєш?
- За тим, що зробив. Протягую руку, беру, беру до безкінечності. Воно все навалюється мені на груди важезним каменем, душить… Іронія долі.
