Вона дивиться телевізор. А я дивлюсь на неї.
Вона дивиться своє шоу, але зараз там реклама, але зрештою, то нічого. Бо є надія, що ось-ось реклама скінчиться і продовжиться її улюблене шоу. А там фінал. І це ж важливо. А поки ми дивимося про шкідливість карієсу і вона щось говорить.
- А Машка казала, що блузку купила. За шістсот.
І вона продовжує. Щось там про Машку і про блузку. Щось там про шість сотень. І щось там вона питає. Але я вилажу з цієї розмови. Я дивлюся на пакетики чарівного чаю на екрані. Вони говорять мені: „Поспи. Завтра скажеш ”. І я думаю, що вони мають рацію. Ці пакетики, зібрані у високогір’ях, щоб ми тут мали можливість, яку там можливість – честь, їх придбати. І я думаю, що трохи посплю. Але вона будить мене. Своїм ліктем, будить мене і я просинаюся. А там вже фінал. І це ж так важливо.
Вона знову щось каже. Але я не слухаю. Мила, я вже давно тебе не слухаю. Не знаю чому, але твої голосові зв’язки вводять мене в стан медитативної заглибленості. І мені байдуже, Господи, як мені байдуже.
А диван каже – поспи. Фіналісти кажуть - поспи. І навіть ті пакетики кажуть - поспи.
А як же вона? Коли мені сказати? Завтра? Післязавтра? На вокзалі? По телефону? Есемескою? Емемескою? Факсом? Стасом? Листом?
- Так, - відповідають мені фіналісти. - Так! В тебе є дофіна варіантів їй сказати завтра. Чи післязавтра. А зараз поспи.
І я засинаю в її обіймах. Я дивлюся на неї і заплющую очі. Вона дивиться мій телевізор і щось говорить. І вже десь падаючи в сон про неземні плантації фіналістів по боротьбі з карієсом, я чую набридливу музику. Мобілка.
- Алло.
- Привіт.
- Це хто?
- Не впізнаєш?
Я дивлюся на екран телефону, а там якісь цифри, цифри, цифри і жодного напису. Ні тобі „Віра офіс”, ні „Надія Солотвино”. Цифри зливаються і це дратує.
- Ні, не впізнаю.
Точно? Подумай, - приємний жіночий голос сміється.
- Точно! Хто?! Вибачте! Сонний!!! Не впізнаю!
- Навіщо так кричати?
І я починаю розповідати про свою ненависть до таких от дзвінків зі словами „Привіт” і „Не впізнаєш”. А ще про те, що я сонний, і що завтра на роботу, і що нормальні люди…
- Ти ж звільнився, - парирує голос, - сьогодні звільнився. А післязавтра їдеш. І тобі буде боляче. Але зараз поспи.
І навіть той голос каже поспи. Я повертаюся до свого сну, але там вже карієс в пакетиках грає у фіналі, щоб завтра сказати мені, що вже пора вставати.
І я встаю. Вже ранок. Вона знову ночувала у себе.
Мобілка ж десь далеко. Десь дуже далеко, і мені цікаво, чи та розмова була насправді, чи то був дурнуватий сон. Але цікавість зникає, як тільки я згадую, що дзуськи зараз знайду в цьому клятому меню, цієї клятої нової мобілки інформацію про дзвінки.
Кухня. Кава. Десята.
Я думаю, що сьогодні скажу. Так, от візьму і прийду до неї на роботу, куплю щось солодке. Бо без солодкого – ніяк, бо вона дуже любить солодке. І скажу. Адже це буде правильно. Принаймні, так думаю я – номер „сто два”.
