Це не наукова стаття. І не понти для журналу, що висвітлює найсучасніші тенденції постмодерного письменства. Просто він мене дістав. Просто я останніми днями якимось дивним чином збагнув про нього більше, ніж він того очікував. Просто я не можу залишити усе так, як є. Тепер, коли я зрозумів, що він – не я, а я – не він, стало навіть цікаво жити… І показати собі, що життя більше, ніж тобі тихо нашіптано, і що ти маєш вибір. І він ніякий там не соціально детермінований, і не визначається всякими там глибинними верховними переплетено-зашифрованими світовими імпульсами. Він просто особистий. Просто ми не вміємо інколи збагнути, де вибір, а де нашіптування-облуда маленьких зеленкуватих перевертнів-підлабузників… Таких, як він.
Мій зовсім не компаньйон, як я був схильний думати, і зовсім не частина мого я, як шелестів він мені у вуха багато років. Мій КЛОУН.
Я не знав його від початку. Але щось підозрював у своєму таки змученому єстві. Болісно аналізував, чому я поводжусь часто,як потенційний об'єкт для білих палат, про які чомусь існує так багато анекдотів, або як несвідомий, невідповідальний, безтолковий хлопчик-вискочка. І не міг збагнути. А він, клоун, усміхався… ні не усміхався… він злісно сміявся. З мене. З моїх соціальних спроб стати кимось, чимось. Сміявся тому, що я наївно жив за його примхливими постулатами. І не підозрював. Взагалі, мій клоун сміявся з усіх. Посередництом мене молодого реготав з однокласників, знайомих, стареньких бабусь на вулицях, хлопчиків із сусіднього села, дівчаток з вулиці, що мило так скакали в “резинки”, молодших школярів, старших людей… Пробачте мені… Я віддано виконував цей клоунський постулат… А потім щось постійно нило всередині, якийсь німий холодний біль, щось несповнене, якесь таємне бажання, але природне… Клоун не зміг його забрати. Почуття вини…
Знали б ви, як клоун не любить, коли з нього сміються!!! Він так щиро надіявся, що коли сміються, то сміються з мене, а не з нього в мені. Годі з мене сміятись. Я плакатиму через нього. Вірніше, оплакуватиму його. Але не щиро. Так, для годиться. У нашій культурі оплакують мертвих, якими б вони не були… А ще, не говорять про них нічого злого. А я про мого Клоуна правду розкажу. Скажете, що я надто впевнений, що ще не виграв битву, ще він живий, і, може, ще дасть мені прикурити. Не біда. Я у його компанії вже такого “накурився”, що гірше не буває. А на більше він не спроможний. Особливо тепер. Ох і не чекала його ница голова, що на мене так просто, зненацька, війне вітром впевненості! І три дні тому він побачив мене вперше зі зброєю і почув моє категоричне “виходь перед моє лице, нікчемний гордий блазень!” Поле, на якому він істерично хіхікав у найневеселіші для мене моменти, яке він назвав “площею регочучих” і до якого відносився, як до академії, в якій планував виховати з мене смішну копію самого себе, оте поле стало полем нашої битви. Він там поки-що лиш раз з’являвся. Пробіг підтюпцем північно-східною його частиною і махнув на відстані переді мною якоюсь потріпаною ганчіркою, неначе гострим мечем, і зник за пагорбом.
А я ходив і шукав його. Хотів раз і назавжди розібратися, кому з нас накреслено майбуття. Хотів, як мужчина з мужчиною, схрестити з ним звитяжну сталь у рівному двобої і або загинути, або раз і на вік позбутись його. Ото простачок!!! Таке очікувати від клоуна?..
Він цілком по-своєму поступив. “Постулат нумер п’ять, Сергіяко. Запам’ятай: ти не герой якийсь там. Треба знати, коли і як п’ятами накивати…” І гарно десь зарився…
Трішки моторошно. Він зі мною пробув чимало років. Мене він дуже добре вивчив. Брехлива нишпорка. Десь у засідці складає підступні схеми боротьби. Думає про союзників, про методи застукати зненацька, труситься від хвилювання. Але страх – мені не ліки. Хай він боїться. За своє фальшиве життя. Він, мабуть, чекає поки я втрачу пильність, задрімаю. А потім усе просто. Підбирається до мене сплячого, волохатими льодяними руками безжально розриває груди, що не раз ставали його притулком, вириває моє справжнє серце, що постійно йому поперек горла сиділо, напихає свого вицвілого дрантя на місце мого плотяного серця, швиденько тікає, топче його в кущах, моє серце, кличе псів безпритульних, згодовує його їм, наспівуючи щось непристойне, повертається до мого сонного тіла, тормошить його, я прокидаюсь, він удає милого давнього друга, я тьмяно згадую минуле, нічого не пам’ятаю, не підозрюю, що я вже не я , що я –клоун, мого клоуна до реготу схожа копія, ми йдемо по білому світові, я плюю (за його напучуванням) на всіх з високої гори, регочемо з усіх, ненавидимо тих, хто нам правду про нас у вічі каже, і так старію, швидко-швидко, а він регоче, аж захлинається, з мене, особливо на моєму скромному похороні де за мною жалкують, так для годиться… А ДЗУСЬКИ!!! Часи тепер інші. Дадаїзм не прижився. Дяка Богові. Знаєте, він так здивувався, що я хмаринково легко розгадав його цей найпотаємніший план, найхворобливішу фантазію. І все. Я не збираюся спати. Хоч сотні років.
Клоун заручився був підтримкою моєї примхливої пані Репутації. Вчинок гідний клоуна. Ця продажна шкіра його вже позавчора розчарувала. Їй, усій на “связях” сфокусованій, нема як виконувати свою частину домовленості, тимпаче беручи до уваги його напівнесправджені прогнози про мій страх. Пробач, клоуне. Я сам до неї так і не навчився серйозно ставитися…
Чому ж ти притих, клоуне? Ти що, думаєш, що про тебе можна забути? Чи, може, куєш-гартуєш десь у своєму вонючому підземеллі меча булатного? Проти мене. Дивись не переборщи з температурою, так ненависно огидно буде вдихати рештки горілих тряпок після таких процедур!.. Чи, може, чекаєш від мене жалості? Ти ба, це ж супроти твого Четвертого постулату…
А взагалі, звідки ж він узявся, цей телепень? На чому виріс оцей лишай? На моїх страхах, комплексах, на моєму самолюбстві? На моїй гордості, на моєму невірстві? Ото його вірні вітамінчики. Без них йому і мечем перед очима не махай. Товстопуз цей від голоду кане в небуття швидше, ніж від отрути якої. І я точно знаю. Таких речовин збирати хочу на ниві свого життя все менше і менше, аж до суцільного припинення. Хай він боїться.
В житті бувають миті, коли просто не знаєш, куди йдеш. І клоун намагається підказати. Хоч сам він ніколи нікуди не йде. Він ходить навколо з однією метою – посмішити когось за рахунок когось іншого. І ти робиш вибір – піти в нікуди за клоуном, чи цінувати час. Час, який клоун ненавидить.
Роздумую над майбутнім… Своїм. Вдячний, що роздумую. Всупереч Третьому постулату. Ціную миті-піщинки, якими так безжально раніше копирсав по дорозі відведеного мені тут життя. Тільки зараз проглядаю у їх мозаїчності невипадковий мудрий зв’язок.
Клоун по своїй природі руйнівник. Тому так неприродно почуваєшся, знаходячись у його тенетах. Товстий, із розкуйовдженим давно посивілим засаленим волоссям, яке він розчісує ніколи немитим гребінцем, у якому половина зубчиків десь випали, загубились на стежці його безцільних мандрів, червонощокий, з маленькими очима, настільки нещирими, що важко навіть приблизно визначити їх колір, із різкими і необережними рухами; і він хоче бачити тебе таким же, аніскілечки не кращим. Усі зусилля докладає, щоб скопіювати себе на тебе, затерти твою просту природну сутність, і з того пореготати… Дурник… Пореготати з тебе, вірячи, що ти його найдетальніша копія! Бачите, він приречений. Але тільки він.
Ти – дорога, якою б вона не була, затяжною чи короткою, неасфальтованою чи у відмінному стані, рівнинною чи гірською, інтернаціональною чи місцевою, широкою чи вузькою, самотньою чи переповненою… Ти маєш тут початок і маєш умовний кінець. Але твоя дорога простягаєтьсся далеко за межі сьогодні і зараз, за межі часу і простору в нашому сприйнятті. Клоун – замкнене коло. Він не знайде початку і кінця. Він не мислить такими категоріями. Він – суть вітер на сміттєзвалищі. Перекотиполе, що чіпляється до штанів самотнього подорожнього. Ти – автентичний шедевр. Ти маєш ціль. Справжню ціль. Поза часом і кілометрами. Ти не повинен дивитися на свою подорож маленькими очима клоуна. Тобі дано твої, власні. Ще невицвілі.
Ти і клоун – різні неоднорідні площини. Вам не подорозі. Навіть не в одній буттєвій парадигмі. Навіть не в одному всесвіті.
Другий постулат цього сивого бомжа, що так напористо шукає помешкання в наших простих домівках, вбиває твою суть. “Немає цілі, не шукай її, бовдуре…” Я подумав, чому він називає інших словами, що описують неодмінно його природу? Чому він так відчайдушно шукає побачити у справжній людині свої клоунські риси? Хто направив його на таке? Що ж він за субстанція?..
Мій клоун – не людина. Це штучно створений в темряві характерник-зомбі, якого післано топтати цвіт. Не ряст. Мій цвіт, який робить приємність людям навколо. За задумом Творця. І який живе поряд із цвітом інших. Такий щасливий, що збагнув це…
Тепер, коли я стою на полі бою і бачу початок своєї дороги, клоун так чітко вирізняється з-поміж натуральних об’єктів. І від мене самого. Буває проскочить десь на відстані, так ненормально, що вже навіть очима бачиш, наскільки він не вписується в твою картину, і дивуєшся, як можна так по-несправжньому займати місце в цьому світі? Та ще й такі права качати. Неначе він людина. А людина – ти. Йому наказано боротись з реальністю людини. З реальністю тебе. Його Перший постулат, який він так і не оголосив мені через свою наперед запрограмовану підступність, який я сам збагнув вже потім, поставлений зруйнувати не просто все в людині. Поставлений перекреслити саме поняття людина. Цитатно я вам його не наведу, проклятого оригіналу я не чув, але той, хто створив клоуна у темній норі, очевидно думав таке: ненавиджу оцей вінець творіння, йому ще й привілегій більше дано! Тож мій, а насправді далеко не мій, клоун – природно не істота у сенсі “жива душа”. Він – зброя проти мене. Скерована на серцевину. Мешканець темної нори знає, що її охороняє Правда, а все одно цілить саме туди… Йому, руйнівнику у замкненому колі, нічого іншого не залишається робити. Він сидить приречений, ліпить субстанції-гидоти, типу клоуна, на кшталт самого себе, відсилає їх у життя людське і труситься-піниться в сподіванні, що зможе якось зашкодити Творцю… Приречена істота.
У кожному з нас може жити такий-от “друг”. У мені – клоун, у комусь іншому – бізнесмен, ще в комусь – гробокопач, поган, турист, хворий, науковець-постулатор, силач, актор, м'ясник, кондитер, супермодель, каліка, магістр, двірник, папуга, сніговик, сплюха… І так скидатися на природну частинку нашого я. І намагатися виховати нас за власною сутністю, щохвилинно чатувати за нашим серцем, вставляти у наші вуха напівправдиві завуальовані колючки, руйнувати концепцію тебе і мене. Я нічого не маю проти шановного товариства вище перерахованих. Вони є цілком нормальною частиною життя. Але кожному своє. А той, що в норі, намагається все переплутати, з однією кінцевою метою. Намагається під виглядом природного провести в нашу оселю своїх перевертнів, перевдягнених у зазначених і в багатьох інших. Але цим кволим агентам не вкрасти одного. Не вкрасти, якщо ми цінуємо його і не жбурляємо в різні боки щораз, як отримуємо в руки, не відвертаємось, ніби від залишаїлого старого собаки в провулку. Не вкрасти потягу ДОДОМУ. До дому Творця.
… Віра, Надія, Любов – вічна трійка. Клоун з ними у конфлікті, починаючи з часів “перехідного віку”. Він у тиші не може існувати. Створює гам, щоб я нічого не почув з того, що покликаний слухати. Тому тиша – це мій двосторонній меч, благородного металу якого цій тряпчаній маріонетці ще доведеться скуштувати. Оці три сестри – йому більмо на його публічному, фальшивому, нахабно показному, непропорційному оці. У нього так: або пан, або пропав. Годі з нього. Був уже паном. Тепер запанують три сестри.
КЛОУН ПРОПАВ.
Поховаємо його з почестями хана-турка на предвічних схилах свіжого Дніпра. Собаки йому востаннє смішну пісню завиють. Поховаємо ввечері. А вранці почнемо усе спочатку. По милості Господній.
