Як говориться - не плюй у криницю, бо жаба дасть циці
(Рецензія на твір: Монолог великого поета, http://gak.com.ua/creatives/2/12742 , автор: Михайло Карповий )
30-11-2008
Я якось інтуїтивно уникав тривалий час прочитання вірша пана Михайла... не дивлячись на "рейтинговість" цього твору.
Сьогодні ж, чи то від нічого робити, чи ще з якогось дива, взяв і прочитав як вірша, так і усю дискусію.
Висновок напрошується невтішний. На жаль, шановні, ГАК усе дедалі більше скочується у прірву "не-елітності", дріб'язковості і несмаку.
Адже шановне паньство так накинулося гуртом на Карпового, начебто він не просто вжив не зовсім цензурне слово у своєму вірші, а сам особисто його і придумав, і вигадав, і увів у мовний та літературний обіг.
Шановні, слово це було вигадане ще до того, як Карповий був запроектований, і не лише він, а й його прапрабабця та прапрадідусь.
І в літературний обіг це слово вперше ввів також не він, а хтось інший, і це навіть не Лесь Подерев'янський.
Тому накидатися на пана Михайла суто за те, що він вжив це слово у своєму творі - це не є зовсім адекватно.
Інша справа, чи доречно це слово було вжито, чи це є несмак, неадекватність? На мою думку, проаналізувавши твір, я вважаю, що це слово вжито саме неадекватно. Вжито суто з провокативною метою. З метою збурити ГАК своєю показною епатажністю і такою ж "сміливістю".
Шановний авторе, от хто-хто, а ви б мусили знати, що після Подерев'янського вживання матюків у художніх творах вже не є ознакою сміливості. Так само, як збирання порожніх пляшок вже не є бізнесом.
Можна говорити лише про доречність-недоречність, смак-несмак, адекватність-неадекватність, художність-нехудожність. Ну і про дітей також не слід забувати :) Про ваших дітей. Адже діти завжди розумніші своїх батьків, і як ви потім поясните своїм дітям, коли вони оце прочитають??
Значить, на чому грунтується моє твердження?
Що таке є вірш як явище? Будь який вірш, точніше - вдалий вірш, передусім не є набір більш-менш римованих та упорядкованих певним чином рядків, а є кумулятивним зарядом думки та емоцій, спрямованих автором у читача ( слухача). Вірш створює певний образ т.зв. "ліричного героя". І цей образ - погодьтеся- повинен бути цілісним. Що ж таке "ЦІЛІСНІСТЬ ОБРАЗУ"? Це коли в уяві читача після прочитання вірша (чи під час прочитання) відразу виникає портрет ліричного героя, і до того ж виникає без ефектів "роздвоєння" та "розпорошеності", "непевності". Трапляються випадки, коли, згідно із задумом автора, ліричний герой повинен бути шизофреніком. Тоді він повинен так тонко "розпорошити" цілісність ліричного героя, щоб читач зрозумів авторський задум, що це саме ліричний герой є шизофреніком, а не автор лузером і непрофесіоналом .
Отож, виходячи саме з цього ( і зовсім не беручи до уваги обговорення), я й проаналізував твір шановного пана Михайла. І тут я мушу сказати, що однозначного висновку, виходячи тільки виключно з тексту вірша, я зробити не зміг.
Ліричний герой вірша - такий собі "член Спілки письменників". Або ж "членкиня". Зовнішньо він мені нагадує шановного Івана Драча або ж не менш шановного Володимира Яворівського. Але це лише зовнішньо, звісно ж, без усіляких натяків і прив"язки до зазначених осіб. Це людина, котра живе своїм минулим авторитетом, котра нічого не розуміє у сьогоденні. Завдяки заробленому в минулому авторитету ця людина важає себе правомічною навчати інших і -головне!- нав'язувати свою власну (часто -хибну) точку зору, котра нічим, крім давно заробленого авторитету на хвалебних лимериках діючому режиму , не підтверджена.
І тут наше шановане гаківське паньство не витримує і посилає цього "Драча-Яворівського" на три літери. Звісно ж, цей заслужений діяч культури цим глибоко обурений - ну і далі по тексту. І тут я вловлюю маленьку невідповідність. Ну не може цей "Драч-Яворівський" так легко і просто вжити слово "нахуй". Це не відповідає його образу, ламає цілісність. "РадіоДрач-радіоЯворівський" може бути дурним, несучасним, набундюченим кабаном, але він не може не бути цілісним. Весь його авторитет побудований на його пафосності та показній цілісності, а слово "нахуй" цю пафосність знищує дощенту. Тобто, він, "радіо-Драч-радіо-Яворівський", навіть думати такими категоріями, як "нахуй", не сміє, бо це його самознищить. Весь його авторитет побудований саме на пафосності, на запереченні права на існування неформальній мові (у т.ч. нецензурщині, "лайці"), тобто він не може це сказати вголос, бо не може ніколи.
На цій підставі я схиляюся до того, що слово "нахуй" у даному контексті вжито швидше недоречно, бо воно розбиває цілісний портрет ліричного героя.
Малеееесенький шанс був у пана Михайла Карпового виправдатися тим, що нібито він саме і хотів змалювати таку двурушну особистість, псевдопоетичну личину, котра на людях - одна, "правильна", "пафосна", а усамітнившись - інша, низька і матюклива. Але у пана Михайла був шанс сказати це особисто протягом минулої дискусії. А зараз вже запізно.
А тепер що стосується дискусії. Мала рацію пані Оксанка, що багато хто під час дискусії розкривається з іншого боку.
Оскільки багатьох з учасників я особисто не знаю, то зупинюся знову ж таки на особі автора- пана Михайла. Не буду надто вдаватися у подробиці, але дискусія лише підтвердила ту мою думку, що обговорюваний вірш написаний швидше задля епатажу і провокації, ніж просто для самовираження.
Не буду казати, що я сам ніколи не епатую... Ну, може у мене це виглядає трохи інакше...
Тобто слід знати міру навіть в епатажі - ось що я хочу сказати.
------------------
Підсумовуючи, хочу сказати, що якщо і можна щось закинути пану Михайлу Карповому, то це лише певний поспіх у змалюванні образу старого ментора, певну неадекватність, не допуститися котрої було б важко і більш досвідченому та майстерному поетові, аніж яким є пан Михайло Карповий. Якщо автор протягом дискусії якось навіть так (як мені здалося) трохи хизується перед публікою, що у своєму лексиконі він-кандидат наук!- давно і надійно прописав дане нецензурне слово, то це нецензурне слово просто не могло існувати в лексиконі ліричного героя-номенклатурщика Спілки Письменників України, що свідчить про деяке легке зловживання паном М.К. нецензурщиною,- і тільки.
Ну, щоб підкреслити свою думку, що є прийнятним, а що ні в літературі, я наведу два приклади.
Якщо слово "нах*й" у художньому творі вживає якийсь подонок висшей мєри, якийсь дітовбивця і дисидент, то це прийнятно, це допомагає змалювати образ.
Але якщо автор слово "нах*й" вкладе в уста , наприклад, благочестивого падре, панотця, ксьондза, священника чи - порятуй, Аллах!- мулли, або ж - Господи прости!- Ісуса Христа, то це буде святотатство, жахливий несмак і виклик суспільству.
У даному випадку, на мою думку, у вірші М.К. ми бачимо щось середнє.
Врешті, автор- не дитина, і вирішувати йому самому.
А публіці скажу - не стріляйте в піаніста, він грає, як уміє.
А заголовок ("не плюй до криниці...") я адресую собі самому :)
Хто грамотний - зрозуміє, чому.
