Цей день не був учора. І не буде завтра. Цей день не був і не буде. Цей день є.
Я, наче, і не прокидався. Наче, і не лягав.
Знаю одне: мені було добре. Мене відвідали едемські люди… Вони прошепотіли вітром, що я схуд і змарнів у цих просторах (і усміхалися)… Простори, насправді, не тут. Ще дзюрчали весняним струмочком, що мені треба надвір, на непідроблене і незасмалене часом повітря. Блідість того, що вкривало мою фізичну суть, засмутила б їх, пір’їнкових, якби сум мав причетність до їх буття. Шелестом благородних кленів пообіцяли зарадити моєму стуманінню.
Ластівковим швидким летючим поглядом кілька разів вказали на широке вікно, до якого, світлого, я завжди підземнохолодно боявся підходити, не те, що відкривати…
Усмішки. Небесно невимушені. І відчинене вікно. Очі… І мої…
“Ходім, спробуй, не бійся!”,- краплинки із стріхи на маленьку травичку…
Уоу! Уху! Не холодно! Не боляче.
А куди поділось тертя? А термодинаміка, а гравітація? А тривимірність?!?
Ой! Тільки не жахайся, як раніше, по-норячому.
Равликово беруть мене за руку і рухаємось. Захоплююче дивно рухаємось. Точно сокільно. Але і точно метеликово! Що ж це за рух такий?..
Дифузія? Телепортація?.. Блутус?.. Щось інше.
“Давай за покупками!”- усмішки-дзвіночки гурту грайливих бешкетників.
Ось. Суперова місцина. У нас, себто там, у кімнаті з вікном, щось віддалене за концептуальною паралеллю називають “магазин”.
Неймувіринебачено! Що ж це за місцина така? Певно, що не місцина, а концепт який, явно нефізичний.
Йдемо. Ні, рухаємось. Ні, як це сказати… Важко сказати. Цією мовою!
Одним словом, триваємо…
БОЛЯЧЕСМІШНОЗГАДУВАТИМИНУЛЕІПОРІВНЮВАТИНЕБУДУ
“Безмежне натхнення” – назва закладу, куди триваючи, ми прибуваємо.
“Придбаймо тобі щось корисного. Ти геть посірів, братику. Там у вас що, абсолютно нічого поживного не існує?”
Думаю. Не хочу згадувати.
“Ходімо?”- шумить польова трава.
“Ходімо”,- відповідаю їхньою мовою.
Дивні продукти… чи, може речовини… Чи, знову-таки, субстанції некімнатні…
Ось квіткова маса. Легка і об’ємна. Варто взяти ще й мирок “Дружба”, він тобі потрібен для нових обріїв. Які гуслі любиш? З молоком чи ні? Їх поїси для налаштування гармонії.Так. Далі – гасло здоров’яче, 72% наповнення як мінімум. Хліб без гасла немає сенсу. Ось концерти. Хочеш баночку-дві? А ще варто скуштувати надкраси, вареної чи копченої, і, може, на десерт ванільного дива.
Усе, летимо.
не вірю ні вірю але ж як це я не думав усе не так простіше і сладніше і прекрасніше я і не забуду хай там як що вже пора повертатись що вікно зачиняють ні а добре просто у тій кімнаті звичайніше на перший раз досить а так би хотілось щееееее е е а ну то ви а як же не та ні не боюсь ні не хвилююсь точно не ееее ее е турбуюсь так скучатиму за вами приходьте шепчіть мені вітром листочками пташечками струмочками квітами дітьми зеленню вашою прекрасною мовою кохаю її кохаю до нестями до найстрімкішого злету над найвищою точкою кохаю до готовності піти за вами не треба більше я вже не можу я збагнув до зустрічі мої любі до зустрічі мої едемські люди благословенне ймення того хто вас післав у цю кімнату вікно ще не зникло ні на місці слава Богу а можна наступного разу я з собою квітку звідси запрошу і ви її теж наситите напестите врятуєте я кохаю її кохаю до нестями до найстрімкішого злету над найвищою точкою кохаю до готовності піти за нею віддати усе моє посиніле посіріле тривимірне життя їй для неї за неї можна взяти з нами так дякую тоді з нетерпінням чекаю на вас я щасливий я вас не забуду нескінченно справжніх таких нннннеее зззз ззззабббудду ннніі ннііі нікколи нннннне ззззззззабббббуду кохаю не ммможу здатись чуєте ччуєте не здамся тточно і вона не дозввволю втратити навік зі мною
ДО ПОБАЧЕННЯ!
- … Все ще марить. Біднесенький… Як мучиться… Лікар сказав що піде на поправку. 40,2, потрішки спадає. Молімось за нього.
- Так, обов’язково. Все буде добре, не турбуйтесь… Гляньте, він посміхається. Мабуть щось приємне бачить…
- Можливо… Аби лиш видужав.
- Саме так і буде, Господь змилується. Терпіння вам!
- Дякую!..
ДО ПОБАЧЕННЯ!
Десь там високо в небі, а, мабуть, вже і поза ним я знову триматиму вічну руку. Але зараз повертаюсь. Повертаюсь крізь біль, холод і жар. Повертаюсь, бо ще так мало виконав. Але не забуду. Не втрачу з кругозору той день нашої зустрічі, що стане початком НЕКІМНАТНОГО життя. А в кімнаті спробую прибрати… Приходь до мене в кімнату, я чекатиму, лиш Тебе. Ми удвох чекатимемо лиш Тебе. Ми не будемо жахатися вікна, Ти ж знаєш. Дякую, що є не просто я, тепер є ми. Я і вона. Дякую. До зустрічі. Ми чекатимемо…
ДО ПОБАЧЕННЯ!
- Ой, синочку! Відкрив очки… не хвилюйся, не підіймайся, усе добре… Дякую, Господоньку!!! Слава Богу, тобі краще, соколе мій!
- Ммам, я…я так за вами скучив… За усіма…
Слізки на її затишних очах, і на моїх змарнілих. І усмішки на наших вустах. Після некімнатної зустрічі я краще розумітиму ціну і тих, і тих перлинок… Краще бачитиму небачене кімнатним зором, нечуте кімнатним слухом і несказанне кімнатною мовою. Хоч трішки краще. І любитиму цей день. День зустрічі.
Цей день не був учора. І не буде завтра. Цей день не був і не буде. Цей день є.
