Ти все-таки прийшов. Прийшов. Я перестала чекати, здригатися від звуків ліфту, від дріботіння дощу по віконній шибці, прислухатися до чужих кроків на сходовій клітці. Я спробувала жити без тебе...
Ти прийшов. Стоїш. Тупцюєш на місці. Жмакаєш в руках букет. Квіти. Жовті печальні троянди – колір смутку нанизаний на тендітні плечі пелюсток. Ніяково простягаєш :
- Це тобі! Був неподалік – вирішив зайти !
Вдавано весело й досить меланхолійно говориш і піднімаєш на мене свої очі. О, я знаю силу цих очей – небезпечноблакитних. Дивишся в них і втрачаєш лік реальності, їх чистота та наївність манять, зовуть, заворожують. Ти гіпнотично свердлиш мене своїм поглядом і раптом твоя дзеркальна самовпевненість розбивається на друзки. Нажахано робиш півкроку назад – і ціпенієш.
Все намарно, любий! Все намарно. Ти спізнився. Прийшов відігріти душу? В згарищі нічого не віднайдеш. Навіть руки не зігрієш. Зола холодна, іскри давно спопелилися й стали спогадом…
Дивлюсь тобі в очі. Ні, я не відведу погляд. Не сьогодні. Моя душа – натягнута струна. Та ти навіть не уявляєш, друже, як це – носити в собі таку ношу, яка кожний день грає в тобі бахівськими кантатами.
- Заходь. Чого стовбичиш? Поп'ємо чайку. Потеревенимо. Скільки ми не бачились? Два роки? Три? Як шалено летить час. Кухня знаєш де. А я візьму в кімнаті вазу для квітів…
Ти прийшов все-таки… Прийшов. Сидиш на моїй квадратній кухні і говориш, говориш, говориш… Про модернізм, новий український авангард в живописі, про власне головну твою гордість – авторську виставку. Ти став знаним й модним художником. Наша розлука пішла, очевидно, на користь: і тобі, і мені. Я ствердно хитаю головою і … згадую, згадую, згадую.
Ти завжди був головним у моєму житті. Я кохала так сильно, що здавалось готова була небо під ноги прослати, тільки б тобі затишно було, сонце в голові поставити, щоб тільки для тебе світило і тебе зігрівало, зорі вплести в коси вітрові – якщо це буде той проклятий сюрреалізм на якому ти завжди був схиблений. О, ти цінував мою жертовність. Ти – дозволяв себе обожнювати, бути поруч… Цього було достатньо, навіть коли доводилося в першій годині ночі бігти тобі й твоїм друзям за пивом, бо воно раптом закінчилося, чи в четвертій ранку витягувати тебе з цюпи, куди запроторили після того як на спір п’яним та голим в третій ночі стояв на голові у фонтані Нептуна на площі Ринок й декламував свої вірші або коли… Досить, чим далі в «ліс» - тим більше спогадів. Та ким була я для тебе?
- Маленька мурашка на шляху геніальності ! - це твої слова.
Одного разу ти випадково розчавив мене. Велика мудра й геніальна людина не змушена помічати дрібної комашні в себе під ногами. Ти просто не знав, що й мурашка має душу, серце, розум, відчай і повну криницю сліз.
Любов довготерпить і все пробачає. Тепер я знаю, що майже все. Моє кохання було високим як найдовший літній день і вірним як тінь, яка завжди поруч. Воно літало попід хмарами й було вище неба. Воно розганяло негоду вітром пристрасті, коли буревій вирував над твоєю головою і затуляв зорі.Моє кохання ходило землею і збирало нектар з квітів для твого натхнення. Воно клало під ноги гірські едельвейси і як цвіт папороті здійснювало мрії. Моя душа вимагала не багато: трішки тепла і трішки поваги.
Одного разу в твоєму житті з’явилася нова чергова інша. Скільки їх було: для натхнення, для самоповаги, для творчого збагачення…Та в цей раз ти привів її не в свою майстерню. ( Якби це було як завжди в твоїй майстерні, то називалося б просто - творча криза) Ти привів її до мене і поклав в наше ліжко. Ви лежали під нашим небом, грілися нашим сонцем, накривалися нашим коханням… Я стояла і дивилася, як навколо мене помирає цілий світ, гасне сонце, падають зорі, вкривається іржою небо, пліснявою земля, а в душу заповзає темрява. Ти самовпевнено встаєш з ліжка. Брутально відштовхуєш мене від дверей спальні і говориш:
- Слухай, мала, не затуляй мені сонце! – й грюкаєш дверима.
І тоді я вмираю. Розчиняюсь легким серпанком в теплих променях вранішнього сонця. Ти не прийшов ані на похорон, ані на поминки… Тоді не прийшов.
Мене воскрешали довго. Мамині сльози вливали в тіло життя. Мамині руки гоїли рани. Мамині слова лікували душу. Але все ж мене тої, яку ти знав, більше немає. Сходи на цвинтар спогадів і занеси їй ці квіти. Я люблю жовтий колір, та ненавиджу віднедавна троянди, бо це « т в о ї» квіти. Я змінила смак і вдачу, сонце і небо, зачіску й навіть ім’я. Я змінила номери своїх телефонів: і мобільного, і домашнього. Зробила в квартирі ремонт, купила нові меблі, вікна… Два з половиною роки я не могла жити в одному місті з тобою, дивитися на одні зорі, пити одну воду. Мені здавалося, що це все отруєно твоїм єством. Від кохання до ненависті – один крок. Так кажуть, можливо. Скільки кроків від кохання до байдужості – я тепер знаю, набагато більше. Ти мені байдужий. Це, навіть, гірше ніж ненависть. Поки що цього не розумієш. Поки що…
Я не млію від твоїх розмов. Тебе це бентежить. От і цукор розсипав, чай розхлюпав. Говорим ні про що, ведемо світську розмову або товчемо воду в ступі. Ти починаєш робити мені компліменти… Як троянда, як янгол і все таке… Нехай – це приємно, та то тільки слова, дуже запізнілі, як осінні хризантеми в квітні.
Несподівано прокидається бурчанням домашній телефон. Вистрибую в коридор і беру слухавку. Телефонує мама. Вона на відстані чує… тебе. Говоримо про якийсь дріб’язок, нагадує що у мене зустріч через годинку .. Дякую. Чую як на тому кінці мама кладе слухавку. Та я продовжую тримати свою біля вуха.
- Так-так. – голосно сміюся- Ятебе також цілую. Так – так ! Я тебе також дужу сильно кохаю. Незабаром побачимось.
Кладу слухавку. Знаю – ти все чув. І «вірно» зрозумів. Збираю всю свою силу волі в кулак. Озираюсь і шпортаюсь на твоєму розпачливому погляді. Очі кольору неба заволокло грозовими хмарами, ми з тобою - два гладіатори. Двобій завершено. Якусь мить мовчимо. Тиша здається з’їдає звуки і стає мокрою. Від неї пітніють долоні. Ти так і не зрозумів коли програв. Металічним безбарвним голосом порушую мовчанку:
- Вибач, любий! У мене побачення. Трішки поспішаю. Приємно було зустрітись та довідатись про твої успіхи. При нагоді відвідаю виставку, обіцяю. Спасибі за запрошення. Бувай. Привіт бомонду.
Тепер ми квити – на цей раз я закриваю перед твоїм носом двері, не грюкаючи, тихесенько і назавжди.
В мене справді зустріч: ділова й дуже важлива. Я впевнена - все пройде бездоганно. Що мені тепер інші зубри та мамонти, коли я перемогла мінотавра, який ладен був мене з’їсти.
Шукаю свій мобільний, як завжди десь посіяла. Він спокійнесенько мовчить на холодильнику в кухні. На столі натикаюсь на каталог твоєї виставки. На обкладинці портрет жінки, під ним в готичному стилі виписано -«Муза» . Моя рука продовжує тримати брошурку. Піднімаю очі на портрет незнайомки. Цікаво, хто вона – твоя Муза, якій ти присвятив цілу виставку. Ось тут в каталозі навіть говориться: « Всі портрети художника присвячені одній жінці, музі митця…» Мобільний озивається музикою. Висвітлюється невідомий номер: «Дивно! Чужий номер!» Якусь мить ввагаюсь – а може відключити. І все ж - беру слухавку:
- Алло! Слухаю!
Вдивляюсь в очі твоїй Музі. Чорне вороняче крило темного як ніч волосся, розбурханого вітром на тлі зоряного неба. Здається вона ширяє між зорями. Така безпечна і прекрасна. Та це ж …Я дивлюсь на … себе.
Слухавка наповнюється розпачем:
- Алло! Ти мене чуєш, чи чуєш!? – як відчай твій голос - Я кохаю тебе. Я кохаю тільки тебе! Кохав і кохаю тільки тебе!Ти – моя Муза. Чуєш! Ти чуєш? Я не можу дихати без тебе. Не можу й жити. Думав, що зможу… Не зміг. Я нікого крім тебе не можу кохати. Я малюю тільки тебе, снишся мені тільки ти. Я більше не літаю у снах. Це ти давала мені крила. Чуєш?Пробач мені, кохана, пробач. За дурне хмільне непорузуміння. Ти несподівано зникла на цілих три роки. Ніхто не знав де ти, з ким ти? Я шукав тебе, каюсь, що так недбало. Тиждень тому тебе випадково зустрів Ґєник Козир. Я нарешті набрався сміливості і … Пробач мені, пробач. Мені ніхто крім тебе не потрібен. Я змінився, я не можу без тебе. Мені сниться запах твого волосся й ніжний шепіт твоїх долонь. Ти моє натхнення. Я загину без тебе. Помру.
Ти говориш – говориш – говориш. Запізно. Я кладу телефон на стіл, не відключаю. Це надовго. Побалакай з моєю кухнею - можливо їй буде цікаво. Мені – вже ні!
Виходжу в коридор. Беру свою сумочку. Підфарбовую губи. З дзеркала на мене дивиться сильна, вольова і впевнена в собі жінка. «Доведеться знову змінювати номер мобільного!»
Вибігаю з будинку у літній вечір. Він такий паркий і тривожний. «Добре, що у мене в сумочці парасолька. Буде дощ!» Проходжу повз галерею «Дзига». Стіни. Стенди. Бігборди… Снять тобою. З них на світ гордо споглядає твоя Муза. На якусь мить зупиняюсь перед величезним плакатом. Вдивляюсь в її, чи то свої, очі. Літній ніжний вітерець розкувойджує моє чорне волосся. І воно стає, мов вороняче крило. Майже як на картині. Я тепер і без тебе зможу літати, певна тому, якщо захочу. Небо ще більше пахне дощем, вітер вечором.
- Я виграла не тільки битву. Я виграла війну, Голіафе!
Йду на зустріч своїй долі. Вона від нині в моїх руках, лише в моїх.
Грім різким бубоном голосно гримає в замкненні ворота неба. І небо не витримує цих ударів, розчиняє браму, випускаючи на волю баских коней-блискавок. Перша крапля дощу скорботно й зі смутком падає на плакат, котиться щокою Музи. Друга, третя, п’ята… Муза плаче…
