Я накрила для нього на стіл у великій кімнаті, вже давно ніхто не заходив до тієї кімнати, давно вже ніхто не їв за тим столом. Я мусила сама готувати, вона ж не могла, так страшенно тремтіла від хвилювання та збудження, що ніж падав на кам’яну підлогу щоразу як пальці її торкалися руків’я і мука розсипалася від самого лише погляду.
Я не дуже вмію куховарити, але довелося згадати чому мене ще матір вчила. Така подія. Вона допомогла мені спіймати індичку в дворі і відрубати їй голову, а потім так-сяк засмажити. Вийшло непогано і я поставила птаха поміж великими срібними, заляпаними воском підсвічниками.
На стіл ми накривали разом, в домі було небагато їжі: трохи винограду, напівз’їдені гранати, хурма, трохи черствий, сірий хліб.
- Може не треба класти його? може варто купити свіжого, - ввесь час напосідала вона.
Свіжого купити?! Ще чого! А з цим, що робити накажете?!
На горищі ми знайшли трішки мигдалю і висипавши до великої олов’яної миски поставили поряд з хурмою. Горіхи, правда, злегка погризли миші, але я вибрала непогані, ціленькі. В підвалі виявилася ціла бочка вина, яке робив ще татусь. Воно пахло літом, сіном, спілими вишнями, дубовою корою, зоряним небом і кров’ю, видно татусь поранився готуючи його, я сп’яніла від самого лише аромату, який був відчутним навіть на вулиці. Неймовірний запах. Я не здивувалася б якби він прибіг негайно щоб скуштувати цього дива, але ж ні, прийшов вчасно, завжди був пунктуальним, саме я цьому його навчила.
Трохи замислившись я не помітила як скляний графин в котрий вона наливала цей благословенний напій вислизнув з її невмілих рук й розбився на друзки. Бездар чортова! Таке чудо перепсувала. Слава Богу бочка була чимала і в мене ще десь зосталися металеві фляги, обійдемося ними. Так навіть краще, серед залізних тарілок, чарок, ножів та виделок графин виглядав би трохи дивно. Шкода тільки, що тепер він не побачить як вино іскриться на сонці. Та нічого.
Коли ми увійшли до кімнати вона раптом заголосила як божевільна:
- Буряк, буряк, він же любить буряк.
Бачив хто таке? Сміх та й годі! Буряк він любить. Я сміялася так, що аж живіт заболів, а вона знай своє, збігла в підвал і принесла кілька невеличких бурячків. Така щаслива була. «Що він їх як кінь гризтиме?», - подумала я, але змовчала, хай потішиться дитина. Чи мені шкода?
Ми звісно не встигли і коли він прийшов я займала його розмовами в коридорі, а вона доводила до ладу кімнату, поставила на стіл вазу з засушеним комишем та якоюсь благенькою білою трояндою, застелила лавку старим, подертим покривалом, повісила на стіну брудне, розколене дзеркало в позолоченій рамі.
Бачили б ви його обличчя коли він увійшов до тієї кімнати. Я мало не розреготалася, мусила затулити рота руками, а він стоїть, оглядається і розмірковує над ти чи ступати вперед чи стрімголов вибігати з цієї божевільні.
Думаю ви так само почувалися б завітавши до нас. Тут ремонт не робили відколи татусь помер, років двадцять тому, не менше; килими поточила міль, стіни облупилися, ми їх заляпали вапном де-не-де, люстру засотали павуки, коротше кажучи виглядало все благенько, ще гірше ніж тоді коли він приходив сюди востаннє. Сам стіл чого вартий, весь посуд залізний, а страви напівзіпсуті. Та треба віддати йому належне, він не вибіг, увійшов до середини, навіть відсунув для мене стільця, справжній джентльмен, от тільки їв мало, видно було, що кусок в горло не лізе. Не по собі йому було, відвик напевне. А вона, Боже, глянули б ви на неї, очі горять як у божевільної, руки трусяться, слова вимовити не може, тільки дивиться на нього як на божество.
Ми мало розмовляли і я бачила, що йому незручно, але мені якось байдуже було, вона його запросила хай тепер сама й розважає.
Десь до середини вечері він помітив зайвий прибор, хотів спитати про них та не наважувався і тільки коли вже був час йти таки озвучив своє питання:
- Ви ще когось чекаєте?
Я мовчала, хай сама говорить, набридло мені з ним цяцькатися. Вона бачила, що я не відповідаю, злилася страшенно, а я знай собі їм, ніби нічого не бачу, тоді-то вона й заговорила:
- Це для Самотності, - прошептала, - вона часто з нами вечеряє.
Він відклав виделку й глянув на неї. Вперше за вечір глянув, але як же дивився. Йому було шкода її, а їй було соромно перед ним, вона хотіла б відвернутися проте не могла. Зрештою мені набридла ця гра і я вставила свої три копійки:
- Так, самотність частенько буває тут, невесела співрозмовниця.
- Але сьогодні її нема, - перебила вона мене. Це через його присутність зробилася такою сміливою, інакше не наважилася б.
- Сьогодні її нема, - повторила вона і посміхнулася, тоді він взяв її за руку.
- Тобі подобається коли вона вечеряє тут?, - спитав.
- Хто?
- Самотність, тобі подобається коли Самотність вечеряє тут, з тобою?
Вона прикусила губу щоб не розплакатися. Я знала, що вона нещасна, але це ніколи не здавалося таким очевидним і мені вперше стало шкода її.
- Самотність дуже неприємна гостя, - сказала я бо бачила, що слова застрягли їй в горлі і душать її.
- Тоді я приходитиму частіше, - вимовив він.
Оце було занадто, це був удар нижче пояса.
- Я приходитиму частіше, якщо ви дозволите.
Яка смиренність, Боже правий, яка доброта. Лише така дитина як він могла ляпнути таке. Яка дешева комедія.
- Хочеш задарма поїсти, хлопчику мій?, - питаю його.
А він одразу знітився, зашарівся.
- Для чого ви так?, - каже.
Який же вона лютий погляд кинула на мене і в сльози, ридає, ніяк не зупиниться, схлипує ніби немовля. А він давай втішати її, цілує, обіймає, навіть на коліна став, а вона притислася до нього, гладить по голові і все шепоче щось на вухо, шепче і схлипує, шепче і схлипує, слів не розібрати, та мені чому здається, що він розуміє її. А я сиджу посеред цієї старої, обдертої кімнати, за цим нікчемним столом і мені соромно, страшенно соромно бо все здається таким фальшивим, сама собі здаюся такою фальшивою, брехливою й нещасною. Тоді то вона й бере гору наді мною і я плачу, чого не робила вже так давно, я ридаю, сльози мої зоставляють гарячі, червоні сліди на щоках, я притискаю його до себе з нелюдською силою і мені здається, що вмру, замертво впаду на цьому місці якщо він піде. Але він не йде, він кладе голову мені на коліна, від нього віє таким жаром, такою силою, що мені, вперше за чверть століття, стає знову стає тепло.
- Я така нещасна, - кажу йому, - хлопчику мій, коханий мій, єдиний мій, доки ти не прийшов я була така нещасна.
Я дивлюся на нього, милуюся ним. Він такий молодий, Боже правий, скільки ж йому років зараз 15, 16? Не більше.
- Скільки тобі років?, - питаю погладжуючи його світле, розкуйовджене волосся.
- Сімнадцять, - каже він не розплющуючи очей і ще сильніше притискається до мене.
Сімнадцять, дитино рідна, я бачила як тебе хрестили в день коли вернулася до цього міста щоб знову поселитися в старому будинку батьків. А пам’ятаєш як я давала тобі цукерок і найбільше грошей на коляду?
- Пам’ятаю.
Невже ж це я вголос говорила?
- А пам’ятаєш як я пояснювала тобі математику у восьмому класі? Пам’ятаєш як ми ходили гуляти на озеро кожної неділі і я вчила тебе плавати влітку, а взимку – кататися на ковзанах?
Він піднімає голову з моїх колін й дивиться на мене таким довгим, безкінечно довгим поглядом. Який же він молодесенький, зовсім хлопчик, ще жодна зморшка не помережила це обличчя, сумніви та страждання не торкнулися його. яке міцне, яке спритне це юне тіло, для нього немає нічого неможливого…
- Я все пам’ятаю, - каже він.
Любий мій, єдиний мій, рідний мій. Я беру його обличчя в долоні, я посміхаюся йому. Я така щаслива. Хто ж знав, що є ще на землі таке щастя? Дитино моя, знав би ти як багато означаєш для мене. Дитино моя, знав би ти як давно, як довго, як безнадійно я мрію про тебе.
- Я кохаю тебе, - каже.
Кохаєш мене? А чи розумієш як я тебе кохаю? Знаєш як безумно, відчайдушно може любити жінка коли їй не лишилося нічого окрім старості і цієї любові.
- Я так давно кохаю тебе. Я все життя тебе кохав.
Життя, життя, дитино моя, що ти можеш знати про це? Тобі сімнадцять, всього сімнадцять.
Я гляділа тебе коли ти був немовлям, я божеволію відколи ти став чоловіком. Вона перша помітила тебе, мушу зізнатися, вона – Плоть, моя плоть, я так довго насміхалася з неї, але я не можу жити без тебе, радосте моя. Щодня Самотність сидить за одним столом зі мною, засинає в моєму ліжку притулившись до мого серця. Самотність така страшна, така холодна, а ти такий красивий, такий теплий.
- Я залишуся з тобою, - шепчеш ти, - Я залишуся з тобою якщо захочеш. Дозволь мені лишитися.
І знову я не я. Не можна, не можна тобі лишатися. Невже ти хочеш життя своє згубити зі мною? Невже я можу дозволити тобі занапастити себе?
- Можна мені лишитися?
Вона впала б перед тобою на коліна і благала зостатися. Вона цілу вічність мріяла про це, але я не можу, я не хочу. Вона слабка, а я сильна.
- Дитино зрозумій…
- Я вже не дитина!
Я знаю. Дитино, знав би ти, якби ти тільки знав як вже багато років…Поможи мені, почуй мене! Я така самотня, я така нещасна, хлопчику мій поможи мені, почуй мене, врятуй, люби мене.
- Тобі треба йти, - брешу йому.
Поможи мені. В мене серце кров’ю обливається. Я мертва всередині, всередині я суха, випалена пустеля, а ти водограй.
- Тобі треба йти, піднімайся, - кажу я.
А вона проклинає мене, вона падає перед тобою на коліна, благає тебе лишитися, але я сильніша і змушу тебе піти, дитино моя, заради твого ж блага я змушу тебе піти.
- Я хочу лишитися з тобою, - шепчеш ти.
- Сам не знаєш, сам не відаєш.
Боже, знав би, якби тільки знав хлопчику мій як прагну я щоб ти лишився, як мрію лише про це, тільки про це.
- Йди, йде негайно, йди додому. Ти мусиш, так треба.
І піднімаєшся з колін, і йдеш ступаючи поволі, відчиняєш великі двері, а там, на порозі вже топчеться Самотність…
Тоді то моя Плоть й взяла гору наді мною, я дозволила їй і ти зостався, зостався назавжди.
Не знаю, може я й згубила тебе, дитино, може й горітиму в пеклі за мій гріх, але, принаймні, більше не буду самотньою.
