Інколи важко починати день... І не тому, що це якийсь банальний понеділок, що уже в мільйонний раз повторюється. Просто сенс буття, можливо, просто велика його частина, мов випечений пісок, висипається через долоні, закутані у розпач. Невже мені, відвіку схованій у срібні підземелля, все оце здалось?.. Чому я так чітко відчула надію у його голосі?.. Чому ота літня чуттєвість у його сумно-неземних очах принесла бурю у мій світ, де усе, прибране і налагоджене таке, витворене з вати і ванілі, не приносило болю, не віяло вітром задуми, не передбачало в календарі днів святкових і днів буденних?
Чому він так цнотливо вбив мою весну?.. Невже тому, що і його весну колись так невинно вдушено у темних перевулках безпечних старих кварталів?
Може, він не винен?.. Ні! Це його вина! Хто дозволив оцьому обвітреному бомжу, оцьому сором’язливому гультіпаці, який, можливо, сам своїх вчинків під ковдрою вночі соромиться, будувати мости зі свого сміттєзвалища через прірву на мій бік, на мій обігрітий острівець?..
Я просто спостерігала за роботою, усміхалась, бачила впевненість його рук, рухів, звичок, природну таку; я просто не вірила, що у цього невмитого романтика з сяючими очима вистачить цвяхів, дощок і мотуззя, а ще сили і простодушності, щоб простягти міст до моїх володінь; я просто хотіла не бути жорстокою до таких ну просто нелюдських спроб утнути щось небувале... І коли цей хиткий місток так близько замайорів перед моїм кордоном і я вперше розгледіла його... особливі очі... я побачила в них кривавосерду боротьбу надії і розпачу! І вони вперше привабили мене, усю чисту і ніжнопахучу... А скоро сльози з отих сірих його дзеркалець роз’ялозили бруд на його ще дитячих щоках... Розпач перемагав...
За його чоловічою спиною вже зникла остання купа секондхендних будматеріалів! І стук останнього цвяха, що глибокою дразкою вліз в моє серце, у його погляді інтерпретувався, як останній цвях у його холодній труні...
І я побігла і назбирала мільйони тон вати, і принесла їх із собою, і почала завалювати провалля; міст був такий хиткий! Дійшовши до місця смерті надії, він ніби здався. Він не планував повертатися, він не будував міст з такою надією. Цей неповноцінний квиток в одну сторону, за рахунок якого він надіявся перемайнути на мою територію, тоді здався нам обом офіційно винесеним смертним вироком... А провалля було таким глибоким!.. І північно-східні вітри із землі Розпеченого Сміху ставали дедалі сильнішими і хитали його міст, і ревіли, так ніби рвались виконати отой клятий вирок! Отака перспектива гнобила моє прибране серце. Чому? Чому мені було небайдужуе до цього обірванця?
Чому його очі – наповнення моїх неспокійних снів?
„Чому ти навіть спробував наблизитись сюди!?” – заволала я у хвилину смертельної небезпеки. Він просто так, природно поглянув у мої очі, і крізь вищання вітру я ледь почула отой голос, його до непристойності вперту надію і кілька слів, що стали єдиним сенсом мого колись пухкого життя.
„Не хвилюйся! Любов сильніша за оці вітри, за оці містки, за оці... земні субстанції!!! Я навіки буду з тобою!.. Просто тримайся!” „Так, милий!- вирвалось із мене так швидко і майже автономно і перекричало вітер.- Милий, я не зможу без тебе, без тебе тут і зараз!.. Чому ти не взяв із собою більше шматків і дощок?!.”
Його останніми словами були „пробач” і „до зустрічі”. Моєю молитвою шепотом було: „Як же, до зустрічі? Ти зник на вік ув отій темній прірві! Боже, прости, що у моєму царстві вати не вистачило оцієї спасаючої білої речовини для отого єдиного!..”
Ні! Він не винен! Я так вдячна Богові, що через цього лицаря Він відкрив мої очі на світ, що далеко більший за мій острівець. Лицар пішов у світ, у якому я маю надію його побачити... Єдиний і безмежно великий світ. І, вбивши мою весну, він переселив її у світ, де з його обличчя уже напевне змито бруд...
Пробач, Боже! Ні! Він не бомж! Він просто був громадянином іншої країни... Мабуть, дочасу він виконував там якусь місію... На тому сміттєзвалищі. І потім будував міст. Так по-особливому...
Милий! Я навіки твоя! Ти навчив мене, буцімто срібноцнотливу, бачити правду. Правду про мої давно забруднені хороми і шати... і вату!.. Я так давно не бачила дійсно білої вати, думала, що моя була білою-білою...
Своїм життям мій коханий придбав мені квиток у ту особливу країну, у якій мою вату випере набіло Чиста Рука!..
Я все одно чекатиму і пам’ятатиму його! А тим часом буду допомагати іншим душам, роками знудженим, будувати мости від острова до острова і збирати велику сім’ю...
І хоч інколи важко починати день, від сьогодні жоден понеділок для мене не буде банальним. І, очевидно, то не сенс буття сиплеться через втомлені долоні. То, здається, сиплеться засмальцьована вата. Я відпускаю її усю!.. Навік!
Я, така переповнено-спустошена, нині живу чеканням справжньої весни, весни викуплених.
