Я довго штовхався на виході з метро. Нереально хотілося спати, сумка весь час сповзала з плеча. Провідниця 10го вагона вказала кудись у хвіст полинялого потяга, і я пішов, перераховуючи жінок у жовтих куртках. Чи то на ринок завезли купу жовтих пуховиків, чи то в журналі надрукували Робські у канарейковій поларці – я нарахував 4х і одного не то дівчину, не то хлопця – розвелося андрогінів!..
Іноді я сам мав сумнів щодо своєї мужності: мовчав, коли потрібно було говорити, і говорив, коли всі уже все сказали. Мама списувала це на перехідний вік, а я все чекав, коли мені стукне 38. В 38, кажуть, інтроверти стають нормальними людьми.
За всіх інтровертів світу я отримував неодноразово: в школі, в інституті, папа знову ж був невдоволений. Мене ставили на стілець і змушували читати вірші – я зі стільця злізав та та ховався у кімнаті. Мама казала, що їй соромно за мене, і що всі хороші дітки можуть вірші читати, а я не можу
Я в принципі то дуже хотів змогти, але щось важке скочувалось до мене у шлунок і закладало вуха, і застелювало очі. І тягло в кімнату під стіл.
Мама казала, що під столом ховаються лише істерички. Я же істеричок під столом не знаходив – тільки одногорбого верблюда (другий горб я йому відгриз, коли був зовсім маленький і мало чого розумів у зоології).
Провідниця роздивлялася квитки і світила кишеньковим ліхтариком то на них, то на пасажирів, я знайшов місце 23, вивалив квитка на столик та забувся дурним вокзальним сном. Снився фестиваль народного мистецтва.
Вночі захотілось пити. Страшно. Спрайт я купити забув, а власники ніг з верхніх полиць також, бачу, на водичку поскупилися – на столі одні обгортки і роман в м’якій обкладинці.
За вікном миготіло завіконня. На хвилину здалося, що я не у потягу, а в тунелі. І чекаю на свій особливий час. І цей поважний чоловік з боковухи – теж чекає, тому перебирає пальцями уві сні та напружує вилиці. Я, до речі, коли чекаю на щось, теж напружую вилиці.
Один раз чекав Малькіну під ялинками. В 9-му класі. При цьому я точно знав, що вона не прийде, знав навіть чому, і що її мама подивиться на мене завтра серйозно і обізве донжуаном нєдодєланим, «спасу на тебе нема». Тим не менш я чекав. Тому що сніг йшов, і ялинки стирчали, і 15 років здавалися великим життєвим досвідом.
Я жував сніг прямо з долоні, пританцьовував і думав про те, що якщо раптом Малькіна прийде, то я розповім їй про собаку.
Коли я був маленьким, у мене був собака, Чингіз. Його збила машина, і я деякий час після цього ходив як у воду опущений. Не сміявся навіть, не їв рибу. А я рибу дуже люблю! Особливо сайру!
А потім, пом’ятаю, ми сидимо за столом, вечеряємо, а я як звичайно шкуринку хліба їм, а м’якушку – ні, в сторону відкладаю. Мама питає, чого ти відкладаєш? Чингізу, кажу. І завмер.
И мама завмерла. А папа стукнув ложкою по столу і вийшов.
Я нормальний? - скажу Малькіній. Нормальний – відповість ця чудова 15-річна дівчинка.
І я стану найщасливішою людиною на снігу. В ялинках. В 9му класі.
Потяг розгойдувало, я сподівався напитися в туалеті. В туалеті було зайнято. Це вночі-то! Я почекав трошки та пішов у інший кінець вагона. Попив, покурив. И знову забувся. Знову снився фестиваль народного мистецтва.
Зранку я висковзнув із вагона. І відразу пішов шукати метро.
Хоча ні, спочатку я купив мінералку.
