Давно,ще до початку часу Небо і Земля були єдині. Прийде день і вони знову зустрінуться,але ми того не побачимо.
Темної ночі, коли дика, шалена гроза розкинула над світом могутні крила, в Землі народився син. Вона лежала в теплому закутку, який влаштували для неї гори й вистелила м’яка, зелена трава і Вогонь примчав щойно почув крик молодої матері. Стогнала, стугоніла Земля, голос її зливався з безумним ревом Грому й здавалося, що скоро, розколються Небеса. Але світанок таки настав, прийшов новий день, зійшло сонце, освітило велику долину та безмежні, високі пагорби і погляду денного світила відкрилася дивовижна картина якої воно не бачило раніше: на кам’яній постелі вистеленій пожухлою травою лежала жінка. Було ще зовсім холодно, вона тремтіла, виснажена, втомлена, її мокре волосся сплуталося, але очі горіли як ніколи раніше бо на руках вона тримала маленьку істоту загорнену в темну тканину. Лише тоді дізналося сонце яке насправді щастя, навіть не уявляло, що воно може бути таким маленьким. Коли в Землі народився син примчав Вітер, зупинився перед нею, поклонився їй. Вітер, що приносив зміни, Вітер який знав усе. Вона спитала його, ким буде її дитина й він глянув на неї, витер піт з обличчя жінки.
- О, йому судилося стати великим , - викрикнув прозорий слуга Землі.
І вона посміхнулася, глянула на Небо й вперше з того дня як Господь розділив їх побачила, що воно вже не вкрите хмарами, але чисте, блакитне, сяюче.
- Як ми назвемо його? ,- спитала матір, - щоб у кожного хто почує це ім`я завмирало серце, щоб в ньому бриніли і сила і велич.
- Назвемо його Людиною , - закричало Небо, а Земля притулила немовля до грудей й прошептала ніжно:
- Будь щаслива маленька Людино.
Вітер не помилився, ні. І син Землі піднявся високо, так високо. Він побачив світ з вершин засніжених гір яких ще не торкалася жива істота, він розколов камінь й збудував дім і посадив біля нього сад і першим дотягнувся до небес. О так, величнішої істоти не довелося породити Землі. Але тоді Вітер не сказав їй, що син її пронесеться світом наче чума й випалить його вогнем й кров`ю забруднить обличчя матері і разом з силою своєю принесе слабкість і з вершини найвищої гори впаде в найглибшу прірву й навіть найдорожчі, найрозкішні його шати будуть брудними. Всередині Людини зійдуться суперечності і вічний бій точитиметься в душі. Вона першою пізнає любов, ненависть, біль, страх, пристрасть. Почуття, що житимуть в ній роздиратимуть її довіку.
Та тоді Земля ще не знала цього, гойдала немовлятко. І як би багато зла не заподіяла Людина, першим що вона принесла з собою в цей світ завжди буде добро, бо в мить її народження з`явилося щастя.
