Темний простір, освітлений дальніми і ближніми вогнями тисяч людських домівок, навіював щось романтичне і майже вселяв усмішковий спокій у тому, що все буде принаймні прийнятно, а в ліпшому випадку, що цілком можливо, як би не скиглило супроти твоє внутрішнє я, усе буде прекрасно. Цей простір, оголений і штучно виплеканий, щоб стати зручним середовищем перебування в ньому тисяч і десятків тисяч людей, нажаль, не виправдав намірів щодо себе… Але в сутінках найтеплішої за останні півтора століття зими він перетворювався на незнаний цікавий край, геть собі авантюрний, і хотілося там залишитись, заблукати чи що, пробути усю ніч, думати, дихати, линути швидше за постарілі, неприємно пахнучі ліфти догори, знаючи, що серед цього цементного складу людських побутів є одна будівля, яка прикрашає це місце. Яка наповнює це місце значимістю для тебе. Яка наповнює значимістю цей насправді самотній о північній порі район. Яка наповнює це місто, яке ти чомусь незлюбив, справжньою значимістю. Без неї, без будівлі, без значимості, це місце, це місто – світ, у який тебе зовсім молодого і необачного занесла доля-експериментатор, щоб вивітрити усяку рожеву надію на твою унікальну всесильність… Без неї – це чужий світ…
Та і не в самій будівлі справа. У ній, у цьому червоному конструкторі, є одне помешкання. Воно – серце будівлі. Без цієї квартири ця будівля – вже не прикраса. Просто купа бетону, у якій тепло копошаться люди, про існування яких ти лиш гіпотетично здогадуєшся по кількості вікон та вертикальних метрів у стінах. Ця квартира – її домівка. Її одяг, запах, втрачені волосинки після розчісування прекрасного темно-русо-каштанового скарбу, усі предмети її побуту, її сни, думки, усмішки, таємні сльози і жалі, її вірші, її зізнання і зітхання, її книги, її улюблене, її дух, її звички, зручність – все це і ще багато іншого перебуває тут у найбільшій кількості. Ця квартира – серцевина значимості, що розпростерлась усим колись ненависним тобі містом… А вона… Вона – центральна фігура світу, на який ти чекав… Принцеса значимості. Головна Квітка в букеті приємностей. Ведуча Скрипка в оркестрі весни. Магістральна Ідея в поемі кохання.
Сьогодні ти знову йдеш вузькою вимощеною і вже добряче зруйнованою доріжкою вперед. Востаннє піднімаєш очі, зміряючи висоту будинку, нараховуєш потрібне вікно, уявляєш її там, високо, ще раз подумки усміхаєшся їй і бажаєш доброї ночі, і зникаєш у мокрій напівтемряві… Інколи оглядаєшся на будинок-прикрасу, жалкуєш, що з цього кута вікон не видно, і йдеш собі манівцями до місця, де тебе підбере пізня маршрутка і повезе швидкісною дорогою до твоєї тимчасової резиденції…
Цей маршрут став твоїм глибинним звичаєм, твоєю неабиякою потребою… І сьогодні, як і багато разів до цього, і, дасть Бог, ще і по цьому, ти сповнюєш цей зовсім новий із присмаком чогось відвіковічного звичай. Дорога від неї завжди болісна. Це так, неначе найцінніший скарб, обіцяний тобі відвіку і тепер люб’язно дарований, у тебе щовечора відбирають зі словами типу “Брате, слухай, тут ще не час… Ти не хвилюйся, приходь ліпше завтра і не барись, коли тобі так необхідно… ” Прийду. Однозначно, як Бог дозволить, прийду, хоч, мені, мабуть, те саме скажуть. Болісно чути в голові “ще не час” або “так не гарно” або “ти головою подумай: бла-бла-бла…” Від думання головою проблем не меншає. Так само, як і від недумання. А от від дій серцем може статись. Але зараз треба діяти ногами. Діяти дорогою від неї. Болісною дорогою… Але думаєш про дорогу до неї і вже починаєш жити тим майбутнім урочисто-дитяче-теплим схвилюванням, що грає в тобі на тій дорозі…
Дивно, але постаті вдалині мене все менше і менше лякають, навперекір суспільно навіяним установкам. І, розминаючись із кимось тихою ходою, ти вдячний, що той хтось не виявився жорстоким шукачем нічних сліз… Гм… А він таке ж відносно тебе переживає, чи ні?..
Пливеш далі, переповнений думками, як старенький рибацький човен сітками, стемнілим морем спальних районів… З отакими от та й іншими хмарами і хмаринками у твоїй голові…
Сьогодні щось сталось… Оповім вам про свій маршрут, щоби самому через роки не втратити це з посивілої, мабуть, голови…
Йдучи доріжкою від будинку, я бачу дитячий майданчик. Скромний. На гойдалці якась постать. “Романтик”- шугає охололим лабіринтом моєї центральної нервової системи… Не гойдається. Голова часто повертається на всі боки. Ніби когось видивляється. Не мене, надіюсь. Бачить мене, метушливо роззирається по сторонах, робить кілька кроків у тінь, завмирає. Я проходжу повз нього, за десяток кроків, серце стукотом дає про себе знати. Хочеться побігти… Не варто, я ж дорослий, і на вигляд такий, ніби можу собі дати раду. Він прокашлюється і я чую невиразне і тихе “Гей, брате, почекай!..” Мені ніяково. Але цікаво. Я збираюсь з усіма чоловічими достоїнствами людського характеру і роблю кілька кроків у його бік. Страх зникає… Ми поряд, і я дивуюсь безцеремонній душевності його тону. Він промовляє, ніби з колиски мене знає. Надто тихо, правда. Його імені я не розчув, але соромлюсь перепитати. Щось класичне, неукраїнське, може, і десь у літературі таке вичитував. На кшталт Вакх чи Шпах, чи Стах, в кінці кінців. Непересічне йменнячко, гадаю собі. Він тим часом починає вести чудернацьку розмову.
- Не страшно о такій порі тут ходити? – небагатозначно каже, чомусь дивлячись на моє взуття.
- Ні,- кажу,- іноді причина важливіша за попутні обставини.
- Гм. Важливіша, кажеш. Дай-но вгадаю. Мо’ до дівчиноньки якої в гості навідувався?
“Дивний акцент, - думаю собі. – Певно, західний.” Милуюсь все ж, що у цьому напівукрайонському просторі майже опівнічній порі мені випало натрапити на людину, що розмовляє такою непересічно щирою українською мовою.
- Здогадка точно в ціль,- кажу.
- Еге ж. По обличчю видко, що не з гулянки чи з роботи якої чалапаєш.
Щиро сміється. Досить гучно. Раптом замовкає. Знову роззирається. Мимоволі читаю страх у його простих очах.
- Я от шукаю дорогу звідси…
“Дивно, - летить таємна думка,- дорогу шукає. Запитати куди саме чи ні?..
- Дорогу до безпечного місця. Не підкажеш?
- До безпечного місця? Воно у кожного своє. Про ваше нічого не знаю… Та й про своє інколи важко повірити, що достатньо знаю…
- Невже? Який невпевнений! А на вигляд ніби знаєш, куди курс тримаєш… А таке мо’ всезагальне, де б кожному було добре, просто і без прибамбасиків усяких?
- Певно, вам додому треба.
- Ти ба! Правду мовиш!.. А сам хіба не додому поспішаєш?
- І так, і ні,- кажу з шорохом старечої утоми в голосі.
- А прояснити не боїшся?
“Чого тут боятися,- гадаю,- дивне запитання… Щось у цій зустрічі є, щось я маю з цих нічних хвилин почерпнути…”
- Боюсь прояснити неправильно. Боюсь не зрозуміти правильно… Багато чого боюсь…
Тихо починаю зневажати свою схильність до розмитих філософських маніфестів, що тепер уже ними і на випадкових зустрічних кидати почав…
На його простому обличчі з’являється якесь приховане задоволення, а може заспокоєння, таке ніби в людини, яка картає себе за щось погане, вірячи, що ніхто ще в історії до неї так низько не впав, випадком дізнається, що якийсь добряк насправді вчинив щось далебі прикріше, і починає, замість того, щоб поспівчувати ближньому, втішати себе паршивими думками про те, що, мовляв он, гляньте лиш, я ще не така паскуда, як отой вдаваний святенник! Ге-ге, я взагалі супер ясна соба порівняно з цим покидьком!!!
Мені не дуже подобається такий вираз на обличчі незнайомця. Він все менш і менш двозначним стає. Навіть в темноті його очі починають блистіти самовдоволеним якимось звинуваченням.
- Ге. Боїшся багато-чого! Ге-еге. Іди собі! Боїшся!.. Що, справді боїшся?.. А мене боїшся?
Дуже хочеться пальнути питанням увідповідь “А ви мене?”. Збираюсь зі словами, зітхаю.
- Саме в цю мить, ні.
- Ха, то я через три миті запитаю. – Посміхається. – А, значить, недавно боявся, га? Коли проходив тут мимо, швидко нозями перебирав! Думав я якийсь злодюга втрачений, розбійник якийсь. Правильно боявся. Тут багато таких вештається! Я сам на минулому тижні двічі від таких-от зараз драла давав! А ще був свідком неабиякої жорстокості. А ще… Та що тут і казати! Світ тепер такий!..
- То ви ще з минулого тижня в цих краях безпечного місця шукаєте? Дивно… І всіх підряд питаєте? А перед тим, як запитати, із тіні роздивляєтеся, чи варто кого зачіпати, чи ні.
Усмішка зникає з його обличчя, як крапля води з розпеченої поверхні.
- Тобі яке діло? Ти ліпше поможи мені до метро дістатись!
- Діла мені, зрештою, рівно стільки, скільки і вам до мене має бути, але раз ви так мило мене розпитуєте, то мило і відповісти могли б. До метро йдуть 411-а, 421-а, і, здається, 23-я маршрутки.
- А ти хіба не в ту сторону?
Я ніяковію до помокріння в очах, бачачи непереборний страх цієї людини, страх почути “ні” у відповідь на поставлене запитання; вигляд у нього, ніби у шестирічної дівчинки, яку кидає напризволяще серед ночі її матуся!..
- Я в іншу сторону, нажаль.
- А… Цей… А ти дуже далеко від метро проїжджатимеш? Хоч якого-небудь?!
Ще жодного разу на мене не дивилися з таким благанням! Мало не відчув себе Ноєм, що закриває двері Ковчегу перед якимсь малим створінням, представники роду якого уже в необхідній кількості на борту.
- Ну, не дуже далеко від Либідської буду…
- О, добре, це зовсім близько від місця, куди мені треба.
- Ви вже знаєте, де оте жадане безпечне місце?
- То лиш тимчасове укриття.
“Чому він це слово, укриття, вжив? Навряд чи злочинець… Лякливий, певно, невпевнений… я такий самий, в принципі… тільки до прихильних подорожніх з проханням супроводити не чіпляюсь… Але як він не боїться приліпитись до мене у своїй нічній мандрівці? Невже великий страх засліпив менший? Не може ж від мене таким трансцендентальним теплом віяти, щоб і кожна комашка горнулась до мене, відчуваючи затишок і безпеку!..”
- І у мене таке ж, - задумливо кажу йому у відповідь.
- Ми з тобою схожі…
“ Сентиментально, сентиментально… Може, й правда…”
- Ходімо, поки ще транспорт ходить.
- Ходім, хлопче.
Співчуваю йому. З теплом хочу стати його, хоч одноразовим, хоч на мить, другом… Зі свіжою готовністю вислухати його йду з ним пліч-о-пліч. Він починає розповідати про своє життя. Минуле. Нинішнє. І про страхи майбутнього. Він ніби шукає виправдання своїм дискомфортам у мене. В моєму обмоклому невпевненому серці. Студент, свого часу найкращий на своєму курсі, за його словами, він відмовляється від блискучої кар’єри в науці, бо так і не зміг повірити у її справжність. Її “позірність” виїла йому душу ще від початку. Власна справа також не пішла. “Наглості не вистачило”. Дружина, дочка, два сини… Розгін, розправлення, розмах, роззирання, розчарування, розлучення… Розширення обріїв не сталося. “Розумієш, хлопче, маю таке відчуття, ніби десь там в далекому минулому, десь там від початку, пішов не тією дорогою, десь не на ту стежку ступив… Боюсь, навіть коли б хотів, тепер не відшукати її, тієї іншої і, напевне, справжньої дороги. Боюсь…” Хочеться по-дитячому ніжно промовити “Не бійтеся!”, без жодних пояснень і доказів цього. Розповідає мені про страхи цього темного міста, темного світу. “Не бійтеся!” хочеться казати йому щохвилини. Розповідає, що відчув, чи побачив, щось у мені, запевняє у беззаперечній точності своєї інтуїції, що навпевне має поговорити зі мною, дозволити мені провести його південними районами цього міста до якогось, так і не збагнув якого, місця. Попереджає мене, щоб я був насторожі, не хлопав вухами, думав головою, берігся, жалко, коли така щира душа пропала б; боїться за мене (з якого ж це дива?!!). “Не бійтеся!” хочеться казати йому щосекунди. Згадує оповіді про небувалу людську брутальність і її невідворотність, про страшну долю сотень і тисяч на цій землі, мало не бере мене за барки, намагаючись довести, що світ саме такий, яким він його малює. А малює він його мені таким, що нічого, окрім боятися, не лишається. “Не бійтеся!” хочеться казати йому сто процентів часу, хочеться скрутити себе у маленьку кульку впевненості у світлості майбутнього густиною у мільйон моль і вручити цей клубок йому просто в руки з надією, що він не жбурне його на брудне узбіччя, так і не подивившись уважніше на суть. Розповідає далі. Просто нав’язує себе мені. Інколи намагається дивитися мені у вічі. Що ж він там хотів побачити?..
Минаємо бетонні гори південного району з упевненістю двох лицарів, що вирушили в далекий похід з надією або отримати перемогу, або полягти в незвіданих краях, полишивши по собі пам’ять звитяги. Мій подорожній намагається розпитати мене про моє життя, про плани, надії, сподівання і, звісно ж, страхи. Лаконічно відгороджуюсь загальними фразами. Не можу почуватись із ним комфортно. Ще б пак! Може, не треба було цього дивака за собою тягти?..
- Послухай, хлопче, можеш уявити себе самотнім-самотнім, зрадженим, розчарованим, у пошуках втраченого сенсу?..
- Не зовсім яскраво…
- А мені-от і уявляти не треба. Усе на яву, хай йому грець!
- Мені шкода…
Шум вітру у низькому плаксивому небі. Песимістичний блиск ліхтарів уздовж дороги. Неприродний шум. Нічний трамвай. Такий же наляканий, самотній і песимістичний. Туга. За усмішками. За весною, за хвилями сонця на твоїй чутливій шкірі. Боротьба надії із розпачем на урбанному полі напівприродності.
- Мені теж. Що тут скажеш?.. Залишилось або здатись, або шукати натхнення.
“Натхнення… Опівночі. У таку погоду. В такому місці….”
- Може, те, що ми зараз разом і рухаємось до певної мети, стане вам натхненням?
- Мети? Ти все-таки оптиміст. Не ймеш віри моєму слову. Моєму досвіду. Ти ж не уявляєш скільки насправді часу я мав, щоб набратись його.
Думаю про його вік.
- Ти не перший на моєму шляху. І, певне, не останній. У моїй практиці були такі випадки, коли найцілеспрямованіші, найвпевненіші люди звертали з дороги, варто було лиш камінчику трапитись на ній. Це всезагальне. Не варто ліків шукати.
- І ви були отим камінчком, а я ваша наступна жертва?
Опускаю очі додолу і не маю сили дивитись подорожньому увічі.
- Ні. Я не був камінчиком. Я був природним наслідком зіткнення з камінчиком. Наслідком, що не давав іти далі, переступивши через камінчик, і усі наступні на шляху до якоїсь, буцім-то мети!
Останнє слово видушив він із сатанинською ненавистю в голосі до усього з цим словом пов’язаного. Важко підняти голову і подивитись ще раз на цього демона.
- Ти мене вже боїшся, правда?.. Тільки не заперечуй. І не патякай про цілісне і
прозоре усвідомлення яоїсь там мети!
Зміна тону налякала мене.
“Боже, збережи мене!”
- Вже те, що я тут і зараз, як і те, де я буду, якщо буду, через годину, день чи чотири місяці, і те, що я бачив, бачу і бачитиму на цій моїй дорозі так чітко вказує на мету. А серця, що мене оточують, а слова, що дають життя, а порухи, що ніколи б не мали сенсу в іншому місці в інший час, і ще, оцей вітер, що вони? Вони і сотні мільйонів інших речей? Вони – дорога. Дорога не може не мати завершення. У неї визначення таке. Дорога не може не вести кудись. І там, куди вона веде, - мета. Добре ж тоді знати цілісно і прозоро, куди в’ється твоя дорога. Так страху менше.
Здалося, лід його впертої впевненості затріщав. Руки вирвались із кишень затертих штанів і почали нахабно допомагати голосу у справі донесення слів до мого нутра.
- А як же я?
- Що, ви?
- Як же я на твоїй такій цілеспрямованій дорозі? З-поміж інших безкінечних рядів речей і людей? Ти ж не ляпнеш тут мені зараз, що наша зустріч у цих хащах – кілька метрів до МЕТИ??!
- Кілька добрячих метрів до мети, добродію.
- Іди собі, напівздібний патякало!!!
- Звучить образливо, пане… як вас кликати?
- Клич його Дзусько!- голос з іншого краю дороги. Низький, шиплячий голос.
Підіймаю очі із спітнілої від нічних зітхань землі і вдивляюсь у того, хто так несподівано увірвався у нашу розмову. Висока худорлява постать. Про одяг важко щось сказати. Він просто темний і безформений. Усі інші характеристки не можу усвідомити.
- О, Велик Мусий! А ти чого тут вештаєшся?
“Велик… Ще одне неукраїнське ім’я. Ні, це, певно, прізвисько. Мусий…”
- А тебе не спитав, братуха!- шипить-сміється.
Як я потім помітив, востаннє за всю нашу зустріч сміється. Але добре, що востаннє. Такий сміх і мертвого засмутить…
- Та ти що!!! Куди курс тримаєш, друзяко?
- Туди, куди і ти.
В очах Велика сум. Наче його хтось більший і сильніший змусив рухатись туди, куди і мій перший новоспечений знайомий. І ще багато іншого змусив робити. Назавжди.
Мені страшно. Їх же двоє. Година пізня. “Я хоч не пропустив останню надію вибратись із їхньої компанії, останню маршрутку?..” Вони, наче і не грізні на вигляд. Але мені страшно. І від того, що страшно, небо стає ще нижчим, ще темнішим, мряка стає ще дошкульнішою, тертя коліс в стуманеній далині об металеві рейки ще більш песимістичним і самотнім… Мені стає сумно.
- Ну, то поїдемо разом. Ось я хлопчину зустрів там на масиві, він взявся нас прозоро і цілеспрямовано провести!- ці два прислівники вимовив він тепере не з грізною упередженістю, як раніше, а з штучною сумнівністю в голосі.
Коли я глибоко зітхнув за старою звичкою, цей новий знайомий, пан Велик, дуже уважно подивився на мене. Вийняв десь із глибоких кишень кістляву руку і потер собі нервово носа, потім почухав потилицю, оглянувся на ліхтар кроків за двадцять від нас, і мугикнув щось собі під ніс разів зо три. Потім із підгнившою втомою в голосі і асоціальною байдужістю в очах мовить:
- Ми навряд чи доберемось до тих країв… Уже далеко за одинадцяту і ніяких маршруток і близько нема. Думаймо, що чинити у цій ситуації, уже зараз.
- Певно, маєш рацію, брате,- підтакає йому цей так званий Дзусько.
- Дістанемось, мені це вже не вперше, ще буде чотириста шістдесят перша, - вмиваю їхні заспані лиця хвилею свіжого сподівання.
- Ага, ти впевнений?- ляпає в обличчя Дзусько.
- Так,- кажу із такою впевеністю, що пан Мусий щуриться, ніби кошеня перед раніше небаченим молодим грайливим псом.- Зрештою, я доберусь до місця мойого призначення, дасть Бог. А от ви, шановні, уже визначились куди їдете, чи ще до наступного тижня почекаєте?
- От ляпало зелене!- з відразою жбурляє у брудний асфальт Дзусько.
- Дякую і на тому, суб'єкт без конкретного імені, - знервовано відповідаю йому.
- Так недобре. Треба триматися разом! Нас же загризуть у цьому місці!
- Цур тобі, Велику! Нас… нас просто відгамцелять добряче, попередньо перевіривши наші кишені на наявність матеріальних благ, або і взагалі прибацають чи, куди гірше, пристрелять на місці. І не буде нашого прозорого парубка. Дівчинонька поплаче та й забудеться. Усе водою сплине. Дзуськи хто його і згадає!
- Ага…- із вуст Велика. (Як можна ці три звуки із такою зловіщою шиплячістю вимовити?)
Починаю дуже уважно дивитись на цих двох примар. Людьми їх важко назвати. Переступають з ноги на ногу, на руки час від часу дмухають, некультурно спльовують на землю… Хто вони? Чому поводяться зі мною, наче знають мене, як свого? Чому взагалі набились у компанію до мене? Чому з ними так страшно і сумно?..
У такому тумані думання мене застала остання чотириста шістдесят перша.
Урочиста мить. Ти покидаєш район значимості… Нічні водії схильні мчати тебе по накресленому маршруту швидше, ніж вдень. Сон чатуватиме на тебе, наче вірус якоїсь болячки, що притаївся на шибах транспорту. А ці два подорожніх?…
Заходять всередину за мною. Мовчки. Пустинне місце сьогодні, ця маршрутка. Позаду сидить якийсь чоловік з довгим волоссям, котре конче потребує співпраці води і шампуні, відразу за водієм міцно спить якесь дівча. Глухий стук дверей, потуга дизельного двигуна, рух.
- Ха! Дзусь! Мусий! Впізнали, чуваки?- глухий скрегіт із заднього сидіння.
Обидва повертають голову в бік скреготу без жодного здивування і несподіванки.
- Еммгм. Твоє блискуче волосся ще із Святошина було видко, кудланю!
- Та чого ви знов мене попустили? Я в шоці. Просто в шоці. Уже скільки не бачились, а він про мої буцім-то вади бурчить. От паскудник!
Скрегіт на задньому сидінні. Воно що, зламане? Чи це зітхання чоловіка з довгим волоссям?..
- Ой! І скільки ж ми не бачились, Розе? – апатійно шелестить Мусий.
“Вже і не дивно. Дзусь, Велик, Роз. Яка різниця!!! На що тільки не натрапиш у кам’яних лабіринтах третього тисячоліття?..”
- Ти за своїми передбаченнями і відчуття часу втратив! Учора о цій порі ти хіба не з нами дорогу торував?
“Дорогу торував? Щось вони приховують. Хочу пошвидше в своє ліжечко…”
- То вчора хіба було?
- Ага. Ти ж не думав, що дотягнеш до сьогодні, правда? Уже в мільйонний раз не думав. З твоїми поглядами і очікуваннями відносно майбутнього далеко не заїдеш!- жаліється Дзусько.
- На цвинтар доїхати можна…- продовжує думку меланхолік Мусий.
- Що? Га? Уже? На цвинтар? З оцим от?- погляд Роза на хвильку впав на мене. Лід в моїх жилах. Пожежа у кожній окремій клітинці мого тіла.
- Мовчи, Пач!
- Пробач, Дзусь!
Велик дивиться на мене красивими стомленими очима молодої дружини, що спрямували погляд на хрест свіжої могили молодого її чоловіка, що ще три дні тому підіймав її до неба на руках, сповнених надії.
Стах, чи Шпах (хто ж він, цей Дзусько?!?) склав руки на колінах, заціпенів, як поганський ідол, і зітхнув так, що в маршрутці наче темніше стало.
Роз, цей скрегочучий Роз, взявся за голову, і з очима, повними розпачу, прикипів поглядом до минаючих метрів асфальту попереду…
“Господи, збережи мене, коли на те Твоя воля! Хто оці троє? Чи ще і четвертого здибаю? І п’ятого?.. Як вони прикипіли до мене? Так ніби природно йдуть поруч! Я не шукав їх. Темними дорогами цього міста іду додому, до тимчасового дому. Так хочеться чогось постійного. Може, я таким, як і вони стану? Блукаюча душа. Напівлюдина напівконцепт чогось руйнуючого. Хіба вони можуть визначити мою дорогу? Переконати мене? Розчарувати? Хіба моє серце повинне битися в ритм із їхньою грозою?.. Які вони все ж знайомі! Може, я їх щодня бачу? Щоночі? Може, ці примари – частина моєї долі? А сьогодні вони пішли на контакт зі мною. Бо турують дорогу на цвинтар? А як же мета? А любов? А значимість? А вічність? А Ти?..”
- На південному, будь ласка,- автоматично виривається з мене.
- Ти вже виходиш хлопче? – потрійний голос.
- Прощавайте.
- Ні, ми з тобою.
- Ні, нам не по дорозі.
- Ти не позбудешся нас. Ми в тебе вже давно живемо. Зовісм поряд. Хіба не зрозумів? – шкварчить Роз.
- У тебе для нас безпечне місце, парубче, - додає Стах.
- У тебе для нас місце, - підтверджує Велик Мусий.
- Так було завжди. Нема чого більше ховатись. Ми вже вкотре їдемо з тобою цими нічними шляхами!
Бурчання. Шипіння. Скрегіт.
- Сьогодні востаннє ми вчотирьох, - кажу їм. – Я зрозумів. Я був один утрьох з вами так довго!.. Цієї ночі ви надто нахабно повисли над моєю душею. І сила, щоби зішкребти вас із мого життя не в мене. У Того, про кого ви спробували забути. Але Він не забув про мене. Чуєте, не забув!
- Не кажи гоп, поки не перескочиш, філософе! Ніч он яка небезпечна! У наш час до ранку до жити – подвиг, - передбачення Роза.
- Якщо повернусь живий до ліжка в будинку на тихій вулиці, не впущу вас всередину. Ходіть собі за мною цими нічними дорогами. Лякайте мене. Засмучуйте мене. Лийте на мене цемент розпачу. Війте вітрами сумнівів. Свищіть словами непевності. Мочіть доказами брутальності. Вкривайте цвілим рядном пересудів. Глушіть мій голос вищанням песимізму. Сипте цвяхами зради. Штовхайте дорогами слизького поневіряння. Робіть так. На моїй дорозі додому. Та на порозі Він зустріне мене. З чистим новим одягом. З теплотою нетлінною. Із словами втіхи. Дім буде солодким. Дорога, якою ви шукаєте мені постійно з’їздів на іншу, туровану до цвинтаря, - це велика пригода. У неї є чітка і прозора мета. Однозначно, пане Стах. Я її сам обрав, пане Велику. Вона беззаперечно приведе туди, куди веде, пане Розе. Прощавайте.
… Закриваю двері маршрутки. Вони стоять уже позад мене. Я не слухаю їх бубнявіння. Сідаю на вісімдесяту (сьогодні пощастило) і не оглядаюсь. На зупинці біля тихої вулиці вони чекають на мене. Намагаються подивитись мені увічі. Дивлюсь ув очі кожного з них. Знайомі неприємні очі. Налякані, сумні, повні розпачу.
Стукаю в металеві двері. Не оглядаюсь. Підіймаюсь на п’ятий поверх. Відчиняю двері. Сідаю на тихе ліжко. Зітхаю за старою звичкою. Полегшено зітхаю. Згадую. Тих трьох. Усміхаюсь. Дивлюсь тепер не на них, зовсім не всюдисущих, а на Нього, Творця усього. Усе стає значно простіше і зрозуміліше.
Відправляю месидж в район, що полюбив. До її серця. З надією побачитись завтра. Побачитись, пройшовши тріумфальною дорогою до неї і вернувшись іншою назад. Але не один утрьох із примарами нашого часу. А за руку з Ним. І з нею. “Доброї ночі, рідна! Я люблю тебе!..” “Мирної ночі, коханий” – чую у відповідь.
Завтра має прийти. Для нього є причина і сенс. Навіть, якщо воно буде абсолютно іншим. До завтра!
