Він лежав в пилюці стікаючи кров’ю, на його, колись красивому та міцному тілі, не лишилося живого місця, він перетворився на великий згусток скаліченої плоті: переламані кістки, здерте обличчя, пошматована шкіра, вирвані крила. Крила? О так, забула сказати, в нього були ще й велетенські чорні крила від яких тепер майже нічого не зосталося. Тобто він був не зовсім людиною, навіть не так, зовсім не людиною, він був янголом. Ой ні, чого гріха таїти? Ніяким янголом цей нещасний не був, від янгола мав тільки янгольську зовнішність. Насправді величався він демоном і звався… біс там знає як він звався, був не таке вже й велике цабе в пеклі аби кожен пам’ятав його ім’я.
І от янгол, котрий сидів на небі і якраз не мав чим зайнятися, побачив того демона, а оскільки серце мав добре, все ж ангел як не як, то спустився до долу аби подивитися, що сталося. Він сховався в кущах неподалік від пораненого, був ще надто молодий тому не смів так одразу наближатися до такого підозрілого типчика. Хто ж знає за що його так відлупцювали? Може за діло? Може заслужив? Він довго сидів в кущах не наважуючись підступитися, кілька разів поривався вернутися на небо, проте його створили чуйним і співчутливим, а чуйне і співчутливе серце просто не може зостатися байдужим до чужого лиха.
Отже, він сидів у кущах, а оскільки не мав чим зайнятися то прийнявся здалека розглядати демона. Хоча й побитий, той був надзвичайно вродливим якоюсь бісівською, надприродною, забороненою вродою, його покалічене, закривавлене тіло все ж залишалося красивим, можливо було навіть красивішим ніж завжди. Янголу подумалося, що йому страшенно, ну просто страшенно личили рани. А волосся демона, чорне, густе, довге, злегка хвилясте, хоча й брудне од пороху, поту й крові, воно все ще виблискувало на сонці, відливало синім сяйвом. Обличчя нещасного, страшенно покалічене, мало надзвичайно правильні, витончені риси і навіть зламана щелепа не псувала враження. Він був прекрасним, прекрасним був він лежачи на битій дорозі, виснажений, понівечений, закривавлений. А яким же мав бути у повному сяйві своєї дивовижної вроди? Янгол вже уявляв собі демона до того як над ним познущалися, коли раптом той поворухнувся, розтулив пересохлі, потріскані губи, застогнав. «Ні, довше зволікати не можна», - вирішив ангел кидаючись до злощасного.
Він взяв його на руки, легко та обережно аби не завдати ще більшої шкоди й відніс до берега струмка, а там довго промивав рани бідолахи, поїв того прозорою, холодною водою. Ночувати на небо янгол не відправився. Галас зчинився страшенний коли Гавриїл не дорахувався одного зі своїх підопічних, звісно не пам’ятав як того звати бо янгол наш не був таким вже й великим цабе аби згадувати його ім’я, однак переполох почався чималий.
- Ти де був!, - кричав на нього архангел розмахуючи кулаками.
- Я просто задрімав на землі, там було так красиво.
- Немає нічого прекраснішого за дім нашого батька небесного, - гримнув на нього Гавриїл, але оскільки більше часу не мав то на цьому повчання скінчилися і янголу нарешті дали спокій. Він же не був дурний, з усього цього зробив відповідні висновки, цілі дні проводив зі своїм новоспеченим, таємничим другом, а ночувати вертався на небо.
Демон же наш швидко одужував відданий на милість турботливого янгола, котрий прилітав щоранку, промивав його рани вином, змащував оливою, перев’язував бинтами викраденими з раю. Там завжди була купа вина, бинтів та оливи бо тоді якраз точилися запеклі бої з Люцифером в яких вбивали та калічили немало представників крилатого воїнства.
- Як тебе звати?, - зрештою спитав демон коли трохи одужав, його рани майже загоїлися, кістки зрослися, великі, чорні крила знову билися за спиною. Він був прекрасним, таким красивим, що не ставало слів, таким красивим, що боліло в грудях.
- То як тебе звати?, - перепитав нечистий бо янголу від захоплення відібрало мову.
- Лавій, - відповів той зрештою, - так, Лавій.
Демон посміхнувся ліниво, неохоче, його рівненькі, білі зуби навіть зблиснули у напівтемряві печери, в котрій його переховував ангел.
- А мене Мор.
Отак вони й познайомилися, ангел і біс.
Того вечора наш янгол вийшов на світло ніби вперше в житті, немовби з утроби матері; сяючі промені призахідного сонця вдарили йому в обличчя, осліпили на мить, а п’янкий аромат трав наповнив душу, пам’ять немовби абсентом. Він побачив світ по-новому. Він побачив небо неймовірного кольору, трави неймовірного буяння, води надзвичайної глибини та прохолоди, солодкі наче мед, тиша сутінок бриніла в його вухах немов музика. Він тонув у запашному вечірньому повітрі ніби в патоці чи у водах океану. Він не міг заснути цілу ніч, не міг перестати посміхатися аж це почало здаватися непристойним, особливо беручи до уваги те, що напередодні ангельські воїнства зазнали особливо нищівної поразки від рук Сатани.
Та що йому Диявол? Що йому Бог? Що йому пекло чи рай? Він був щасливий. Він був…тоді ще не знали такого слова, такого почуття, але він був закоханий.
-Лавію, дорогий, - попросив його Мор наступного дня, - чи не міг би ти дістати для мене трохи їжі?
Наш янгол браво схопився на ноги, двічі йому не треба було повторювати, одна нога тут, інша там і от він вже ніс повний оберемок фруктів. Де тільки й набрав їх стільки? Одначе Мор лише розсміявся.
- Хіба я тобі худоба якась, - фиркнув, - хто ж таке їстиме?
- Але я …, - зніяковів Лавій, - я просто не знаю іншої їжі.
- Тоді ходи зі мною, - я покажу тобі.
Він вийшов з печери, потягнувся, сонце освітило його молоде тіло, його велетенські крила затріпотіли, забилися радіючи свободі. Демон обернувся, підморгнув янголу і знявся в небо. Лавію нічого не лишилося як тільки слідувати за своїм новим другом, а той здіймався все вище й вище тішачись сонцю, вітрам, волі. Янгол не знав чого шукав Мор, йому було байдуже, хай би вічність отак кружляв у невагомості величний, прекрасний. Аж раптом демон помітив у низу великого, вороного коня, який мирно пасся в полі, тоді він ще раз глянув на ангела весело посміхаючись і кинувся до долу. Не встиг Лавій отямитися як міцні, чіпкі руки Мора схопили жертву й повалили до долу. Його красиві, білі зуби вчепилися в горлянку бідолашної тварини, як жеребець не брикався, як не метався, ніщо не могло спинити цю холодну, страшну, ненажерливу силу.
Лавію було гидко, страшно, але водночас він стояв зачарований, не міг відірвати погляду, ще ніколи не бачив такого простого вияву жорстокості. Одне життя мало вмерти аби інше продовжилося, дуже проста арифметика. Тоді він збагнув це вперше.
А Мор тим часом бенкетував, янгол немов зачарований стежив за кожним його рухом, за тим як руки з довгими, тонкими пальцями обхопили міцну шию, за тим як металися величезні, чорні крила пригортаючи коня до грудей демона немов рідну дитину, за тим як Морові ікла рвали піддатливу плоть, за тим як цівка крові обернулася калюжею, перемастила траву, забруднила землю; великі, нажахані, мигдалевидні очі жеребця закотилися, їх заволокла непроглядна пелена мороку і в них Лавій вперше побачив Смерть, вона посміхалася, вона дерла тіло бідолашної жертви зубами й кігтями, вона жерла, жерла, не могла насититися. Тоді раптом, не розумом, серцем Лавій збагнув, що смертю був демон, вперше той не здавався йому красивим, він був потворним, лихим, страшним.
До самого вечора Мор наїдався, а коли нарешті наситився то від коня лишилася тільки купка кісток.
- От що я називаю попоїсти, - вимовив нечистий, - не хочеш і собі спробувати?
Проте Лавій тільки гидливо поморщився, щось в ньому вмерло тоді. Янгол дивився на Мора брудного від крові й поту, йому хотілося блювати. Невже цього звіра рятував він? Невже заради нього брехав, зраджував, прикидався? Страшний, нестерпний біль, сором, гнів роздирали його душу і навіть не попрощавшись ангел втік на небо.
Того вечора він планував більше ніколи не зустрічатися з демоном, ця думка наповнила його змучене серце радістю й спокоєм, однак прокинувшись в ранці Лавій був вже не такий впевнений у правильності прийнятого рішення. Йому бракувало Мора, з кожною хвилиною, з кожною миттю він сумував все більше, не міг знайти собі місця, не міг заспокоїтися, він сумував, тужив. Він протримався всього тиждень і от знову був в печері де на нього, ніби нічого й не сталося, чекав демон.
- Ти довго не приходив, - сказав той.
- Так, - прошептав Лавій, - в мене були деякі…справи.
- Зрозуміло.
Янгол увійшов до середини, йому знову було спокійно. Хто сказав, що для щастя потрібне небо? Навіть рай може обернутися пеклом без…
- Мені бракувало тебе, - вимовив Мор.
- Вибач, - зніяковіло пробурмотів янгол, - я не хотів…Я… тут… приніс тобі дещо.
І він витяг з-за пазухи вуглинку.
- Тепер тобі не доведеться жерти сире м’ясо.
Демон посміхнувся.
- Це вогонь?, - спитав він обережно беручи вуглинку й кладучи її на купку моху, - я так давно не бачив його. де ти взяв вогонь?
- Вкрав у небесному храмі.
- Тебе не покарають за це?
Лавій хотів сказати «мені байдуже» однак всього лише хитнув головою.
- А ти, - спитав він, чому ти й досі тут? Чому не вернешся в пекло?
- Мене вигнали з пекла, - вимовив Мор сумно.
- За що?, - здивувався янгол, тоді демон наблизився до нього.
- Заплющ очі, - попросив.
- Для чого?, - збентежився Лавій.
- Я покажу тобі за що мене вигнали з пекла.
Янгол скорився, звик коритися.
Мор нахилився до свого чудного, небесного друга, він був таким молодим, таким чистим. Демон торкнувся ангелової щоки, легко, ніжно, обережно аби тільки не злякати, тонкі пальці розтулили губи Лавія, той не пручався, в нього паморочилася голова, серце колотилося десь в горлі…
- Не бійся, - прошептав мор янголу на вухо, - нічого не бійся.
Тоді він поцілував його і світ скінчився, життя скінчилося для посланця небес, не лишилося нічого, ні Бога, ні Чорта, ні добра, ні зла, ні правих, ні винних, ні його, ні Мора, лишилися тільки гарячі вуста демона, язик демона, руки демона і він не зчувся як вже обіймав нечистого за шию, цілував його у відповідь.
- Що це було?, - спитав Лавій, коли Мор нарешті відсторонився.
- Це була любов.
- то тебе прогнали за любов?
Демон не відповів.
З того часу вони бачилися щодня і мор вчив Лавія новій, дивній любові, любові не відстороненій, не возвишеній, не священній, але дикій, всепоглинаючій, безумній любові подібній до вогню, до смерті, до болю, до…гріха, до божевілля.
- Стань навколішки, - шептав Мор на вухо Лавію, - як тварина, ми з тобою ніби звірі, без душі, без серця. Хіба це не прекрасно? Хіба це не поезія?
- Обернися жінкою, - звелів демон янголу.
- Що?, - спитав той здивовано.
- Жінкою, ти ж вмієш. Усі янголи вміють таке.
- Я ніколи не пробував.
- Спробуй зараз.
Лавій знову скорився, вже вкотре скорився, звик коритися змалечку. Його кістки стали тоншими, випнулися груди, загострилися скули, довге, золотаве волосся короною розсипалося довкола голови і Мор посміхнувся.
- Розведи ноги, - вимовив він облизуючи пересохлі губи, - я покажу тобі дещо нове.
Він занурювався в цю нову жінку поволі, потроху, щоразу перемагаючи в собі лихе, зле бажання зробити все швидко, боляче аби пішла кров. Він був всередині неї, наповнив її собою по вінця, до країв, так сильно що вона мало не втопилася в його сімені, котре виливалося з неї, текло по ногах, проливалося на землю і там, куди падало виростав чортополох, усе поле заросло чортополохом. Було так боляче, було так добре, ці два відчуття переплелися всередині, закипіли, завирували, заклекотіли, заглушили голоси, заполонили всі думки, всі думки підмінили собою і зостався лише демон похований глибоко всередині плоті янгола, заритий ніби в землю, покладений наче в домовину.
- Дай мені своє серце, - прошептав раптом Лавій, притягуючи до себе Мора за волосся, цілуючи його гарячі, вогкі губи.
- Бери, - простогнав демон, - бери що хочеш, мені для тебе нічого не шкода.
Тоді янгол роздер його груди і видер з них серце, демон бачив як воно тріпотіло, тремтіло, здригалося в чужих руках.
- Тепер візьми собі моє, - попросив Лавій.
Вони обмінялися серцями і коли все скінчилося, коли нарешті ангел та нечистий змогли відірватися одне від одного, Лавій спитав:
- Що це було?
- Це була любов, - відповів Мор.
Як тільки про все, що сталося дізналися на небі, янгольська братія розізлилася не на жарт
- Ти більше не один з нас, - фиркнув Гавриїл обрубуючи Лавію крила, скидаючи його додолу – на землю, туди де йому й місце, адже тепер він був ангелом з серцем демона, тепер він був людино.
